У війни не жіноче обличчя?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Третя неділя червня – День медичного працівника. Цього року він майже співпав з вікопомною датою нашої історії – 22 червня, днем початку війни. З однієї розмови з медиком-ветераном мені запам’ятались слова його про колег-жінок на війні. Воєнфельдшер Іван Опанасович Ковтун говорить про це, не криючись сліз. „Вони були дійсно сестричками милосердя. Лікарі рятували життя, лікували, робили операції, а потім же поранений лежить наодинці зі своїм болем і тугою, а вони - сестрички рятували їх від цього. Рятували своєю ласкою і добрим словом, турботою, вона й пожаліє-приголубить, й листа додому напише. А що їм тільки довелося бачити, яких тільки каліцтв і нещасть, скількох врятували вони від розпачу, може й від смерті...” 

Так з’явилася думка написати про жінок-медиків на війні. Жінка – за задумом природи – носій життя, війна – це смерть. За суттю своєю медик завжди на передовій – чи то в мирний час, чи на полі брані.
 
Цю жінку, напевне, знає не одне покоління нашого міста, адже її руки й прийняли на білий світ не одне його покоління. І коли я домовлялася в телефонній розмові про зустріч, моя мати запитала: ”Станіслава Антонівна - це Білецька?”  Бо весь Бахмач старшого віку знає це ім’я, можна навіть прізвище не називати – зрозуміють, про кого йдеться.

Станіслава Антонівна Білецька 44 роки в медицині. Їй було 19-ть, коли почалась війна. Студентка, що тільки-но закінчила 1 курс Ленінградського медичного інституту, працює в госпіталі; під П’ятигорськом, куди їх евакуюють, потрапляє в оточення, потім – діюча армія. Курська дуга, форсування Дніпра, звільнення Києва... Але перед тим було найважче, напевне, випробування для молодої дівчини. Ось і характеристика з тієї сумнозвісної військової частини, характеристика чудова, з висновком: „Присвоїти  звання молодшого лейтенанта”. Старший воєнфельдшер постійного складу 254 окремої армійської штрафної роти. І зараз стоїть в очах медика з величезним стажем, що бачила ой скільки всього на своєму віку, страшна картина після  „розвідки боєм” – „Із 600 чоловік залишилося 56. Згадую зараз і бачу, як вчора було, який це жах – мертві лежали штабелями”.

І цю дату навіки запам’ятала – 6 листопада 43-го, форсування Дніпра. Як ранком сідали на плоти, весь Дніпро-Славутич усіяний тими плотами, народу – маса. Іхній пліт  не доплив якогось десятка метрів до берега, снаряд поцілив поряд і вони перевертаються. Скільки їх там полягло, наших солдатиків! „Що це було, якими словами це передати, просто не знаю. Уявіть, до кінця бою вода в моїх чоботях, що аж хлюпала, повністю висохла. Шинель зашкарубла від крові, мені її потім просто змінили. Знаєте, коли чую такі ось спогади: „Я стільки-то поранених винесла з поля бою”, говорю Вам – це неправда. Як можна їх порахувати, в такому жахітті?! Тоді вже не відчувала нічого, тільки мигають в очах вони, бідолашні. До речі, був серед тих моїх врятованих і земляк, П. Ткаченко з Тиниці.

А дівчата наші сестрички! Врізалось навіки в пам’ять, це вже в Німеччині було: після бою – лежать на землі дві зовсім юні санітарочки, тільки вітер волоссям грається, дивляться в чуже небо мертвими очима...” Голос Станіслави Антонівни переривається, очі зволожуються.

Пройшла Німеччину, звільняла Прагу, закінчила війну в Бреслау (нині Вроцлав). Цікавлюсь, що впало в око там, на чужій землі. Станіслава Антонівна розповідає, що вразив наших зовсім інший рівень життя там, „в логове врага”, як гласив наш агітаційний плакат на кордоні. А в логові жили не тільки вороги-фашисти, жили просто люди. І жили розкішно. Скрізь порядок, багатство, яке нашим і не снилося. „Думали, повернемось – будемо й ми жити краще, та де там ...”

