Гроза, домагаючись дощу, дедалі розпалювалась. Небо стало темно-червленим. Грім бив розмірено й злісно, здавалось, щось повинно статися страшне. І сталося.

- Христино!  Війна! – заволала сусідка на подвір’ї.

Почалася жорстока буденність. Христина випровадила на війну чоловіка. Поголосила за ним, а другого дня, стуливши вуста, вже сновигала по господарству. Чорнява струнка Галина, єдина дитина Христини, втішала матір: „Мама, війна ненадовго, он по радіо так говорять. Ось наші як поженуть фашистів!”

- Ой донечко, не скоро їх виженуть, - цілувала доню, втираючи сльози й на донеччинах, й на своїх щоках.

Якось вночі Христя прокинулася від стуку - хтось тарабанив у шибку.

 

- Хто там? – тихо спитала, вглядаючись у темряву. І по голосу впізнала Васька-чортяку. Так його звали у селі.

І згадалась молодість. Попорана на фермі худоба, Христина поспішає додому. А коли залишилось перейти лісок, дівчина щоразу озиралась і думала: „Ой, хоча б сьогодні його не було!”

Але він був. Він перестрівав її кожного вечора і говорив одне і те ж.

- Христиночко!  Лілійко моя білявенька, сонечко моє, зглянься. Я ж без тебе жити не можу.

- Одійди від мене, чортяко. Твій батько – чорт, усі так кажуть. І живите ви з матір’ю в лісі, як вовки. А ти ще й чародійством володієш. Усі це знають, то й бояться тебе.

- Та чого ж боятися мне? Я погано нікому не зробив. Хороше вмію. Ось дивись – у тебе в руці жоржина. Бачиш?

- Бачу,  Васько, гарна квітка. – І враз Христина здригнулась, затулила рукою очі. Розтулила – квітки немає. Чародійство це. І щодуху побігла дівчина додому.

... Коли весілля було у розпалі, прийшов Василь з букетом квітів і подарував їх Христині-нареченій.

- Христечко, бачиш озеро, а по ньому двоє лебедів пливуть? То вони тобі щастя несуть, – мовив лагідно.

Христина заплющила очі – видовище зникло. І Василь теж.

Спливли роки, підросла донька. Про Василя Христина не згадувала.

Аж ось він з’явився : тук-тук-тук у шибку. Жінка накинула на плечі стару куфайчину, вийшла на двір.

- Чого тобі, Василю?

- Та я так, спитати, чи не треба чого – їжі,  дровець,  допомогти?

- Ні, не потрібно, йди собі.

- Я піду, а коли що – поклич.

... Ніколи ще так швидко не бігла Христина. Вона летіла до людини, від якої завжди, все життя тікала. А тепер тільки й думала: ”Він допоможе, він допоможе...”

Василь, накульгуючи, поспішав до  неї, вгледівши ще здалеку.

- Що трапилось, Христечко?

-  Біда, Ваську, допоможи!

Чоловік завів її до хати, напоїв водою. Оговтавшись, Христина розповіла йому, що завтра дітей і підлітків  поженуть у Німеччину. Її доньку теж.

- Спаси дітей, Василю, ти ж чародій.

- Та я  майже не знаю німецької мови. Але спробую.

Васько-чортяка ще вдосвіта прийшов до комендатури. Сходились матері. Тут і Христина з Галиною. Василь підійшов до них і прошепотів.:

-Повідом усім, що коли я махну рукою, хай розбігаються. Але в село щоб не повертались – хай ідуть в ліс до моєї хати. Як залишусь живий, допоможу усім.

Коли виступили німці й староста, Василь наблизився до старшого офіцера і,  дивлячись йому у банькуваті очі, проявив своє чародійство:
- Вода, вода, - вимовив він по-німецьки.

Махнув рукою – і всі кинулись врізнобіч.  Загіпнотизований офіцер, й справді „побачивши” воду, загорлав:”Назад!” Його ніхто не слухав. Знялася курява, почалася стрілянина. Через хвилину майдан опустів. Один староста метушився біля офіцера,  який гріб руками повітря – плив – і волав несамовито:

- Вода, вода!  Назад!

Дітей і підлітків було врятовано. А в лісі створено партизанський загін, до якого входив і Васько-чортяка. От тільки до Дня Перемоги  він не дожив – не повернувся з однієї партизанської операції.