Серце її краялось: де, коли перервалася та незрима ниточка, що поєднувала їх? А може, її й не було?

...Дочка затримувалася з дискотеки, домовлялися, що буде не пізніше одинадцятої, а стрілка годинника вже добігала до цифри 12. Вона знервовано сновигала по кімнаті, заходилася наводити лад у шафі - все валилось із рук, взялася за книжку – не читалося, телевізор дратував – хотілося пожбурити в задоволені пики чергових «зірок» простим народним віником – саме він чомусь потрапив до рук. Бо вони, руки, не могли спокійно чекати, рукам треба було щось робити.

 

Де ж вона? Чому, чому стала такою нечуйною? Вона знала – чому. Дочку тягнуло з дому, де не було сім’ї. То й шукала її деінде: в телесеріалах, від яких не відірвати; у подруг, котрі їздили з батьками в ліс і на море, у котрих «тато зробив, тато дістав путівку, тато...тато...» Доньчині недавні слова вчепилися в серце болючою колючкою: «У мене немає сім’ї». Вона сама знала це, але почути правду, яку сам від себе ховаєш якнайдалі, виявилось дуже боляче.

Коли вона, кілька років тому, вирішила розлучитися з чоловіком, то думала тоді саме про неї, доньку – несила вже було бачити її страдницькі очі під час нескінчених сімейних сварок. Спочатку – невинні «могоричі», потім – запої, звільнення і хронічне безробіття перетворили нормального чоловіка і батька в таке нікчемне створіння, що вона його навіть по імені називати не могла, а донька явно соромилась перед друзями, що у неї такий батько.

І тепер почути від неї – найріднішої людини, кровиночки: «У мене немає сім’ї. Це ти винна, що я живу без батька!» Як тільки те серце може витримати такий біль? А воно вже звикало жити з болем, мов з постійною думкою, яка тенькала в скронях: «Що робити?»

Збігала вже й дванадцята година тихої, самотньої ночі. Думки снували павутину спогадів...

Чоловіки з’являлися в тій самотності, та не заповнювали її. Кожна людина – одинока в цьому світі, і нікому не дано розірвати коло-орбіту, по якій обертається твоя одинокість. Тому й сьогодні ввечері на телефонне запрошення давнього знайомого: «Такий гарний вечір. Може, зустрінемось? Чекатиму тебе на нашому старому місці», - вона відповіла: «Ні». Хоча, можливо, зараз було б не так тоскно... Вона любила його в тому, іншому житті, в далекій юній осені, до нестями любила. Вона любила його, мабуть, все життя. Здавалося, й тепер пішла б за ним на край світу. Хоча вони вже давно не ті юні, з далекої щасливої осені, але ж старіє лише тіло, а не серце. Воно просто болить... А болить воно зараз від доньчиних слів, болить за неї – де, з ким, що з нею? І цей біль перекреслює все, навіть його – кохання її життя. От і сказала: «Ні». І він знову зникне, на роки. Така вже в нього вдача – з’являтися і зникати, мов спалах.

... Думки снували павутину спогадів.

Ось вона біля дверей маніпуляційної райлікарні, тремтячим голосом шепоче «Отче наш»- там, на столі, загорнуте в цупку ковдру, під крапельницею, лежить її дитя, ще й рочку немає. Стомилося вже від крику, лиш жалібно скиглить, а мати під дверима заволати ладна – стерпіла, вимолила тоді у Бога, видужала донечка, так важко їй давалися зубки.

...Господи, що ж робити? Взяла сімейний альбом. Ось вона – кумедне ведмежа у валянчиках і шубці, а ось – з велосипедом (навчилась їздити сама і з першого разу – така смілива була!), а ось... Сльози застеляють очі, зворушливі миттєвості минулого ще сильніше роз’ятрили душу. Як мріялось – виросте донечка, буде твоїм дужим крилом. Боже, за що?

Легенький стукіт у шибку – схопилася, відчинила двері. Що ж сказати? Напружений погляд, ані краплі каяття чи жалю до неї в очах доньки. Горло перехопило, всі слова, що нанизував довгий вечір чекання і тривоги, враз згоріли непотрібним мотлохом.

- Доню, їсти будеш? Я зробила твоє улюблене «олів’є».

- Ні. Мамусю, пробач, я... – не договорила, тоненькі дівочі плечики здригнулись.

Обійнявшись, вони плакали удвох, наче перший весняний дощик зрошував стомлену землю. Дочка заснула. А мати ще довго сиділа поруч, дивилась на неї, свою сплячу красуню, і думала: «Чи зв’язала я ту незриму ниточку, чи мені тільки так здалося? Що чекає нас завтра?»