Мені щастить і досі бачить
пробатьківську хату,
соломою криту,
маленьку, горбату...
Корінням вона у землю осіла,
І зморшками стіни літа
їй покрили.
Вона така тепла,
 хатинка-бабуся,
Пригорне до себе і стиха співа
Про давнії роки, добро і зло,
Що з нею жило....

 

Мені було трохи більше трьох років, коли тато сказали: „Поїдемо на мою батьківщину”. Тоді я вперше побачила хатку. Сплигнувши з підводи, я побігла до неї і закричала: „Здрастуй, хатко! Дивіться, дивіться – у неї підстрижений „чубчик”!”

Підстриженим чубчиком були краї солом’яної стріхи.
Я оббігла навколо хати тричі, підійшла потім до стіни й поцілувала побілену поверхню. Почала гладити стіну долоньками і знову закричала:

- Ой! Та на ній пупрички. Треба їх повиколупувати  й замастити зеленкою.
До цього я бачила тільки гладенькі поверхні стін. А тут така шорстка поверхня!

 

- Моя ти племінничко, - звернулась до мене рідна тьотя Параска. – Це стіни річковим піском з глиною обмазані. А у піску повно черепашок від маленьких равликів, які давно жили на землі, потім вони повмирали, а черепашки від них залишились і змішались із піском.

Я обдивилась уважно кожну деталь хатинки і ззовні, і зсередини. Перекидалась на домотканих половичках, помилувалась вишивками. Мене вразили складені гіркою вишиті подушки на ліжку.
Я запитала у тітоньки: „Хто спить на цих гарних подушках?”

- Найдорожчі люди, - відповіла та.
Поторкала я руками і кольоровий ситець, яким модно було тоді оббивати до половини внутрішні стіни оселі.

Вразила мене дубова скриня, застелена вишитою скатертиною. Я почала уважно обдивлятися саморобну скриню, доторкнулась до її поверхні і почула зойк.

- Тьотю, скриня зойкнула.

- Чую. То вона тебе так вітає.

 

- А можна я подивлюся, що у неї там усередині?

- Можна, - погодилась тьотя. Відкрила скриню і почала виймати та показувати мені вишиті нові сорочки, рушники, кожух, хустки, чоботи, шовкові стрічки.

- Зачекай, Лінусько, трохи. Через кілька днів допоможеш мені марафет навести у хатинці.
Я ледь дочекалася марафету.

Підлога в хатинці була глиняна. От ми з тіткою її свіжою глиною помазали, дощечками попригладжували. Стіни зсередини білою глиною побілили. Зовнішні стіни – теж. Низ попідводили синькою. Коли підлога підсохла, почіпляли на вікна нові фіраночки. Позастеляли скрізь випраними половичками. Новим ситцем стіни поприкрашали.

У сінях, що розділяли хатинку на дві половини: житлову і для гостей, -  постелили свіжої трави.

- Оце, Лінусько, нещодавно топила я піч, а дровинка одна запищала. Думаю я, що якась звістка повинна бути. Так і сталося. Принесла поштарка телеграму, що ви приїжджаєте. Тепер будемо з тобою у печі страви готувати. Такі смачні виходять, не те, що на газу. Недарма у народі кажуть: „Піч – мати, вогонь – батько”.

Хоч тоді літня пора була, а в печі страви у глиняних горнятках кілька днів зберігались. Не псувались, а ще смачні-шими ставали.

Ми з тіткою прикрасили мисник серветками-витинанками.
Коли вдень ставало спекотно, я за хатинкою стелила сіно. До мене підходила кішка. Муркотіла у мене на колінах. Під це муркотіння я засинала й уві сні бачила, як багато людей підходить до мене, балакають, але я не чую їхнього голосу.

Тоді я розповіла тьоті про ці сни. А вона говорила, що то душі моїх родичів приходять до мене.
- Багато у нас родичів було, - розповідала тьотя Паша. – Вмирали вони від хвороб, нестатків, гноблення. Хоча й працьовиті всі були, та так складалося, що доля лише деяким з них допомагала. В часи голодомору померли твої дід Кіндрат і бабуся Мотрона. Нас троє вижило: я, твій татко, тьотя Настя. Я найстарша була, допомагала своїй сестричці та братику. А коли твій татко повинен був повернутися з війни, то я побачила уві сні, що зі стелі ллється прозора вода. Хороша то була прикмета.

 Тьотя Паша знала багато прикмет, повір’їв, народних звичаїв. От, приміром, вона любила повторювати, що кожна хата починається з печі, а батьківський дім – від порога. І наказувала мені, щоб я не наступала ніколи на поріг, не спотикалась об нього, ніколи не брала і не передавала через нього.

- Чому?

-Тому, - відповіла тьотя, - що, за народним повір’ям, біля порога живуть духи пращурів. Їх можна потривожити, якщо ступити на поріг. Через поріг також не можна ні прощатися, ні здоровкатися, аби не розгнівати духів. І гостя потрібно зустрічати за порогом. Пропускати в хату поперед себе.  Не можна на столі залишати брудного й порожнього  посуду, бо нестатки будуть у сім’ї. Не можна рукою змітати крихти зі столу, бо злиднем будеш. І взагалі, людське житло в українців з давніх давен осмислювалося  як світотворення. От і Володимир Даль збирав прикмети про домівки: „І стіни вдома помагають”, „Удома й солома єдома”, „Не дім господаря прикрашає, а господар дім”, „Що в полі народиться, все у домі знадобиться”.

А ще тьотя мені казала, якщо яка живність поселиться і живе біля хати, на подвір’ї, то не можна їй шкодити, підгодовувати потрібно. На мишей і пацюків не потрібно ставити пастки, краще хай котики виловлюють їх. Так природно виходить. Тьотя і горобчиків, що жили у стрісі, годувала, і горличок, і лелек, які до неї у гості прилітали.

Завдяки доброті і живе досі моя хатинка – бабуся. Її ніколи не полишали. В ній живуть, доглядають,  плекають поблизу неї садок, п’ють воду із прадавньої криниці.

Кожної весни прилітають до хатинки дикі горлички і співають: „Сюди! Сюди!” І я лину до своєї маленької батьківщини наяву і подумки. І впевнена: допоки житиме хатинка – бабуся, то й невмирущим буде мій рід. А він таки невмирущий, бо в нього є мати – прабатьківська хата, соломою крита...
Вона є!