Вcе ж впишемо яскравий рядок
/ 0
- Деталі
- Категорія: Вісті звідусіль
- Опубліковано: П'ятниця, 19 травня 2017, 10:41
Минулої неділі Україна, як і весь Світ, відзначала День матері. Чекала від нього більшого. Те свято викликало рій думок...
Настрій мені зіпсували ще до того. За тиждень до свята „поздоровили” – зателефонувала активістка, щойно кудись обрана, і попередила, щоб я свою ініціативу щодо вшанування пам’яті полеглих Героїв Бахмаччини неодмінно узгоджувала з їх організацією. Це, звісно, обурило. Хтось прагне регламентувати ступінь моєї поваги до полеглих земляків, які віддали життя за нашу Україну, намагаються вказувати, як любити свого полеглого на Майдані Васю. До такого важко додуматися.
Сам «День матері» став лакмусовим папірцем визначення справжнього ставлення до матерів. Скільки палких промов звучало на могилі сина Василя Прохорського. Як славили його мужність, непохитність, відданість справі громади. Знайшлися слова вдячності і на мою адресу, мовляв, дала життя Герою. Як показав час, все то було пустослів’ям, трепологією, найчастіше читалося із замусолених папірців. Ніхто з тих промовців не згадав про мене у День свята, яке, до речі, засноване, як день єдності матерів у боротьбі за мир у всьому світі.
Та ні, не лише пустослови бували на заходах по ушануванню мого загиблого на Майдані сина. Поздоровити зі святом завітали до моєї оселі Віктор Федорович Міщук і Галина Євгеніївна Рибальченко. Скажу відверто, їх візит розтопив лід душі. Дуже їм вдячна. Хоча відчуваю і незручність. Не така я вже поважна особистість, аби голова районної ради і представник райдержадміністрації мали їхати вітати зі святом у даку далечінь. Мене цілком задовольнив би звичайний телефонний дзвінок і кілька душевних слів. І все ж спасибі районним керівникам за турботу, ще раз переконалася – хто є хто.
Віктор Федорович і Галина Євгеніївна знайшли потрібні слова, а ще вибачилися, що у той привітний сонячний день мали б приїхати не вони, а мій Вася. Вибачалися, що не вберегли мого синочка...
Довго дивилася у слід їх машини, сльози застилали білий світ. Гості поїхали, а мене переповнювало відчуття, що поспілкувалася з Василем, моїм Героєм.
З тим настроєм і застала давня колега по роботі ще у автопідприємстві. Поділилася з нею смутком. Колишня товаришка по праці завжди була розсудливою. І тепер не поспішила з висновками.
- Знаєш, Світлано, чимало наших земляків ставляться до твоєї кипучої діяльності з непорозумінням. І я довго не могла утямити, що відбувається. Не дай, Боже, кому твого горя. Ти намагаєшся у турботах про капличку, про квітники, про сквер і парк відволіктися від болю втрати. Піклуєшся не лише про свого сина. Це факт, ти зробила для чужих дітей більше, ніж їх матері, то вони і ревнують. Не подобається твоя активність і місцевій владі. Пригадай зарослий бур’янами селищний пам’ятник з гранітними плитами, де викарбувані імена сотень наших дмитрівців, хто не повернувся з фронтів Другої світової. Як це контрастує з доглянутою могилою твого Васі. От і невдоволення.
Тільки не ображайся, ваші полеглі сини в більшій мірі належать уже не вам, а Україні, вічності. І хто що б не говорив, як не протидіяв, історію не переробиш. Ти в ній вписуєш свій яскравий рядок...
Слова подруги підтримали, стали найкращим подарунком до Свята матерів. Прошу нікого не ображатися, що чиїхось синів люблю і шаную, як героїв. Вони того варті, допомагайте мені, разом зробимо більше. „Впишемо яскравий рядок„ у реквієм нашим синам-Героям, материнським гуртом це вийде краще.
Світлана Прохорська