Та що й говорити, коли у 60-70 роки в наших селах ще електроенергії не було! Ось про такий унікальний випадок почула від співрозмовниці ( в її житті таких безліч, то мені – унікальний!) Але спочатку повернемося у 45-ий, щоб продовжити розповідь про життєвий її шлях. Демобілізувавшись в жовтні 1945-го, навчається у Київському медичному, у 49-му виходить заміж за колегу (Жигадло Михайло Маркович був санітарним лікарем, очолював Бахмацьку СЕС), приїздить в рідний Бахмач. І з 1950 року весь свій досвід, знання і любов до професії віддає районній лікарні, де спочатку працює акушером-гінекологом, потім – завідуючою відділенням.

Так от, було це в невеличкому селі під Срібним. Їх тоді викликали в усі сусідні райони, де допомога екстрена потрібна – бригада завжди напоготові: лікар, акушерка і медсестра, пізніше додали анестезіолога. Так от, приїздять на виклик, якраз на Паску – сільська хата без світла, стола немає, на полу (так називалася лежанка  біля печі) породілля, яку треба терміново оперувати. Гасову лампу не можна запалювати, бо тоді не зробиш ефірний наркоз – може загорітися. Що робити? Підігнали до вікна машину, на якій приїхали, ввімкнули фари і -при цьому світлі! – зробили вдало операцію, жінку врятували. „Так, саме зробили - говорить Станіслава Антонівна, - хоча у мене не було асистента, але всі були помічниками, на яких можна покластися. У нас у відділенні всі були професіонали, розумні, досвідчені. І якщо ми вже згадали про моїх колег, то хочу назвати їх. Добрих слів заслуговують всі – і лікарі: Дятлова Ірина Михайлівна і Жук Андрій Сидорович (хай земля їм буде пухом), і акушерки: Шкіптан Катерина Григорівна, Бойко Марія Кирилівна (теж немає вже в живих), Варчак Ганна Никифорівна; і санітарки: Овдій О., Головченко Н., Васечко О.

Взагалі, дуже дружний колектив у нас був, жодної скарги за все моє трудове життя, жодного разу не викликали до прокурора. А як інакше? Адже за нами було людське життя. І найчастіше, в нашій спеціальності – не одне. Завжди пам’ятала золоте правило акушерства: „Поспішай повільно”.

За всі роки її роботи (за 44) було тільки 3 випадки смерті породіль, діагнози, за якими дійсно неможливо було врятувати, і зараз називає Станіслава Антонівна. „Це було так само рідко, як кесарів розтин, який зараз такий поширений. Ми намагались усіма силами, як-то кажуть, уникнути втручання, щоб пологи відбувалися природно. І після пологів породілля повинна бути на місці, де народила, ще 2 години, і ми від неї не відходили, звісно”.

Звичайно, неможливо порахувати, скільки дітей прийняли руки Станіслави Антонівни (як і тих поранених – нереально), але ж цікавлюся, для порівняння, хоча б загальними цифрами. „Як завідуючій, мені доводилося мати справу з цифрами – писали звіти, то можу сказати точно: близько 2000 пологів було за рік, у палаті завжди було до 30 новонароджених”, - називає моя співрозмовниця цифри, в які зараз важко повірити.

(436 народжень зареєстровано в Бахмацькому РАЦС за минулий, 2009 рік).
Роздивляючись документи, що як віхи на шляху, кожен щось розповідає; нагороди, за кожною з яких – історія, питаю, які для неї найдорожчі. „Орден Червоної Зірки” і „За оборону Ленінграда”, а з трудових має „Ветеран праці” і „Отличник здравоохранения” (мовою оригіналу). А цього року, разом з іншими ветеранами, отримала орден св.Володимира від Православної церкви. Благочинний Бахмацького округу о.Миколай сказав при врученні: „За спасіння людського життя і здоров’я”.

Починала – про жінку на війні. А наша жінка – взагалі в нашому житті, майже як на передовій. Довелось Станіславі Антонівні, районному гінекологу, і мотоциклом самій керувати (згодом з’явився „Запорожець” і потім – „Жигулі”), і синів піднімати, як овдовіла у 38 років і більше не виходила заміж, але час на все знаходила. І вже багато років по війні, коли їздила по путівці за кордон, прийшла на кладовище у Празі, щоб вклонитися могилам однополчан  - війна назавжди в її серці.

Напередодні цих двох дат хочемо привітати усіх медичних працівників Бахмаччини і персонально – військових медиків: мою співрозмовницю Станіславу Антонівну Білецьку та її колегу „по цеху”, дописувача і друга нашої газети, Івана Опанасовича Ковтуна. Дай, Боже, Вам  здоров’я.

  Н.Теплова