І знову про Прокоповича і Митченки

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Копію документа  «Додаток до Чернігівських єпархіальних відомостей, частина неофіційна.  № 24  1872 р. 15 грудня» приніс нам в редакцію Білецький Д.М., житель м.Бахмача, уродженець с. Митченки. Дмитро Михайлович розповів, що цей історичний документ трапився йому ще в роки його роботи. Нині пенсіонер, ветеран Великої Вітчизняної - активна і небайдужа людина. Він зробив виписку з нього про рідне село – це об`ємний матеріал про Митченки від часів заснування під загальною назвою «Конотопський повіт». Там багато цікавого, крім іншого, у «Додатку» ми прочитали і про нашого видатного земляка Петра Прокоповича.

До Дня пасічника і приурочили цей матеріал.
 
Батько славнозвісного засновника вітчизняного бджільництва був священиком в селі Митченки, із-за високого зросту називався Великданом. З розповідей людей, в один весняний день продавець горшків перекинувся зі своїм возом в рівчак, сталося це біля двору священика. Гончар попросив батюшку допомогти в біді. Священик при доброму здоров’ї витягнув з канави і воза, і кобилу. Кляча ледве стояла на ногах, тож гончар залишив її помічнику, взявши за неї 1 карбованець сріблом, за таку ж ціну - і горшки на додачу. Зрозуміло, що ані те, ані інше не потрібні були священику, але залишив він і горшки, і кобилу, аби втішити нещасного. При хорошому догляді тварина поправилася і дала приплід - трьох лошат. Продавши лошаків, Великдан купив декілька колод бджіл, які дали йому можливість купити до 20 десятин піщаної землі. Граф Кирило Розумовський, розводячи сосновий ліс, запропонував отцю Іоанну подвійну ціну за його землю і за бажанням Прокоповича велів відвести йому взамін вигідну землю під Митченками. Тоді Прокопович і зайнявся хліборобством. Все це принесло йому значний прибуток, і він зміг вивчити свого сина Петра в Київській Академії, після закінчення якої той перебував на військовій службі. Старий батько умовив Петра повернутися в село і запропонував нудьгуючому від бездіяльності сину взяти або 2 кобили, або 10 колод бджіл. «А я, - говорив батько, - побачу, як ти будеш хазяйнувати».
 
 
Петро Прокопович вибрав бджіл. Став навчатися бджільництву у досвідчених спеціалістів. Замовив вулик із скла і більше місяця спостерігав у ньому за роботою великих трудівниць. Після смерті батька Петро Іванович одержав у спадок невелике, але вигідне майно.

За 50 років діяльності убджільництві Прокопович поставив його на наукову основу. У 1814 році вперше у світі сконструював напіврозбірний рамковий вулик. Попросивши в уряді дозволу на відкриття школи бджільництва,  у 1828 році відкриває її в рідних Митченках, яку в 1830 році перевів до Пальчиків. Петро Іванович був знайомий з Тарасом Григоровичем Шевченком: поет у 1843 році відвідав пасіку Прокоповича, що в той час налічувала до 200 вуликів. (Картину «Шевченко на пасіці у Прокоповича» бахмачани мали змогу бачити серед творчого доробку народного художника з села Бахмача І. О. Ковтуна).

Петро Іванович Прокопович заповів поховати його на пасіці, що і було зроблено. 
 
 
До Прокоповича
        
Напередодні Дня пасічника вирішила провідати славнозвісного земляка. Тепер на «московській» автотрасі є гарний дороговказ – дерев’яний хрест з  іконою стародавньої роботи, на початку алеї до могили великого бджоляра. Але мені захотілося пройти до місця спочину Петра Івановича полем, селом. Всі, хто зустрічався на шляху, дуже приязно оповідали, як краще туди дістатися. Зараз це у пальчиківців – чи не єдина гордість, що залишилася. Село вимирає, ось таких хат (на фото), із забитими вікнами, тут 170, розповіли мені. Населення близько 500. 
 
 
По смерті Петра Прокоповича на могилі, за його заповітом, був поставлений рамковий вулик, зроблений самим великим бджолярем, на плиті були викарбувані слова: «Определив себя к пчеловодству, я отдал оному всю жизнь, всю мысленность, всю бдительность». Потім, вже в радянські часи,  встановили пам’ятник з написом: «Петр Иванович Прокопович. 1775 – 1850. Выдающийся деятель отечественного пчеловодства».  З двох сторін від пам’ятника стоять дві гарні дерев’яні альтанки, навкруги зеленіють липи-медоноси, найстаріша шанобливо обнесена бордюрчиком – може, ще Прокоповичська? Заростей немає, поле з обох сторін обкошене, щоправда, чомусь лише до середини, від дороги. Неподалік є навіть вбиральня – міцна, з бетонних плит. І є прикмети, що тут були люди: пляшки, сміття, хоча поряд і викопана (передбачливо, для таких відвідувачів!) ямка-урна.

 «А хотілось би, щоб тут була, як колись, капличка в пам’ять про нашого знаменитого земляка, - говорить мені пальчиківець Іван Миронович Кардаш («Енциклопедією» назвала його односельчанка-вчителька). - Колись у тій капличці моя мати свічки запалювала. А у 29-му більшовики розорили, золота шукали, кажуть. Я виходив з пропозицією до Президента про відтворення каплички, з багатьма чиновниками бесідував, але поки що, як бачите, безрезультатно».

Дуже хотілось би вірити, що людину з «народу», як люблять говорити наші високовладні мужі, почують. Такими людьми, як Іван Миронович, земля тримається. Це ті глибинно інтелігентні люди, що несуть в своїй свідомості впевненість: біля святого місця треба перехреститися, а не пікнікувати.

Н.Теплова