Я приїхала в інститут на курси підвищення кваліфікації. Здаля посміхнулась до мене акація. Графський парк навшпиньки став, щоб дотягтися до моїх років. Повна енергії й сил, закохана у свій студентський Ніжин, сподівалася зустріти свою бентежну юність в особі викладачів. І зустріла…

Першою в аудиторію  зайшла Вона. Душа моя ахнула: старенький піджачок вишневого кольору смутно нагадував про пору стиглих черешень її очей. Тоді вона квітла черешнею. Обличчя, руки, жести були божественні.

 

Тепер переді мною стояла напівубога, не по роках стомлена жінка, якій було і сумно, і боляче, і ніяково. Та душа її була живою. Душа рвалася з тенет убогості і тонула в озерцях моїх очей, повних подиву: чому? чому все так перемінилося?Я не розуміла її становища, не любила такою, не захоплювалась, як колись.

 

Ольга. Пані Ольга.

Ні, не про неї співа Білоножко.

Покинута жінка нікому не потрібна. Тим більше, з трьома малолітніми дітьми.

Переді мною ще не відквітла, але вже зблідла на виду півонія. Стиглі вишні очей не сяють тим сяйвом, яким палахкотіли тоді, коли вона вперше переступила поріг нашої аудиторії і зайшла у душу кожного, владно і впевнено, ніби так мало бути завжди. Якою ж вона була тоді щасливою! Якою чарівною! Їй не було рівних. Ми, студентки – першокурсниці були зачудовані цим тендітно-владним створінням, ім’я якої – Жінка. Пані Ольга була коханою і закоханою. Вона любила весь світ, у тому числі й нас. Вона була прекрасна. І в профіль, і анфас. Вона була щасливою і ділилася з нами своїм щастям. І всі ми, не змовляючись, в неї закохалися. Жодна душа не могла встояти перед її красою! Вона була окрилена, і нас літати вчила. Її час був тоді асом…

А нині…Де все поділося?! Чому так швидко зникло?! Пригнічена і несучасна, вона стояла переді мною і дивилася у мої широко розплющені від здивування очі. Впізнала чи ні?! Тепер це вже не мало особливого значення. А тоді… Тоді було все інакше. Тоді її кохав чоловік – тепер вона кинута напризволяще. З трьома малими дітьми. Де їй прихилитися в цьому жорстокому світі?! Куди піти, кому поскаржитись на долю свою – зрадницю?! Хіба що Господу –Богу. Але ж вона – атеїстка. Нічого: Бог простить. Усі ми від Господа.

… Вона робила щасливими інших. Тепер її мрії спішились. Не літають. Душа облітає. Сльотава пора передзим’я?  І так. І не так. І раптом… у вікно вривається владне Білоножкове:

- Я люблю Вас, пані Ольго,
    І любитиму повік.

Сльзи з-під повік. У неї і в мене. Сміються-співають у скверику клени.

Який же світ оцей, їй’Богу, незбагненний… ставлю три крапки, а раптом…

 

Т.Федорова, с.Курінь