Шана і уклін героям!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Минає 33 роки від часу, коли сталася Чорнобильська катастрофа. Кожного року в річницю аварії люди згадують цю подію і тих, хто постраждав від її наслідків та проявив мужність і самовідданість при ліквідації. Проте, чим далі ми від дня аварії, тим більше вона здається багатьом десь у далекому минулому, стає малозначущою. Втім, ця найпотужніша техногенна катастрофа другої половини ХХ ст.. дала надто серйозний урок людству, щоб його можна було так легко забути.


За спогадами Ірхи Анатолія Петровича «3 жовтня 1987 року був направлений в Чорнобильську зону для ліквідації аварії. Військова частина 49903 розміщувалась в лісі 30-ти кілометрової зони недалеко від села Оране. За розподілом потрапив в 28-й окремий ремонтно-відновлюваний батальйон на посаду замполіта 3-ї ремонтної роти.


Ввесь склад запасу особисто зобов`язаних повзводно розмістили у великих брезентових палатках, але наближалась зима з її холодами та снігопадами. Тому головним завданням було на цьому етапі будівництво невеликих груб, буржуйки не обігрівали такі великі палатки і люди вночі мерзли.


Поруч із табором розміщувався технічний парк, де у великих металевих ангарах розміщувалась вся техніка та майстерні по її ремонту. Сюди привозилась вся спецтехніка для техогляду і ремонту, яка використовувалась на різних етапах ліквідації наслідків аварії.


3-тя ремонтна рота складалась із військовослужбовців запасу (так званих «партизанів»), які мали спеціальності: токарі, фрезеровщики, електрогазозварювальники, слюсарі-ремонтники, водії, які в основному займались щоденно ремонтом тієї техніки, яка працювала в забрудненій радіоактивними відходами 30-ти кілометровій зоні. Таку спецтехніку: бульдозери, гідрокрани, БТРи, тягачі та інші машини, використовували в безпосередній близькості від АЕС зазвичай завжди обмивали на ПУСО спеціальними речовинами. А якщо ж вона продовжувала при замірах показувати великий рівень радіації, то її відправляли наші «партизани» для захоронення на кладовища.


Крім того, окремі групи і бригади з роти чисельністю по 10-15 чоловік за наказом командування батальйону, іноді, відправлялись на різні роботи в майстерні сусідніх сіл, на будівельну базу, у парк особової зони Прип`яті, а також безпосередньо на атомну станцію для дезактивації приміщень їдальні № 15, в якій раніше харчувались працівники станції.


Під час вибуху на 4-му блоці реактора всі вікна і двері були вибиті, а стіни, підлога і стеля увібрали в себе стільки радіації, що всю штукатурку, дошки з підлоги і навіть радіоактивний грунт потрібно було здирати, зривати, а потім загружати в спеціальні контейнери для подальшого захоронення.

4-й і 2-й блок атомної станції були зупинені після вибуху, але 1-й і 3-й продовжували функціонувати, які обслуговували вахтовим методом більше 3000 чоловік. Їх потрібно було годувати, тому була поставлене завдання, щоб провести дезактивацію їдальні № 15 в найкоротші терміни. Наші «партизани», які були заняті на цих роботах, отримали велике опромінення, не дивлячись на те, що жили там в спеціально змонтованій кімнаті, в якій всі вікна, стіни і навіть двері були оббиті свинцевими пластинами. Між собою цих ліквідаторів - хто в жарт, а хто серйозно називали «смертниками». Більше 20 днів там ніхто не витримував. Їх або відправляли додому або в госпіталь.


Як комісару роти, доводилось проводити політико-виховну роботу не лише на базі центрального табору, але і на виїздах там, де працювали наші бригади. Добираючись до цих населених пунктів досить часто на обочинах доріг можна було помітити таблички з написом «Заражено». Майже в усіх селах «чорними амбразурами» запам’ятались пусті будинки, закинуті ферми, тракторні стани, зарослі бур`янів (майже в людський зріст) у колгоспних садах та на полях, на яких як пам’ятники нашій безпечності красувались контури кинутих на призволяще комбайнів, косарок, транспортерів та іншої колгоспної техніки, яка ввібрала в себе значну дозу радіації. Дуже сильно «світило» (прибор просто зашкалював), коли проїзджали об’єкт «Чорнобиль-2», який знаходився біля атомної станції за «рижим лісом». Цей об’єкт представляв собою антену для космічних досліджень і зв’язку. Допуск до нього був закритий, але всі, хто проїздив мимо, могли його бачити.


За довгі місяці перебування в 30-ти кілометровій зоні (майже півроку) маючи спецпропуск я практично об`їздив ввесь Чорнобильський регіон.


В бесідах із людьми і в приватних зустрічах я інформував їх про те, що відбувається в нашій країні. Передавав посилки і листи із домівок, газети, щоб люди не відчували себе відірваними від життя і закинутими, хоча воно так і було. Крім того, допустима доза опромінення на той час не повинна була перевищувати 10 бер, тому я постійно їздив із дозиметром, який замірював рівень радіаційного фону в житлових будинках і на робочих місцях, де працювали, а потім вів облік його накопичення в спеціальному журналі на кожного ліквідатора.»


Ця катастрофа ще дуже довго буде відчуватися важким відлунням в наших серцях. Тому велика шана і уклін до землі всім героям, хто не жалів себе, усім, хто врятував нас від ще більшого лиха.


Наталія Шевченко,
старший науковий співробітник Бахмацького районного історичного музею