Чи буває патріотизму забагато?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Ляльковий театр  Будинку дитячої творчості робить перші кроки
 
Буває, коли передати куті меду. Коли трактувати патріотизм буквально: є слово «Україна», то вже патріотично. Це надто тонка матерія – любов, будь вона до людини чи до батьківщини. Любити – це взагалі дуже важко. І відповідально. І не кажіть, що цьому не треба вчити. Любові потрібно вчити, але так, наче дихати - тихо і ненав’язливо.   
 
Я була на огляді-конкурсі шкільної самодіяльності Бахмацького району. І пісень про «Україну, Красуню-Десну, Мій Сіверський край» стільки наслухалась! Варіації були лише з виконавцями. І з усього  журі треба відібрати кращих. Сказати, що це важко, то нічого не сказати. Вокальні дані, звісно, визначати фахівцям, яких в журі і обрали. Але як же бути з патріотизмом? Виявляється, учасникам була така тема доведена - патріотична. І тут – великі можливості представити свій рідний край. Патріотизм – це гордість за нього, а гордість є...коли є чим гордитися. І коли ансамбль дівчаток гордо співає: «Халимонове рідне, серцю миле, привітне...», впевнена, що їх вже навчили цьому самому патріотизму – про те свідчили їхні очі і схвильовані голоси (хай навіть не довершені, не на 1 місце), гордість за малу батьківщину, за славного сина рідного села – В.М.Сіденка, котрого також в тій пісні згадали. І пісню написала місцевий автор – вчитель музики Халимонівської школи  Г.В. Юрченко.

А коли під патріотизмом розуміти повтор слова “Україна” в кожному рядку програми – то це, вибачте, псевдопатріотизм, з яким мудрому педагогові треба боротися. Взагалі, забагато пафосу – це якась тенденція у нас в країні. Це, як на мене, небезпечна тенденція, яка породжує байдужість, звичку. А для любові звичка, як відомо, смертельна.

Любов – це великий труд. Такий, приміром, який продемонстрував Ігнатенко Микола з Тиницької школи. Хлопчина читав величезний уривок з “Зачарованої Десни” (спробуйте лише вивчити такий!) і так органічно, наче то він сам маленький Довженко, і такою теплотою повіяло від його голосу проникливого, від створеного лише простою розповіддю образу. То був реальний патріотизм - без гучних фраз, навіть без надмірної “виразності”, котрої зазвичай вимагають від декламатора.

Про перші враження питаю журі. Всі в захваті від юних ведучих з Кропивного, відзначили високий, витриманий в єдиному стилі, рівень програми міської школи №1, в якій знову всіх полонив талант Наталі Сагайдачної. Молодці стрільничани – „останнім з могікан” (бо вже єдиний) назвав В.О.Дорошенко хор  з „живим” акомпанементом – 36 учнів і баян. А ось щодо патріотизму Віталій Олексійович і Микола Федорович Кириченко висловились схоже з моїми думками: треба збагачувати репертуар, при цьому враховуючи вік виконавців, і не обмежувати вузькою тематикою.

Підсумки конкурсу будуть нам відомі пізніше – ознайомимо і вас.

Н.Теплова