Від редакції. Автору цих слів довелося бачити Левка Григоровича в Бахмачі: народний депутат України був присутній на одній з сесій Бахмацької районної ради. Дуже шкодую, що не взяла тоді інтерв’ю у патріарха українського визвольного руху. Аби хоча б трохи той свій гріх виправдати, прошу розповісти про Левка Григоровича його політичного учня, беру на себе сміливість так назвати батуринця  М.Д. Журавля. Бо ж він з тих, хто незалежність не чекав на дивані, а наближав реальними діями.

 Микола Дмитрович погоджується:
- Так, ми всі – його політичні діти.

І на моє запитання уточнює – хто це „ми всі”:
- Республіканці. У Батурині це ще Василь Федорович Калатура і Володимир Лукашевич Громук, а бахмачани – Ігор Володимирович Козік (який став республіканцем найперший, у Києві), Петро Миколайович Лященко,  Заєць Василь Васильович. Люди вступали до лав Української Республіканської партії, не читаючи Статуту – лише побачивши і почувши цю людину, така він сильна особистість. Левко Григорович став головою партії, перебуваючи в засланні – люди обрали його. Ви ж знаєте, що УРП – партія №1 в Україні, перша зареєстрована партія, початок її закладено було створенням Української Гельсінської групи, хоча в багатьох склалася думка, що першопроходцем був РУХ?  РУХ   взагалі спочатку був громадським об’єднанням, не партією. Згадую, як я став республіканцем – і це назавжди. 20 липня (Микола Дмитрович навіть не називає року – настільки в його пам’яті це закарбувалося! це був славнозвісний 1991) в Батурині – Козацьке свято. Пішов і я в Будинок культури. Людей – просто сила-силенна, так всім жадалося свіжого повітря, перемін. Веде свято Василь Чепурний (нинішній редактор „Сіверщини”) і говорить, крім іншого: „Я знаю, що в залі присутній Левко Лук’яненко, просимо його на сцену”. І чоловік, що поряд зі мною стояв, пішов на сцену. Оце так, думаю, був поряд з легендарною людиною і навіть не привітався! І як тільки вийшли з клубу, задався метою підійти до нього. Дивлюся – „насіли” на Левка Григоровича опоненти – наші батуринські комуністи, дискусія йде явно на підвищених тонах. Вмішався і я – щоправда, осадив одного такого гарячого, пішли ми з нашим знаменитим земляком вже до стадіону, а він і говорить: „Бачу Вашу щирість, візьміть наш Статут – почитайте, познайомтесь з програмою партії”. А я йому: „Не треба мені Статуту, я Вам вірю!” На стадіоні людей  - море, і в тім морі було багато перевдягнутих кедебістів, нишпорять, розмови такі провокують: мовляв, саме роботи польові, пора гаряча, а їм – свято, чого ото збиратися і таке інше. Зараз, можливо, важко таке й уявити, а тоді за таких, як Левко Григорович, можна було й опасатися. От так кличуть його ночувати в одну хату, а мені й спадає на думку: хтозна що то за люди з ним, не приведи Боже чого. І вирішив за будь-яких умов забрати його до себе. Вони були з нареченою, майбутньою дружиною, тож підійшов до неї, заговорив. Не знаю – чомусь вона мені повірила, погодились вони. Приходимо додому, а там моя дружина , з квітами, чекає мене на весілля до родичів їхати. А я – з гостями. Довелося відкласти, і в той вечір я й написав заяву: рекомендацію дав Левко Григорович і один з його супутників. Радісний, я до вечері ставлю пляшку на стіл – в „кращих” наших традиціях , тоді я потроху вживав, як усі (Микола Дмитрович – апологет здорового способу життя, і цю гидоту давно вже не вживає. – Н.Т.) А Лук’яненко посміхається: „Ні, я не вживаю”. Ну а хлопці, що з ним, вживали, та й добре, тільки так хропіли всю ніч. Думаю, вставши за звичаєм, о п’ятій, що сплять, та де там – дивлюся, щось пишуть вже за столом. Теж агентами КДБ виявились, як потім стало зрозуміло, пізніше „проявили” себе. І в такому оточенні, під такою загрозою він, Левко Григорович, жив постійно. Та це така людина, вибачте за високопарність, але це дійсно так – Людина з великої літери, справжній Герой України, він відповідає, як мабуть мало хто, почесному званню, яке носить. З тих людей, які думають і живуть за принципом: якщо не я, то хто?

Не говорять, а живуть так. Для нас він був і залишається кумиром.

  Ну а тоді була наша партійна робота – агітація, бесіди, розповсюдження газети „Самостійна Україна”. (До речі, щодо поглядів Левка Григоровича – він був, зокрема, категорично проти роззброєння). З нею ж і в день ГКЧП стояв на базарі в Конотопі, як зараз пам’ятаю 19-те. Після перевороту питань що робити не було: ми прийшли до тодішнього селищного голови Згурського О.П. з пропозицією вивісити жовто-блакитний прапор. Він  нас підтримав і це було зроблено!

В Батурині першими, без вказівки зверху, вони це зробили раніше району, міста, де ще чекали „а що буде?” А я з Миколою Дмитровичем познайомилася на сесіях районної  ради, де жодне засідання не проходило без його емоційних виступів, які будили думку і навіть сплячих депутатів.