Гармонь його душі

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Тридцять літ тому Мотрона Миколаївна Лапа та її брат Іван Олександрович Сипливий переконали колишніх мешканців з мальовничого хутірця Баланін зібратися гуртом і вшанувати свою малу батьківщину. Згадали, хто тут жив і ростив хліб, хто народжував дітей і воював за рідний край. Як багато з нами вже немає, не стало і оспівувачки рідного краю, поетеси Мотрони Лапи, але баланінці не припиняють збиратися. Як продовження справи хуторян сприйняли Всеукраїнський фестиваль «ЧАРІВНА ГАРМОНЬ УКРАЇНИ», який згукав бахмачан ще повесні. Одним із співзасновником дійства був згаданий вже Іван Олександрович. Із вдоволенням дізнався, що Всеукраїнський фестиваль присвячувався і пам’яті Мотрони Лапи.


Ще тоді, у квітні, захотів розповісти про Івана Олександровича Сипливого, віддаючи шану його кипучій енергії, завзяттю, бажанню служити громаді. Сподівався зустрітися з ним на черговому зібранні баланінців, а стрілися на спекотному Хрещатику. Ось такі примхи долі. Обоє не квапилися, піднялися на Прорізну, знайшли тінистий столик проти неба, замовили прохолодної „Пепсі”...


- Маю хліборобське коріння, саме мій дід Гнат заснував той хутір. У роки колективізації таких засилали край світу. Навіть не знаємо, де його останнє пристановище, хоча стільки писав, всі архіви потурбував...


Життя розпорядилося так, що жив відірваним від хліборобської справи, але душа прикипіла до хутора, до тамтешніх людей, до їх проблем.

Нагадую Івану Олександровичу, що він член Генерального штабу, генерал козацтва, кошовий отаман Броварської Січі, член Чернігівського земляцтва у Києві.


- Знаєте, більше часу віддав конкретній справі. 35 літ пропрацював в „Укрзв’язокбуд”. Починав робітником, був і на керівних посадах, багато моїх учнів виросли до керівників. Якось до одного з моїх ювілеїв вони ж підрахували, що причетний до прокладання близько 10 мільйонів км телефонних мереж. Не повірив, переконали цифрами.


Зараз очолюю приватне підприємство ПВКП „ТЕЛМОНТ-СІО”. Для пересічного громадянина ця назва мало що скаже, проте серед наших замовників „Київстар”, „UMS”, „Сімексбуд”, „Укртелеком”. Я – технар, але в душі тліє, жевріє, не згасає вогник лірника. Першою це помітила ще моя матуся. У далекому напівбосому і не дуже ситому 1958-му подалась на базар, залучивши за компанію і мене. Виявляється, не дивлячись на тотальні нестатки, вирішила придбати мені гармонь. То був чи не найщасливіший день мого життя. Поверталися з дорогоцінним пакунком, який мав чарівні аромати і відгукувався майже живими звуками на кожний поштовх. А згодом над вечірнім Баланіним полинули перші акорди гармошки, а я й був чарівником, хто породжував ті дивні звуки. Скоро захотіли мати свої трирядки й інші підлітки. Обзавелися гармонями тезки Гриша Макаренко і Гриша Витюк, Володя Горбач, інші хлопці. Ми вчилися один у одного, опановуючи свої тальянки і збираючи чисельні гурти слухачів під зоряним небом нашого неповторного хутірця.


- Нагадайте історію ваших збирань.


- Останній мешканець залишив Баланін у 1969 му. Вперше зустрілися гуртом через 20 років, тобто у 1989. Ще через десять встановили пам’ятник. На жаль, залишається нас все менше.


- Всеукраїнський фестиваль «ЧАРІВНА ГАРМОНЬ УКРАЇНИ» - то продовження вашого захоплення ранньої юності?


- Мабуть, так. Якось не замислювався, а ви правильно підмітили. Гармонь у моїй душі звучить ще й досі.


Борис Бобришев
На знімку: відкриття пам’ятника баланінцям 2009 рік (фотоархів „Порадника).