Був у нашого района день народження. І було те в п”ятницю, 21 березня. А дня другого, у суботу, відзначали працівники культури-аматори професійне свято. Дня недільного ще і в понеділок на огляді самодіяльності співав-танцював-декламував весь шкільний люд Бахмаччини. Ось так і вийшло, що гуляли, мов на весіллі, до самого понеділка! Отже…

П`ятниця. День перший. Те, про що так довго говорили, до чого давно готувалися, сталося. Якщо вже правильно, то народився Бахмацький район 7 березня 1923 року. Та день народження перенесли, як-то і у нас, людей, буває – хотілося й почесних гостей на святі бачити, а в області саме тоді теж заходи були.

Тож зібралися вже 21-го. Хоча самого губернатора так і не було, “делеговані” були до нас земляки: заступник Хоменка В. - уродженка Митченок, Н.Білоус, а М.Петренка старші бахмачани пам`ятають як першого секретаря Бахмацького райкому партії, “пішов на підвищення” у Чернігів ще за радянських часів, утримався при всіх владах  і зараз при посаді – очолює профспілку держслужбовців.

 

Свято починалося ще з фойє: життя району – на стендах всіх територіальних громад. Підхід був різний. Хто передав те життя суто фотографічно – серед таких було і моє рідне місто. І мені, і численним городянам того було обмаль: хотілося б і почитати про свою історію, про відомих наших людей. Чула нарікання, зокрема, від медиків: медицина ніяк не була представлена. Інший підхід був на більшості стендів. Що вразило, запам`яталося?  У красненців, приміром, жива історія – у фотоілюстрованих розповідях – дивилася очима репресованого у 1937 році земляка – фундатора військової медицини УНР Пучківського О.М., у матіївців – письменника В.Москальця. Відкриттям для мене було фото на стенді з Рубанки – торфовиробне підприємство, звичайно, вже також - факт історії, а не сьогодення (їй`Бо, випадково пригадалося - обіцяне кандидата на посаду мера “використання місцевих видів палива”!)

А на Красилівському – здивовані очі страусів. Розповіли, що наразі на фермі СТОВ “Агросвіт” зростає 11 заокеанських птахів. Дмитрівка, звісно, не обійшлася без фото “Кроликів” (ну й завітав би знаменитий В.Данилець хоч на свято!)

 

 

Одного шкода: обмаль часу було, бо ж  хотілося і урочисту частину свята з концертом подивитися. А по закінченні майже всі громади свої виставки увезли. Говорили про те і глядачі-бахмачани: хай би виставили на кілька днів у холі, ми б і подивились, почитали. Якось цього не передбачили - виставки ж будь-які працюють не одного дня, а таку й поготів треба вивчати, а не пробігати. Якщо це робилося не задля чергової “галочки”, а дійсно з просвітницькою метою ( адже так ?) то може, врахують побажання народу, щось придумають - виставлять?

Пречудові були виставки: вишивальниць клубу “Берегиня”, з костюмами початку  минулого століття, як повідала мені Птуха Н.М., музею  - від початку і до 90 років (вона буде представлена у музеї), районної бібліотеки – книги місцевих авторів представляла, на високому професійному рівні, бібліограф Я.Гросман.

А у залі - яблуку ніде впасти. Зі сцени вітали, згадували добрі справи і достойних людей. Не всіх, на жаль. Кінокадри демонстрували в основному здобутки теперішні, і це добре, але  можна б було пошукати плівки, які закадрували життя Бахмаччини недавнього, та все ж минулого: всі ще пам`ятають наше телебачення, і його режисера неважко було б знайти – Олена Петровська, наскільки я знаю, у Києві. Які свята вона знімала на стадіоні! Хіба то не значний внесок? Чи мимохіть згадані В.Сіденко, М.Міщенко – чи не варто було б вшанувати їх пам`ять, запросивши рідних на сцену, просто руку потиснути, подякувати, що були такі люди, яких пам`ятають у кожному будинку Халимонового і Курені. Хоча цю “скромність” можна зрозуміти: не зуміли зберегти ті труди. Про що безсловесно волають зяючі провалля вікон неживого курінського дитсадочка, а бахмачани ностальгічно згадують цокіт копит халимонівських коней – на всі свята окрасою були! Один чиновник мені якось відповів на питання про проблеми: Хіба на день народження можна гудити хазяйку, що стіл готувала? Може, я чогось не розумію, але скільки вже можна мислити стереотипами? І свято було гарне, і концерт наших артистів чудовий, та тільки не можна мовчати про те, що говорять поза спинами. Прислухайтесь до гласу народного, то й про вас, шановні наші владні мужі, згадають не злим, а вдячним словом. На якийсь  ювілей нашої,  славної людьми Бахмаччини.

