Про голод 1932-1933рр. багато написано, але коли ще живі його свідки, слід їхні спогади продовжувати фіксувати. І розповідати про це лихо тим, хто його не зазнав, тому що не жив у ті роки. Тоді, очевидно, не буде таких людей, які твердять, що голоду не було. А такі люди інколи приходять у музей. Нещодавно написані спогади наших земляків розвіюють будь-яку неправду про ті часи. Про смерть рідних і знайомих від голоду на рідній землі, про долю розділених злою волею сімей і про людяність в той нелюдяний час згадують:

 

„Я з бідної сім’ї – нас не розкуркулювали. Батько трагічно помер, коли мені було 6 років. А під час голодовки нас було четверо: мама, бабуся, брат і я, 10-річна. Ми мали корову, то було молоко, сир, сметана. Я з бабусею ходила рвати квіточки клеверу, які товкли, і пекли млинці на кользяній олії. У Рубанці сусіди померли, було рачки прилізуть до нас і просять маму: „Надько, дай молока”. Мати давала. У них померли двоє дітей і батько Божко Максим. В колгоспі відразу давали їсти, а потім нічого було вже давати. Іще й по другу сторону сусіди померли – Громенко Іван Васильович. Материн брат помер також – Зігура Іван. Їздив до нас, то мати понакладає йому їсти – дітки збереглися, а він – ні, чоловіку більше треба було. У хуторі Заболотті було 107 дворів, в кожній сім`ї душ по шість. У половини хутора може одна душа померла, а в селі більше”;

„Мій батько Іван (1900р.н.) і мати Ганна (1905) були розкуркулені. Було все забрано, батька виселили в Свердловську область, ми з мамою проживали у її батьків. Під час розкуркулення мій дід Василь сказав активістам через забор:”Старці, де ваші торби?” То і діда забрали куди й батька. Мали ж усього 5 десятин землі. Я їздив хоронити батька, дід помер раніше. Ми вижили у голодовку, хоч корову і забрали. Мати вступила в колгосп, була свинаркою. Під час голоду багато людей померло в Рубанці”;

„У нашій середняцькій сім’ї було 5 чоловік. До колгоспу батьки не вступили. Був кусок землі, кінь. У 33-му було важко. По хатах ходили активісти: в печі, в каструлях все забирали, а потім питали: „Чи будете сіяти?” „Як буде чим”, - відповів батько. Його забрали і тримали в підвалі міліції, звинуватили в тому, що не сказав:”Буду сіяти”. Сусідка посадила картоплю, а голодні поїли. Батька її вбили лопатою, бо впіймав їх. По Роменській дорозі лежало багато пухлих, які просили:”Дай що-небудь”. Уночі померлих скидали на підводу, де ховали – невідомо. Весною, коли клевер з’явився, зелень, стало краще”;

„Мого діда Котенка Антона розкуркулили. У нього було 11 дітей, хата під залізом, комора. Забрали все, а їх, старих, вигнали. Вони в голодовку померли: спочатку бабуся, потім дід. І зараз стоїть їхня комора за сільрадою”;

„Батьки мого батька, Варчаки, померли від голоду. Мій батько був тоді в армії. А дід по материнській лінії – Василь Терентійович Гирич – учасник російсько-японської війни1904-1905 рр., мав Георгієвський хрест, то продав його у 33-му і купив патоку у Парафіївці та насіння бурячне, яке товкли, пекли млинці – так і „вискочили”.