Я кожного дня згадую свою бабусю Мазурочку. Мазурик – це її прізвище по чоловіку. А дівоче – Чорниш. Параска Дем’янівна Мазурик –  так звали маму моєї мами.

Проста жіночка, яка народилася в селі, що розкинулось неподалік від річки Південний Буг. Мені подобалось при житті на цьому світі називати її саме Мазурочкою, бо вона гарно танцювала танок мазурку. Серед бабусиних предків були поляки. Мабуть тому обличчя її мало шляхетні риси, а руки -  селянської трудівниці.

Я любила слухати її розповіді про життя-буття до початку війни і після.

От бабуся розказувала, що перед Великою Вітчизняною був спалах розмноження гусіні. Гусінь покривала подвір’я у людей, повзла по шляхах. Природа по-своєму реагує і відчуває усякого роду катаклізми. І ще, казала Мазурочка,  дуже багато з’явилося мишей у той час.

 

Так от,  перший рік війни бабуся знаходилась в одному із партизанських угрупувань. Кличка у неї була – Шаманка. Не випадково її так називали. Уміла бабуся майже з нічого зготувати смачну страву і нагодувати лісових людей (так вона називала партизанів). Надавала допомогу хворим і пораненим.  Вона “шаманила”, замовляючи кровотечу, гнійні рани, лікувала наварами та настоями трав.

 

Виконувала бабуся і роль зв’язкової між партизанами і підпільниками.

Паролі і необхідні слова Шаманка тримала у своїй, як вона любила казати, кебеті (розумі). А от, приміром, схеми чи зашифровані дані бабуся передавала за допомогою курячих яєць. Як то так, здивується пересічний читач? А робилося це наступним чином: спеціальною фарбою на шкаралупу наносився той чи інший знак, малюнок тощо. Яйце варилося і фарба переходила скрізь шкаралупу на саме “тіло” яйця. При  цьому зберігався сам малюнок. А з поверхні шкаралупи  він  під час варіння зникав. Так от,  бабуся складала яйця у кошик і буцімто  несла на продаж. До неї підходив “покупець” -  і так передавалась необхідна інформація.

Затим сталось так, що Мазурочка потрапила на Урал, туди, де заготовлялись для фронту дрова. Там вона теж проявила свої кулінарні здібності і годувала бригади робочих смачними стравами. “Головне, - казала бабуся, - щоб приправа була доброю. Тоді усе здається смачним.”

А готувала приправи вона з лісових трав.

Я сама пам’ятаю (це вже у 70-ті роки ХХ ст. було),  як у бабусі зберігалися  у дерев’яному ящику торбинки з насінням та листям пастушої сумки, чабрець, пижмо, листя заячого холодку, суниці, іван-чаю і ще багатьох рослин.

За свої трудові внески під час війни бабуся не отримала жодної нагороди, а от вдячність від людей мала велику. Тому, мабуть, зберегла працездатність до дуже похилого віку. “Турбота про інших, - говорила вона, - повертається добром до того, хто її проявляє”.

На її могилі самосівом виросла струнка туя. Я вважаю, що душа бабусі переселилась у це дерево. Бо коли я провідую її могилу,  туя, як мені здається, зі мною розмовляє.

При земному житті Шаманка до безтями любила рослини. Тому Господь нагородив її вічнозеленим пам’ятником.

 

Л. Лещенко, с. Курінь