Чи вмирає село?

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Актуальна тема

Опубліковано: Четвер, 31 грудня 2020, 10:47

Час від часу занурююсь у роздуми, намагаюся знайти відповіді, що фастівчани зробили не так і занедбали власне село. Своє життя, начебто, прожив правильно. Закінчив сільськогосподарський інститут, працював завідуючим дільницею в колгоспі. Це був 1982 рік.

Коли став інвалідом–колясочником , роздумів і спогадів побільшало.

На тогочасній дільниці трудилося до 180 колгоспників. У мене з’явилося чимало нових друзів. Це завгаражем Литовченко Микола Григорович, будівельник Харченко Микола Петрович, механік у тваринництві Гордієнко Михайло Васильович, завфермою Мороз Петро Іванович.

Порали тоді до 2000 голів ВРХ. З них 500 дійних корів. Вмілим наставником був головний агроном Полковніченко Микола Михайлович. Це хлібороб від Бога. Він учив любити землю і шанувати людей. Згодом його замінив, коли Микола Михайлович пішов на пенсію. Чимало підказував Павлюченко Віталій Михайлович - на той час працював секретарем парторганізаціі, а згодом – це наш сільський голова. Також не можу не згадати головного інженера Бабенка Василя Івановича та нашого безвідмовного водія Самуру Володимира Івановича, завмайстернею Сіденка Василя Івановича. На жаль, не всі серед них залишаються з нами. Відійшли за обрій, але у селі їх і досі пам’ятають. Усіх, на жаль, не згадаю, бо це буде за сотню імен.

У Фастівцях функціонували два колгоспи. Нас обслуговували 5 магазинів. Поправляли здоров’я у дільничній лікарні до 25 ліжок, спочатку обстежившись у сільському ФАПі.

Одним з перших на Бахмаччині сільський дитячий садочок виріс саме у нас. То був двоповерховий красень, що став предметом гордості моїх односельців. Та все стало занепадати, спорожнів садочок, і вирішили те приміщення використати під млин. Три райони мололи у нас збіжжя, отримували борошно найвищого ґатунку. Заправляв тут Гордієнко Михайло Васильович. Був він не лише вмілим мірошником, запам’ятався сценічними здібностями, особливо полюбляли його за виконання пісень.

Немає тепер у нас ні мірошника, ні млина. Залишається поки що школа – ще одна гордість фастівчан. Звели її у 1980, розрахована будівля на 500 учнів, будували на перспективу. У Фастівцях, були роки, навчалося і більше. Але тепер у нас сідають за парти вдесятеро менше. Школа, як бачите, ще діє, а от пошта ледь жевріє. Прикро, але це ми ще якось переживемо, а от закриття лікарні, а тепер вже і Будинку ветеранів стало для моїх односельчан гіркою новиною. Здається, це вже край. По суті, з Будинку пристарілих вивезли всіх немічних силою. Мені, інваліду, особливо гірко сприймати цю наругу над моїми односельцями. Здається, скоро у нас залишиться одна Церква.

Олександр Міткаленко, пенсіонер

• < Попередня
• Наступна >