Спасибі нашим учителям!
/ 0
- Деталі
- Категорія: Вісті звідусіль
- Опубліковано: П'ятниця, 27 січня 2017, 09:42
Ще восени розповів у „Пораднику” про своїх землячок – літніх мешканок нашого хутора Грушівка. Не очікував, що допис у районну газету викличе скільки відгуків. Виявляється, героїв моєї оповіді пам’ятають і в Бахмачі, і в Петрівці, бо разом працювали, хоча і в різних відділеннях бурякорадгоспу. А от Ольгеу Петрівну Харченко згадали у Красилівці, де наша завмаг рахувалася у штаті тамтешнього сільпо, і в місті, адже тут розташовувалось районне споживче товариство. Місяців два передавали моїм землячкам привіти їх колишні подруги по роботі, знайомі, далекі родичі, хто у сьогоднішній перетурбації втратив родинний зв’язок.
Ще раз усвідомив, яку силу має друковане слово. Згадав першого свого вчителя і наставника в газетярській справі – Миколу Федоровича Шевченка – редактора газети „Радянське село”, якого cтарше покоління пам’ятає ще як „Панаса Половотряса”. За його порадою відвідував заняття робсількорів. Побував на кількох, почув багато корисного і цікавого. Потім обставини склалися так, що навчання перервалося. Якось вибачався перед редактором з цього приводу, а Микола Федорович мене заспокоїв.
- Не журись, не всі, хто ходить займатись, будуть писати. І навпаки, чимало з тих, хто про наші заняття навіть не знає, надсилають і надсилатимуть листи до „районного брехунця”, змісту яких заздримо навіть ми, штатні працівники. Ти, Юрію, писатимеш...
Я і справді надіслав, передав, заніс з десяток дописів. Спочатку підписувати матеріали своїм прізвищем нітився, редактор і тут знайшов вихід – запропонував псевдонім. Так став Юрієм Медовиком, натяк на те, що в той час працював пасічником.
Спогад про свого вчителя-газетяра наштовхнув на думку розповісти про моїх наставників-педагогів, які навчали «уму-розуму». Спочатку, звісна річ, спала на думку перша моя вчителька Ніна Михайлівна Овдієнко. Дивуюся, скільки терпіння мала наша наставниця, щоб навчити нас початковій грамоті у Грушівській 4-класній школі. Сам, бувало, не міг впоратися з двома своїми шибениками, а нас у класі сиділо більше 20.
А потім була Фастовецька середня школа, там чекали більш серйозні науки. Багатьох з наших педагогів уже немає на цьому світі. Першим з них згадую директора школи О.Ф.Яковенка.
Природженим педагогом був фронтовик. А ще він писав мелодійні вірші. Та все ж найбільше захоплював, коли 9-го Травня бачили Олександра Федоровича при всіх бойових нагородах.
Приємно, що М.Ф.Романенко і К.М. Фостій продовжують земний шлях, живуть у Фастовцях. Вирішив перевідати дорогих мені вчителів. Знаю, що мій візит був для них приємний, а незрівнянно більше задоволення від того спілкування отримав я сам. Спільні наші спогади перенесли у далеку шкільну юність.
Згадали наші учнівські будні, переглядали пам’ятні фотознімки. Спливли спогади, як щоранку радгоспівські, спочатку літучка, а потім зручний автобус підвозили нас до сільської школи. Не було випадку, коли б щось завадило тій подорожі. Траплялося у завірюху, або в осіннє чи весняне бездоріжжя виручав гусеничний трактор. Так дбали про нас, учнів.
Не могли не згадати класні екскурсії рідним селом, а пізніше в райцентр і навіть в область. А скільки відкриттів зроблено загоном „червоних слідопитів”, які відшукали аж у Росії рідних полеглих бійців при звільненні села.
А як проймалися гордістю, що відомий на весь світ художник Микола Ге – наш земляк.
Яскравими фарбами виринають з минувшини спогади про нашу допомогу колгоспникам у саповці сходів буряків і кукурудзи. Восени ж ламали качани, виривали корені, перебирали картоплю, збирали овочі. Як весело було працювати гуртом.
Уже й сам пенсіонер, та для Марії Федосіївни і Клавдії Миколаївни все ще залишаюся просто Юрієм. І від того щемно і хвилююче десь під серцем, і так хочеться повернутися хоча б на мить у рідний сонячний клас до друзів, до вчителів, до свого дитинства і юності.
...Микола Федорович повчав, що допис має бути стислим і ємким. Відчуваю, пора ставити крапку, а ще стільки хочеться розповісти про моїх учителів. Про те, як нелегко живеться педагогам–пенсіонерам, про те, як згадують своїх кращих учнів. Цікаво, це не завжди відмінники, учителі ще більше пам’ятають добрих, щедрих, відгукливих.
Марія Федосіївна, не дивлячись на поважний вік, ще й досі захоплюється поезією, сама пише вірші. Попросив учительку підготувати кілька з них для газети. Потрібно перевідати вчительку, тоді разом почитаємо її поетичне надбання у районному „Пораднику”.
Юрій Вовкогон,
депутат сільської ради