Побіймося Бога

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Актуальна тема

Опубліковано: П'ятниця, 09 серпня 2013, 07:35

Багато моїх знайомих уникають розмов про голод, голодовку, голодомор. Було достатньо часу розібратися у тих страшних подіях і зробити висновок стосовно трагедії 33-го року. У кожного склалась усталена думка, і кожен тепер захищає свою точку зору, як це було у попередніх публікаціях. То не буду зачіпати цю наболілу тему. Хочу поділитись кількома бувальщинами, з яких дізнаєтесь про долі тих, хто забирав останнє збіжжя в односельців, у свого сусіда, а то й родича. Хочу розповісти, нехай ці історії стануть застереженням, аби ніхто не повторив чогось подібного.

Пригадалась розмова із столітньою Варварою Оникіївною Лихошерст. Літня осічанка переказала епізод із свого дитинства. Вона з мамою відвідувала монастир і врізались у пам’ять на все життя слова старого монаха, котрий наставляв її неньку.

- Немає у світі навіть маленької доброї справи, котра не була б винагороджена. Як не може бути вчинку чи гріха, які б залишились не покарані. У Господа багато справ, і як не винуватець не зазнає за власного життя, то за його гріхи відповідатимуть нащадки. ..

- То як же складались долі войовничих активістів-хлібозаготівельників? – цікавився в іншої літньої жінки із хутора Веселого Галини Устимівни Порохно.

- Із переказів старших односельців знаю, що серед тих, хто забирав хліб, був і наш земляк - пальчиківець Семен Сущенко. Не стримували його ні сльози односельців, ні волання згорьованих багатодітних матерів, ні людські прокльони. Вигрібав збіжжя з найпотаємніших куточків.

Пройшли роки, виросла у Семена донька-красуня. Вдало віддав її заміж у сусідню Тростянку. Заможно жило молоде подружжя, мало будинок критий бляшанкою, що в ті роки рідко побачиш, і легковик стояв у дворі, що був одним із перших на всю округу. Спливав час, незабаром молодята подарували Семену онуку-розумницю. Всі підстави мав старий Сущенко, аби радіти життю…

Все обірвалось в одну мить – потрапив автомобіль молодої родини в аварію – загинув і зять, і донька, і безневинне онучатко. І заговорили тоді люди у селі, загомоніли, що то наздогнала його кара Господня за його діяння.

А ось іще. Жив у нас на хуторі Мартинович - так звали його по-вуличному. А насправді – Коваленко Микола. Цей і в роки колективізації відзначився - виганяв родини трударів на сніг, і в 33-му наслухався на свою адресу людських прокльонів. Згадували, що був у нього начебто наган, з якого любив стріляти по іконах. То земляки дали йому ще одне прізвисько – Самострєл.

Виросли у нього два сини – гарні хлопці. Обох вивчив. Все хизувався: «Мої парубки невісток з порепаними п’ятами не приведуть». Старший одружився на кралі із Сум, де він працював начальничком на якомусь заводі, а менший – стоматологом у Батурині. Останній був на виду, люди його хвалили, знали як гарного спеціаліста. Від того ще дужче задирав носа Мартинович, здавалось, не ходив, а літав. Пройшло кілька років і сумна звістка вразила хутір, до батьківського двору в чорній труні привезла свого судженого сумська краля.

Чи від того, чи з іншої причини, менший все частіше «обіймався» із зеленим змієм, спився і теж пропав.

А що ж сам Мартинович, тобто Коваленко? Принишк, жив тихо, шушукалися на хуторі, що втрата синів - то розплата йому за гріхи. Та виявляється, то було ще не все. Не забув Господь про злі діла лиходія і приготував відповідну кару йому особисто. Як стали на наших столах з’являтись не лише картопля і огірок, а й оселедець, кусень сала і шмат ковбаси, розучився Мартинович ковтати. Пожує оте все, пожує, а не проковтне. Спочатку схуд, потім висох, як тарань, а згодом опух. Так і околів голодною смертю. Помер у тих же муках, що і його жертви у жорстокому 33-му. Здається, ніхто його не пожалів...

Хоча мені вже за вісімдесят, 33-ій не пам’ятаю. Все, про що з вами ділюся, знаю зі слів хуторян і мами. Це вже потім відбувались події, свідком яких була сама.

