Він відійшов у вічність у жовтні – 8-го, 2006-го. Любив осінь і передвістив собі смерть восени: „Помру у дощ...”

Ось як про нього розповідає Вікіпедія:

народився 14 липня 1954 року в селі Дубовий Гай Прилуцького району на Чернігівщині. З відзнакою закінчив Прилуцьке педучилище в 1973 році. Тоді ж вступив до університету ім. Шевченка, але провчився лише два місяці, забрав документи і пішов служити до армії. Закінчив Московський Літінститут у 1984 році (додам, що тоді це був єдиний  вуз СРСР, де вчили „на письменника”- Н.Т.). У листопаді 1977 очолив Бахмацьку поетичну школу ДАК. Перемінив не одне місце роботи. Був і піонервожатим, і рятувальником на Сейму, працював у газетах, їздив механіком рефрижераторних секцій, директорував у парку.

Автор книжок: «Уроки сірої качки», «Мала методика», «Моделі обріїв», «Житло», «Автометодика». Лауреат премій «Благовіст» (2005), ім.Коцюбинського (2006) та Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя. Помер 8 жовтня 2006 року.

А що про нього знали ми? Ходив поміж нас і багато бахмачан й не відали, що поряд - письменник від Бога. Мій маленький син говорив тоді: „Мам, це хто, що зі стрічкою на волоссі? Несхожий на інших...” І дійсно, мав не-ординарну зовнішність: довге біле волосся (як в ангела), вишиванка, козацькі вуса – і майже завжди у самоті зустрічала його на вулицях. Часто – з Юрком Ананком. Мені довелося лише раз чути його соковиту, більш ні від кого не чувану мову. Говорив ніби дихав,  а ще - з відчутною повагою і увагою до співрозмовника. По смерті говоритимуть брати по ремеслу: „видатний”, „самобутній” тощо. А життя було важке, злиденне, визнання і престижні премії не додавали статків. „У вас в Бахмачі живе видатний письменник – Володимир Кашка”, - пафосно говорив на нашому Майдані перед Будинком культури    В.Яворівський. Це була передвиборча кампанія 2004-го. „Щирий” комуніст за радянської влади і такий само „щирий націоналіст”- з початком незалежності, Володимир Олександрович був довіреною особою кандидата В.Ющенка, говорив зі знанням справи – письменник, як не як. А чи він, чи хто з них, братів по перу, подав руку помочі „видатному”, коли було сутужно родині, коли не видавалися книжки члена Національної спілки письменників України? Письменника – роботяги, а не кон’юктурщика. Слова, слова...

 

Спом’янемо добрим словом нашого земляка у п’яту осінь його відходу.

 

А все інше – нехай скаже він сам. Про те, як жив і як писав:

„...А позаяк література ніколи не годувала ні моєї родини, ні мене, категорично відмовляється це робити і в незалежній Україні та й у дні завтрашнім не обіцяє нічого, то працюю потихеньку на дачі в Матіївці, взимку пораю в Бахмачі кролів і курей — отим і живу. Трапляються замовлення — майструю. Маю добру дружину і двох доньок. Вважаю, саме завдяки сім’ї не збожеволів і не здеградував...”

З-поміж людей був хоч один справді вільний від тіла, суспільства і землі? Чи одна лише смерть дарує таку ідеальну волю? Котрий із шляхів до неї найкоротший, а який – найдовший? А мо’, не варт і мізкувати та балачку починати про те, що відмежоване від нас нездоланним муром? Лежу собі в темряві і химерую з отакими дурисвітними, як на в’язницю, загадками. Монотонно цокають на стіні “ходики”, і  знічев’я малюю собі картину, ніби раптом їхні стрілки починають рости, пружним натиском рвуть о-пів на першу ночі замкнене цифрове коло, далі – стелю, виростають з атмосфери і губляться поміж зірками. А зірки несподівано стають подобивом очей: твоїх, наших дівчаток, інших близьких і далеких людей, що їхніх імен, може, ніколи й не дізнаюсь. І так легко мені засинається, наче летиться. Мо’, це і є воля?

Збіжать літа, і ми вже не будемо, жінко. Якогось дня наші правнуки захочуть довідатись, про що я тобі писав з-поза незатишного і гіркого новгород-сіверського дзеркала. Оці листи вони вже зможуть прочитати, мабуть, хіба зі словником,  придбаним у букіністичній крамниці. Українська мова на очах тане – одинакам не по силі її врятувати. Та запитую себе: що тобі, небораче, зрештою, з того? І продовжую творити твій образ, кохана, ніби з найпершого снігу, з ранкових сонячних променів, з подиху вітру. Що мені до бронзи і каменю, коли з-поміж всього твоєї чистоти варта лише українська мова?..

Зросло з ґрунтів, постало з вод,
із вуст моїх, що на твої помножив –
і діти, й вірші, злидні й хата.
Та хрест один всього лиш двох –
по сей бік і по той – прийняти може,
крилатий і приватний.
Жоно, то захід наш чи схід,
про ранок чи про вечір сонце свідчить
і лет на ген засніжене узвишшя?
Ми – над чи під, ми – до чи від?
Але розіп’яті – уже й
не символічно –
і дякуєм Тобі, що нас удвох залишив
на день, на ніч, на хліб, на сіль,
на мить, як мак, як вік сніжини,
що атакує вогнище поганське.
Ти плачеш? Хрест весь у росі
вечірньо-світанковій – в гожу днину
нас цвяхували – бранців і коханців.
Я б спив твою сльозу, жоно, –
ми ж близько – спиною до спини,
та вже два сонця сяє нам у вічі
і наша кров стає рубіновим вином.
Навіщо Ти нас   т а к   покинув?
Бодай тепер скажи: навіщо?

 

* * *

На смітниках янголи розгублені –
щось шукають,
чомусь дивуються,
когось згадують....
А мале дівча
почуло від лукавої баби,
буцімто янголи навідуються
уночі спочити
на малу хвилю
лише до квартир,
де затишно і чисто.
Вже в одних трусиках,
воно злякано замітає
величезним віником
стогектарну долівку,
а потім довго не спить,
а янголи, мов сновиди, –
на смітниках та й на
смітниках.

 

Помру у дощ. Усе точніше,
усе частіше з кожним роком
влучаю здогадами в ціль.
Збуваються не лише вірші –
думки – знічев’я й ненароком –
   про все; про себе і про всіх.
  Боюся мислити, аби не звіщувати
  недолі друзям, жінці, дітям, –
   не офіруюсь я, то хто ж?
І що не день, то звичка німувати
  стає важнішою за звичку діять.
Отак живу – й помру у дощ.
     Зіграю траурну відправу,
   щоб знов замать на слово право.

 

Кажуть, сьогодні вночі навідувався сніг. Пролітав він і зранку, коли квапилися на роботу. Пронизливий вітер з Десни обпікав лице. Запалив цигарку і вирішив навідатись до квітки. Вона пережила ще й цю ніч, лиш на її серцевину лягло зо дві-три крупини снігу. Я присів і дихнув на квітку – ті вісники зими враз занепали. Лишилося квітці бути не більше доби. З того й не журюся. Осінь – велика, древня і сумна мова. Я знайду в ній стримані слова, аби спокійно розповісти про квітку моїм дівчаткам. Якщо вони цього в своєму житті не знатимуть, то що вони тоді знатимуть?