Соціальний працівник – що працює для соціуму, тобто для суспільства.
Та за цим словом – суспільство – стоять конкретні живі люди, такі всі різні. І для кожного в них, соціальних сестер милосердя (адже працюють тут в основному жіночки), повинно вистачити уваги й теплоти, людяності. Вони – не „категорії”, як називають їх чиновники навіть у вітальних промовах – не було винятком і на цьогорічних урочистостях, вони – просто люди, але кожна – окремий Всесвіт, який ніяк не підпадає під „категорію”, з ним треба обережно, аби не вибухнув, не розпався, не загинув під холодною лавою потопу, що зветься байдужість.

 „Не треба мені й Вашої хати, хай до Вас хто хоче ходить!” – виказувала небога одній моїй сусідці (царства небесного їм обом), особі дійсно з характером. Або ж можна згадати банальний вислів - „важко з людьми працювати”. Так, надзвичайно важко. І можна просто відпрацьовувати свою зарплату, а можна стати комусь немов рідною.

 

 Саме таку добру людину часто зустрічаю на сусідському подвір’ї. Коли моя немолода сусідка говорить про неї, сльози з’являються на очах Наталії Василівни.

Ніна Григорівна Руденко - працівник по догляду за особами так званого „похилого віку” Бахмацької районної організації товариства Червоного Хреста (керівник – Валентина Петрівна Буднік). „Справді, Ніна й людина душевна, і працівник сумлінний, дуже добре зарекомендувала себе за ті 4 роки, що працює в нас”, - говорить патронажна медсестра Надія Василівна Назаренко. Та найкраще за всі слова може сказати той факт, що термін, на який вона була „прикріплена” до моєї сусідки, уже давно закінчився, а я бачу її щотижня. „Та ще весною закінчився, а вона не залишає мене: й на городі допомагає, і субсидію оформляла, та ось і вчора була – принесла бланк на допомогу дітям війни. Побачила, каже, в газеті, вирізала для Вас. Ну от скажи, воно їй треба – я ж їй абсолютно чужа! Мало таких людей, рідкість...” – перехоплює голос  Наталії Василівни. – А одному діду, знаю, допомагає вже роками, у  того й син є, але коли стало зле – зателефонував серед ночі не йому, а Ніні”.

 І не поодинокий такий випадок,  погоджується й Надія Василівна: у більшості, звісно, діти живуть далеко, але є такі, що ходять вулицями Бахмача, живуть без докорів сумління, а піклуються про їх батьків чужі люди. Та правда, які ж вони їм тепер чужі? Вони добре знають, що чи не більше конкретної допомоги потребують їхні підопічні простого спілкування - поговорити, а то й просто посидіти поряд. Так мало, здавалось би, треба людям для щастя. Але водночас це так багато – дарувати їм своє серце.

 А ось нещодавно довелося допомоги шукати для зовсім маленьких. У дитячому відділенні районної лікарні перебували малюки, яких залишили батьки. І на звернення товариства відгукнулося дуже багато бахмачан: приносили памперси, одяг, взуття, гроші.

Як приємно зайвий раз дізнатися, що не міліють наші душі, не вмирає в них доброта й людяність, незважаючи на те, що наше життя все менше дає приводів для оптимізму.