Розповім вам ще про одну людину, про Кузьму Шарія. Його теж залучили ходити у гурті активістів. Переказувала мама, як до нас у хату зайшов він першим. Доки решта тупцювала під хвірткою, він підказав мамі розсипати просо по лежаку, накрити це рядном і всадив зверху мене із сестричкою. Решту збіжжя допоміг порозсипати по горщиках. Сам же вийшов на ганок і заволав на всю вулицю: « Що тут брати-шукати, немає у злиднів ні зернини…» Так і пішли. Мама завжди говорила, що саме він відвернув від нас голодну смерть. Згадуючи його ім’я, ненька кожного разу відгукувалась добрим словом і побажанням: «Нехай щастить йому на кожному кроці, нехай таланить, де тільки не повернеться.

Знаю, Кузьму Шарія поважав кожен хуторянин, бо він залишався людиною навіть за тих умов...

А тепер, читачу, перенесемось у Слобідку, поспілкуємось із Олександрою Іванівною Мороз.

- Родом я з Обмачевого. Тільки-но прийшла у цей світ, як у хату заявились місцеві комсомольці шукати хліб. У мами ще пологові води не відійшли, а їм немає до того діла. Благала породілля не глумиться над її станом, та молодики стягли її з печі.

- Що ви коїте, хлопці, схаменіться, не гнівіть Господа, бо чекатиме на вас страшна кара!!! Не прислухались…

А згодом почалось... Розбирали в Обмачевому храм, тут вони знову серед перших. І треба ж статися такому лихові – обірвався сволок, тюкнув одного з них у тім’ячко, тільки і задриґав той ногами. Через деякий час інший доставляв підводою із лісу хмиз, сидів зверху. Наче й місцина там рівна, та віз чомусь перекинувся, дрюччя підім’яло під себе молодика. Там він і закляк.

Третій злякався, згадавши попередження моєї мами. Кинувся до неї просити пробачення.

- Не брала я гріха на душу заклинати вас, попереджала тільки, щоб не гнівили Бога. Порушили його заповіді, то перед ним і кайтеся. Тільки де ж тепер помолитись – ви ж і церкву зламали, - отаке відповіла йому ненька. Він, видно, таки звертався до небес. Життя йому залишили, але розуму позбавили, і ходив той юродивий по селу, страхаючи людей.

Був з ними ще один парубок. Здавалось, що раз його долю лиха година обійшла. Все складалось начебто гаразд. Та ні, гріхи не були забуті. Покарав Господь цього боговідступника чи не найжорстокіше. Народився в нього син каліка, весь свій вік канав у інвалідному візку. Боляче дивились всім селом на ту нещасну дитину, потім скрюченого парубка, пізніше – на скаліченого чоловіка. Впевнена, тисячі разів каявся його батько за гріхи молодості, та не було вже вороття. І рід Стрільців, як звали їх на сільському кутку, якось непомітно вимер, зник, неначе випарувався...

Ще про одну історію дізнався від курінської жінки Марії Степанівни Варчак. Події теж відбувались у сумнозвісному 33-му. Жила вона з мамою і братиком. Голодували. Поруч мешкав сусід – один з тих, хто збіжжя у людей забирав. Від того у нього вдома були і борошно, і млинці, і буханці. Одного разу напекли за сусідською межею паляниць і розіклали, аби хліби прочахли. Апетитні аромати роздирали ніздрі зголоднілих дітей. Чотирирічний братик побіг на ті пахощі, не втерпів, вхопив одну з паляниць і кинувся навтікача. На його біду нагодився якраз господар. Побачив і став гнатись за хлопчиськом. Той з переляку кинув здобич і намагався втекти. Та дорослий нагодований чоловік виявився вправніший від виснаженого малолітнього втікача. Наздогнав бідолаху, здійняв його худесеньке тіло над собою і швиргонув з усієї сили об землю, як жабеня. Хлопчисько зопалу підскочило і побігло до хати. Забився на піч, скрутився калачиком і потихеньку стогнав, а вранці побачили, що він застиг навіки.

Пізніше той сусід прокрався до комори, його мали судити, але він зник. І лише через років сім виявили, що ховався злодій під піччю, куди через потайний отвір подавали йому їжу і воду. Отак зрік він себе на добровільне ув’язнення. Насправді, таким чином карав його Господь. А пізніше довелось відсидіти за давній злочин ще і у в’язниці.

Багато зла накоїли ми у своєму домі. Почалося все з руйнування церков, як попадали у пил хрести і дзвони, біда не забарилася. „Побійтеся Бога!” – волала у 33 –му вся Україна. „Побійтеся Бога!” – лунає з різних приводів і сьогодні. На жаль, до тих застережень прислухаються не всі...

Борис Бобришев