 

 

Ось таких славних, як давні друзі, про яких вже розпов-ідала у нарисі “Зустрілись два товариша”. І не перестаю ними захоплюватись.

Василь Максимович Іванов та Іван Опанасович Ковтун представили виставку власних картин, творити продовжують -  у поважні 80 “з хвостиком”. Здоров`я вам, шановні!

 

Субота - день другий 

 

 

Працівники культури – аматори  своє професійне свято цьогоріч дійсно святкували. Зазвичай вони всіх зі сцени пошановують-вітають, а в цей день у незвичній для себе ролі сиділи на глядацьких місцях. Приймали вітання від колег і начальства. Тільки вчора вони виступали на цій сцені перед районним загалом на дні народження Бахмаччини, тож за чудовий концерт дякував їм сьогодні від усіх бахмачан Ломако В.П., Заслужений працівник культури України, який багато років віддав роботі саме в цій галузі району. Відзначали за добросовісну роботу клубних працівників, костюмера і методистів, технічних працівників, художніх керівників  - весь культармійський загін району, який працює вже скільки років майже у справжніх польових умовах. Хоча можливо, і в переносному значенні назвала Туз С.М., директор районної бібліотечної системи колегу- директора районного будинку культури Гненика О.С. “польовим командиром” своєї культармії.  Та можна сприймати – і в прямому. Бо ж в яких клубах працює культура, відомо.  Начальство радує оптимізмом, не було виключенням і нинішнє свято – цитую заступника голови райдержадміністрації Гросмана Б.Я.: “Нам вдалося зберегти мережу закладів культури...” Зберегли мережу роками нетоплених, здебільшого аварійних приміщень, виділять якусь тисячу на дах  - і радіємо, вже звикли до принципу: культурі – за залишком. Що ж тут оптимістичного?  Здогадуюсь! – люди! І справді, хто б таке ще витримав, як не наш вічно співаючий народ? Йому б вити впору, а він співає! І дай, Боже, як кажуть. Але ж хотілось би, як у своєму вітальному слові сказав селищний голова Дмитрівки Ковтун С.М., “щоб нарешті влада наша схаменулася і повернулася обличчям до культури”. І додам - зробила б їй, культурі, гарне обличчя, а не дірки латати... на одному місці.

 

А самі вони собі подарунок зробили: дивились кіно, зняте спеціально для них, до свята, профспілкою клубних працівників. Там було все: і пісні, і поздоровлення, і зустрічі з колегами – екскурсія районом.

У однієї з учасниць святкування  я взяла інтерв”ю просто в залі. Як не дивно, але виявилась моя співрозмовниця завідуючою сільського будинку культури, який саме і опалюється. Газ провели минулого року. Голінська Лідія Олексіївна працює в Кропивному близько 30 років.”Як не важко культурі, а живемо весело і святкуємо! Всі свята у селі відзначаємо, особливо люблять Івана Купала. Розписуємо молодят разом із сільрадою, навіть молодь, що у Києві та інших містах живе, додому їде шлюб брати. Залишатися? – Ні, не залишаються. Мало молоді в селі, звичайно”.

 

Та і тій, що є, клуб, безперечно, треба. І такі ось люди – ентузіасти, бо лише на них і тримається наша культура.

Р.S.  Про дні 3 і 4 – огляд шкільної самодіяльності читайте в наступному номері, підсумки ще підводяться.

 

Н.Теплова