Україна. Найпівнічніша її область, Чернігівська, знаходиться на кордоні з Росією. Тепер це дві держави, а в далекому 1941-му це була єдина країна СРСР, за яку боролися всі.

 

Воював проти німців і уродженець Бахмача, нині Почесний громадянин міста, Іванько Володимир Андрійович.

Напередодні 65-річчя Перемоги ми зустрілися з ветераном. Роки та рани дають про себе знати, проте він бадьорий духом і пам’ятає все до дрібниць.

- Так, народився я у 1925 році, 2 вересня. Коли почалася війна, закінчив тільки 8 класів середньої школи №47. Мені й 16 не було ще. Всіх з Бахмачу евакуювали до Сибіру. Я, мати і дві сестри потрапили в Кемеровську область на станцію Промислова. Батька не відпустили, він був комуністом, депутатом міської ради, працював на паровозі машиністом. Як я дізнався пізніше, в цьому ж 1941 році батько був розстріляний за те, що відмовився працювати на німців.

 

До 1943 року я працював на заводі «Спецмашдеталь», який займався виробництвом протитанкових гранат.  У січні 43-го був призваний в ряди Радянської Армії і направлений в Кемеровське піхотне училище в роту 82 і 120 м/м мінометів. До липня сорок третього ми вчилися і готувалися до складання іспитів і присвоєння офіцерських звань. 6 липня почалися бої на Орловсько-Курській дузі. У терміновому порядку весь склад училища був зібраний на плацу біля штабу, виступив начальник училища - генерал-майор Візжилін і сказав: «Так от, хлоп’ята, їдете на фронт».  Хтось з курсантів наважився запитати: «А як же звання?». На що генерал-майор відповів: «А звання присвоюватимуться після «стажування». У бою отримаєте». Це було 9 липня 1943 року.

- Курсанти нашого училища були направлені в Кемерово на Курську дугу. І шість рот нашого училища були зараховані до 75-ої гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора В. Я. Горішного. Раніше на базі 13-ої мотострілкової дивізії військ НКВД була сформована 95-а стрілецька дивізія, яка в 1942 році брала участь в боях під Сталінградом. А 1 березня 1943 року нарком оборони перетворив об’єднання в 75-у гвардійську стрілецьку дивізію.

Прибули ми в двадцятих числах. Дивізія на той час зазнала втрат і чекала поповнення. У дивізії ми і прийняли присягу. Отримавши боєприпаси, ми рушили в район Курська. Йшли всю ніч, розташувалися в канавах на лісисто-болотистій місцевості. Удосвіта почалася артилерійська підготовка, яка тривала півтори години. Потім страшний гул, грім, все ревло, день перетворився у ніч від порохового і димового пилу. Цей жах привів в страх солдатів. Мурашки по спині.. Було все: і сльози, і паніка, але потрібно було йти вперед. Після артилерії пішли ми - піхота.

- Так. Після боїв під Сталінградом вони посилили свої позиції. Усюди була колюча проволока, не можна було пролізти, вони зробили огорожі і замінували їх, потрібні були сапери, ножиці, щоб обрізати проволоки. Просуватися було дуже важко, гітлерівці вели прицільний вогонь, не можна було піднятися. Не дивлячись на це, ми все-таки їх погнали, звільнили село Ольховатка і станцію Понирі. Що характерно, майже за два роки ворог грунтовно закріпився на Курській дузі, навіть побутові умови собі створив комфортні: бліндажі були оббиті дошками і навіть пофарбовані, було підведено струм.

Наші солдати билися мужньо, до останнього дихання. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1943 року дивізія була нагороджена орденом Бойового Червоного Прапора. П’ятьом бійцям було присвоєно посмертно звання Героя Радянського Союзу.

- Добре, що залишилися живі. Пройшовши такими пекельними дорогами війни, мали поранення?
- Був поранений двічі. Перше поранення отримав поблизу Києва. Німці закріпились у всіх зонах відпочинку. На той час заводи, фабрики під Києвом мали свої зони відпочинку для робітників. Тут мене і поранив німецький автоматник.

Дві кулі тільки подряпали спину, а третя – поранила хребет. Я лікувався в госпіталі міста Конотоп трохи більше трьох місяців і потім знову на фронт. Але моя рідна 75-а дивізія пішла на Білорусь, а мене направили в 174-стрілецьку дивізію. Звільняли ми Могильов, Жлобин та інші білоруські міста. Потім воювали за Псков, Новгород і далі почали просуватися в бік Прибалтики. Недалеко від Риги мене уламком снаряду поранило в праву руку, руку пробило наскрізь. Це було восени 1944 року. Лікувався я в Череповці, у Вологді, довго на Уралі, у Пермі. Так як поранення було дуже серйозне, рука після лікування залишилася непридатною, щоб воювати. У зв’язку з цим, на початку 1945 р. мене комісували. Вже після війни був нагороджений орденом «Вітчизняна Війна» I ступеня.

- Володимире Андрійовичу, серед безлічі нагород ми не бачимо Ваших перших – медалі «За відвагу» і ордену Червоної Зірки, про які розповідали... (Від редакції. На жаль, газетна площа не дозволила опублікувати інтерв’ю у повному обсязі – про першу нагороду і про звільнення рідного Бахмача буде надруковано до 9 вересня, найбільшого свята нашого міста).
    - Так ... їх немає. Ще після війни, у 1947 році вкрали разом з кітелем. Відразу після війни було багато усіляких бандитів. Ось ці нелюди залишили мені душевну рану на все життя. Навіть не уявляли вони, що для мене ці нагороди означають.

- Як склалося Ваше життя в післявоєнний час?
- Після війни їздив по багатьох містах, місцях бойової Слави, зустрічався з однополчанами. З 1945 по 1990 рік працював інкасатором в державному банку. За старанну роботу нагороджений орденом «Знак Пошани». Є сім’я, у мене дві доньки, троє онуків і правнучка. Донька Тетяна живе в Калінінградській області у місті Совєтськ, а Надія - в Ростові. Приїжджають до мене щороку. А недавно пішла з життя моя дружина – Марфа Григорівна. Але, як мовиться, і один в полі воїн. У житті теж потрібно бути міцним воїном.

- Як Ви думаєте, сьогодні молодь гідна своїх дідів і прадідів?
- Перш, ніж оцінювати нашу молодь, я хочу сказати, що втрачаються педагогічні навики у тих, хто формує нове покоління. Недостатня виховна робота проводиться і батьками, і школою, і вчителями. На чому виховувалося покоління після війни? - На подвигах батьків. На чому зараз? – На одному рядку про Велику Вітчизняну війну в підручнику з історії. Недостатньо. Мене не запрошували в деякі школи вже близько 3-5 років. Недавно була зустріч з учнями в бібліотеці. Хто скаже правду краще за живого очевидця? Отже, зараз такий час – що посіємо, те і пожнемо. Хороша сім’я прагне виховувати дітей, щоб надалі не зганьбили. Так було прийнято у всі часи. Але зараз, на жаль, бурхливе життя поглинуло всі достоїнства. Адже з роками нічого не змінилося, змінився тільки підхід до життя. Поспішають всі кудись, метушаться, куди тут до моралі, а честь і совість, як сироти, біжать навперейми. Кого наздоженуть, а кого і ні.