Заповіт бабусі
/ 0
- Деталі
- Категорія: Вісті звідусіль
- Опубліковано: П'ятниця, 05 лютого 2016, 10:30
Цю історію мені розповіла моя бабуся, а їй – її мама. Було це у нас на Бахмаччині...
Непривітна пора передзим’я. Короткі дні і безкінечні, як море, ночі. Недаремно кажуть: у листопаді ранок з вечором зустрічається. Сірим пологом затягнулося небо, завмерли чорні, безлисті дерева. Різкі повіви морозного вітру забирають останнє тепло з селянських осель, особливо з таких старих, як у родині Мужайлів.
Сьогоднішню ніч Тетяна майже не спала. В уяві перебирала думками все своє життя. Так мало радості було в ньому:змалечку, скільки себе й пам’ятаю, біля гусей, потім біля корів, а далі праця на землі – тяжка хліборобська доля. А довгими осінніми й зимовими вечорами - біля прядки, за ткацьким верстатом. Усьому навчила доньок мати великої сім’ї. Короткий, як спалах блискавки, дівочий вік: вечорниці, «колодки», зустрічі біля перелазу. І ось уже дівчина – мати багатодітної родини: у них з коханим Максимом четверо діток. Знову турботи, робота, а ще мрія про нову хату, на яку стягувались весь вік. Та не дав Господь її збудувати. У далекому Сибіру Максим заробляв матеріал, але повернувся з підірваним здоров’ям, захворів і чоловіка не стало. Залишилася одна горювати зі своїми малолітками.
Сутужно жилося всім трудівникам цієї страшної осені тридцять третього року. Через літню посуху не вродила городина, а хліб до останньої зернини витрусили у сім’ї комісари. Забрали навіть торбинку з квасолею.
Чим годувати дітей? Вони вже не просять їсти, лежать, опухлі, і ледве дишуть.
Тетяна злізла з постелі, затопила піч. А в ній лише один горщик – чай з вишневими й малиновим гілочками. Приємні пахощі розлилися по хаті. Прокинулися діти й напилися духмяного літепла. Оце й увесь сніданок! А чим обідати, як далі жити? Найбільше лякала думка про смерть дітей. Увечері щось страшне прийшло в голову: померти разом з малими. Знову розтопила піч, накидала сухих стебел маку, а коли все перегоріло, закрила засувку. Лягла біля діток, відчуваючи, як терпкий запах чаду розходиться по хаті. Почала молитися і раптом, як блискавка: ”Господи, та що ж я роблю? Тяжкий гріх беру на душу! А якщо діти помруть, а я залишуся живою? Як пережити це горе?”
Жінка відкрила засувку в комині й відчинила навстіж двері. Свіже прохолодне повітря поступово вивітрило чад. Поворухнувся, кліпнувши очима, найменшенький. Слава Богу, значить дітки живі.
У нестямі побігла городами до глибокої копанки в сусідській леваді.
Господи, прости мене за гріх, прийми мою душу. З розгону кинулась у водойму, та, зачепившись за гілляку, повисла над водою, лише ноги вмочила. Раптом відчула на них якесь лоскотання. Мабуть,русалки хочуть потягти на дно. Не встигла поворухнутись, як почула чиїсь кроки. Сусід підійшов до води, закинув невеликий сачок і вийняв повний в’юнів.
Тетяна звільнилась від гілки, зняла з себе спідницю, зав’язавши з одного боку вузлом, наловила риби. Тепер швидше додому – варити юшку! А потім, остудивши, уливала ложкою в дитячі ротики. Малі жадібно ковтали життєдайне вариво. Пізніше обмінювала рибу на хліб, пайки якого отримували працівники цукрового заводу. А потім влаштувалася сюди й сама.
Так діти були врятовані. Усі вижили й у воєнне лихоліття. Ставши на порі, випурхнули з сімейного гнізда. З матір’ю залишився найменшенький Іван. Разом з дружиною звели нову хату.
Десь у вічності, поміж золотих небесних зір, літає душа моєї прабабусі. Чуємо її заповіт нам, живим, ніколи не падати із відчаю, знаходити вихід з будь-якого становища, берегти віру у Всевишнього. А ще бути терпеливими, мужніми, бо недарма ми з козацького роду Мужайлів.
Анастасія Шекула,
9 клас Бахмацької гімназії