На вулиці було холодно…

Перша паморозь розсипала ніжно-білі перлини на пожовкле кленове листя, яке від найменшого подиху осіннього вітру кружляло в шаленому танці, ніби намагаючись втекти від пронизливої холоднечі.

Зорянка сиділа коло вікна, роздивлялася людей, котрі бігли до автобусної зупинки, ледь втискуючись у переповнену маршрутку. Ця картина завжди викликала в дівчини сльози, та вона все одно кожного ранку, підводячись з ліжка, спостерігала за міським життям. Яким і сама колись жила. Та це було давно і ніби не з нею.

 

Прийшовши працювати в одну з будівельних фірм головним бухгалтером, дівчина швидко завоювала любов колективу і прихильність адміністрації - вже за кілька місяців стала завідуючою фінансового відділу. Життя йшло рік за роком. Зоряна мала все, про що можна було тільки мріяти: добрих батьків, які заради її кар’єри перебралися до міста, вірних друзів, котрі були готові мчати на допомогу, досить було набрати телефонний номер. Та особисте життя ніяк не ладилось. Коли мама заводила розмову про хлопців, які щовечора “обривали” телефон, запрошуючи на побачення, Зоряна сміялася: «Мій принц ще не знайшов свого білого коня, аби приїхати до мене». Мамі було незручно надокучати донці своїми порадами і вона відступила.:”Це твоє життя і ти сама розберешся, гляди тільки, аби не було пізно».

Одного разу Зоряну запросили на корпоративну вечірку, яку влаштовувала їхня фірма. Дівчина вагалася, не хотіла приходити, та після довгих вмовлянь мами та подруг все ж вирішила піти. І не тому, що сама цього хотіла, просто не любила відмовляти мамі, яка була для неї найкращою подругою і добрим порадником . Зоряна ніколи не приховувала від мами жодних подробиць свого життя. Розповідала навіть те, про що іншим було соромно зізнаватись. Бо знала, що мама зрозуміє і підтримає у будь-якій ситуації.

На вечірці дівчина з’явилася у компанії двох своїх подруг, які легко зорієнтувавшись в ситуації, підхопили з собою пару симпатичних кавалерів і зникли у натовпі розпалених алкоголем і гучною музикою співробітників.

Зоряна відшукала вільний столик в темному закутку зали і, взявши із таці келих шампанського, влаштувалася подалі від галасливого загалу. Здавалося, що її голова зараз вибухне від потужного звучання незрозумілої для неї музики. “ І навіщо я сюди йшла, чому не залишилась вдома ?”- думала дівчина. - Адже знала, який характер носять такі заходи і все одно дозволила себе вмовити”. Зоряна, можливо, ще б довго картала себе, якби не почула незнайомий чоловічий голос у себе за спиною:

- У Вас не зайнято? - поцікавився незнайомець.

- Ні, - коротка, навіть холоднувата, відповідь.

- Я, Олег, а як звуть Вас? – стисло, по- дипломатичному, поцікавився допитливий сусіда.

- Зоряна, - так само стримано відповіла дівчина.

Вони розговорилися. З розмови дівчина довідалася, що Олег - працівник іншої фірми, яка довгий час співпрацювала з їхнім підприємством. Дівчині видалось дивним, що вона бачила Олега вперше, адже всіх партнерів вона знала. Та на той момент це було не важливим, бо юнак їй сподобався і не мало значення, яку посаду він займав і чим заробляв собі на життя. І де й подівся холодок першої фрази – їй здавалося, що знала його дуже давно. По закінченні вечірки Олег відвіз Зорянку додому. Той вечір вона запам’ятала назавжди – сяйво ліхтарів, напівпорожнє шосе, легенький вітерець, граючись з її неслухняним волоссям, лоскоче плечі, обличчя. А поруч він: такий добрий, мужній, лагідний, щирий. Тоді Зоряна вперше збагнула, що закохалася. Життя почало бити через край, очі світилися від щастя, щоки налились свіжим рум’янцем, а на вустах крутилося тільки одне ім’я –“Олег”. Так тривало близько року, потім вони одружилися. Сімейне життя здавалося дівчині казкою. Коханий чоловік носив її на руках, причому- в прямому розумінні цих слів. Всі друзі і знайомі заздрили їхньому коханню. Господи , як давно це було! І як швидко скінчилось. А могло б тривати все життя, якби не той злощасний день, який за одну мить переписав всю її долю.

Була глибока осінь, вітер гудів свою незрозумілу серенаду, в такт першим сніжинкам, що злітали прямо на тролейбусну колію, по якій їхав переповнений тролейбус. Серед пасажирів була і Зоряна. Зазвичай вона віддавала перевагу власному авто, та в той день вирішила скористатися громадським транспортом, про що буде шкодувати до кінця життя.

Тролейбус не встиг зупинитися, як з нього потоком ринули знервовані пасажири. Зоряна стояла коло самісіньких дверей і під натиском знавіснілого натовпу впала на тролейбусну колію…

Далі - лікарня, страшний вирок лікарів і ампутація обох ніг. Тяжкий період реабілітації, інвалідний візок. Єдиним промінчиком світла, котрий зігрівав її серце, був Олег. Та й він поволі гаснув. Телефонував усе рідше, вигадував приводи, аби не приходити до лікарні, а вона вірила в його безмежне кохання і не хотіла помічати того, що всім і так було зрозумілим. А коли повернулася з лікарні, то на кухні знайшла листа , в якому Олег просить пробачення і кається, що не може більше так жити, адже він ще молодий і не готовий присвятити своє життя інваліду. Трохи згодом Зоряна отримала і папери про розлучення, які змушена була підписати, оскільки не хотіла силою тримати людину, яку кохала

Невеличке віконце її кімнати стало єдиним «виходом» в життя. На вулиці вона майже не бувала, бо нелегко спускатися сходами в інвалідному візку, а турбувати маму, яка і так повністю віддавала дівчині весь свій вільний час, Зорянка не хотіла. Єдина, до кого можна було звернутися про допомогу, була Світлана. З нею дівчина познайомилася ще в інституті і з того часу не втрачала зв’язок. Вони часто телефонували одна одній, Свєта розповідала останні новини, ділилася своїми переживаннями, турботами. Ця дружба була для Зоряни як ліки хворому і спасіння утопаючому.

... Дзвонив телефон. Зоряна швиденько схопила слухавку в надії почути приємний голос Свєти, яка мала зателефонувати ще вчора, але мабуть не мала часу.

- Ало, - нетерпляче відповіла дівчина, але в трубці мовчання.

- Привіт, як життя?- почулося за кілька хвилин.

- Олег? - не повірила вона.

- Будь ласка, не клади слухавку, я маю сказати тобі дещо важливе. Я зараз далеко від тебе і знаю, що сам винен у цьому, та життя мене достатньо покарало за це, - в його голосі чулися сльози.

- Ти де, Олеже? - стурбовано запитала дівчина.

- Не має значення, я дзвоню аби сказати, що люблю тебе. А ти?

Зоряна мовчала, а з очей котилися гарячі сльози. В ту мить в їїголові промайнуло все життя, до і після Олега, і вона зрозуміла, що й досі його кохає і, не зважаючи ні на що, простила.

- Я теж.

- Повернись в моє життя і прости, якщо зможеш. Ми будемо щасливі - я тобі обіцяю.

- А в нас вийде?

- Обов’язково вийде.