Матіївка вшанувала свого земляка Віктора Бондаренка, дізнався про це випадково. Згадалося знайомство з ним, що запам’яталось назавжди.

Було це на початку 70-их, працював тоді у ШЧ-8 – дистанції сигналізації і зв’язку. Стояли спекотні дні кінця серпня. Пасажири переповненого вокзалу шукали рятівного затін-ку. Щасливчики позаймали лавки у тінястому скверику  під плакучими вербами, кому поталанило менше, сиділи на валізах або навіть на траві газонів. Був кінець робочого дня, йшов додому. Почув своє ім’я - окликав Вілій Москалець. Стало приємно, що Вілій Костянтинович  мене впізнав, хоча наше швидкоплинне знайомство до того не зобов’язувало. Він був не сам. Пояснив, що  допомагає землякові  придбати квитки. Літо – напружена пора пасажироперевезень. А наприкінці серпня, коли до початку нового навчального року поспішають ще й школярі, поїзди заповнені вщент. Я тільки-но сам ледь відправив на Львів давнього приятеля. Москалець пояснив, що квитки для Бондаренка – автора відомих багатьом публікацій „Батуринська старина”. Читали ті матеріали у районній газеті, як кажуть, запоєм. Звісно, набився їм допомогти. Отак відбулось перше знайомство  з літописцем історії Присеймів’я.

 

А потім  доля звела з цією неординарною людиною ще раз, коли випало їхати разом до Києва. Подорожували лише три години, а вражень залишилось на все життя.   Тема нашої розмови визначилась заздалегідь і стосувалася переважно минувшини рідного краю.  Пригадую, Віктор Миколайович  нарікав, що у тих публікаціях чимало скорочень. Пояснював, що подавав у дописах не лише суто історичну інформацію, а прагнув відтворити атмосферу звичайного тодішнього буття. Саме ці ліричні відступи з відлунням старини не дійшли до читача. Запам’ятались переказані ним епізоди про способи виготовлення слив’янки, як козацькі бортники вистежували бджолині рої, як виготовляли порох. Він зібрав  відомості про обряди і звичаї, про цікаві випадки з життя батуринців і мешканців навколишніх сіл. Цікаво було дізнаватись про особливості одягу тієї доби, яким користувались у будні і на свята. Після почутого впевнився, що Бондаренко - історик. Хто він насправді і за фахом, і за покликанням, підказали два епізоди нашої подорожі, але тоді їх  знаковість не усвідомив.

А було так. Ще у поїзді, а їхали, як зараз пам’ятаю, 73-ім, львівським, провідник розносив чай. Він затримався біля нас на мить і вловив кілька фраз із розповіді Бондаренка, зацікавився і перепитав, звісно, на галицькому діалекті. До цього ми спілкувались російською, вагонному ж стюарду  мій співрозмовник відповів вишуканою українською. Удруге він здивував вже у вокзалі, коли підійшли до розкладу. Віктор хотів визначитись з часом від’їзду. (Ми були вже на ти, з’ясувавши незначну різницю у віці. До речі,  Бондаренко відразу відмітив символічність дат наших народжень: він –із 1941 року, а я – з 45-го. Ця його спостережливість, своєрідний „нюх” на дати  теж підказувала, що він історик). Під табло з розкладом, як завжди, юрбились пасажири. Серед них вирізнялась група туристів, їх  одяг і манера триматись свідчили, що то були іноземці. Вони плутались у незвичній для себе кирилиці  та  щось жваво обговорювали. Тут і прийшов їм на допомогу мій супутник. Він пояснив німецькою, і так ґрунтовно, що в  тих не виникло жодних додаткових запитань. Я, зізнаюсь, був вражений, проте поцікавитись, звідки в нього таке знання німецької, було вже ніколи – квапились обоє...

 

 

Виникло бажання дізнатись більше про нашого неординарного земляка. Якось зустрілись з Вілієм Москальцем – засипав його запитаннями. У відповідь Вілій Костянтинович засміявся, характерно для нього відкинувши трохи назад голову, і мовив не без гордості: ”Бачите, яких людей дарує Матіївка”.

 Виявилося, що Бондаренко – філолог, мав, здається, якийсь вчений ступінь. Віктор зі звичайної сільської родини. У школі захоплювався історією та мовами, німецьку знав найкраще у класі. Коли закінчив десятирічку, працював на будівництві мосту через Сейм, там і познайомився з місцевим краєзнавцем Кодаковим. Саме той напоумив   юного матіївця вчитись в інституті. Вдихнув  у нього заряд впевненості, переконав, що він здатний витримати вступні іспити. Менша сестра глузувала з Вітьки, коли той зважився їхати у Київ на іспити, мовляв, глянь на свої черевики, тебе не тільки в інститут не впустять - у трамвай не дозволять зайти. Та він поїхав, вступив. Опанував німецьку, як рідну українську. Але в той час більш запитаною ставала англійська, він і її вирішив вивчити. А потім захотілось говорити ще й французькою, це йому вдалося, вчився тоді вже у Москві. Там з’явилась можливість попрацювати з історичними архівами. Найбільше цікавили матеріали, пов’язані з минувшиною рідного краю. Це і стало передісторією „Батуринської старини”...

Ті публікації справили незабутнє враження. Кожен збагнув, що живе на незвичній, багатій на історичні події землі. Більше чверті століття немає з нами Віктора Миколайовича Бондаренка, але про нього пам’ятають, він заслужив нашу шану. Думаю, найкращим пам’ятником досліднику минувшини Бахмаччини буде повторна публікація у місцевій пресі його історичних розвідок. Зробити це не складно, зважаючи, що науковці Батуринського історичного заповідника  видали збірку статей В.М.Бондаренка. Спасибі їм за це, щоправда, накладом випустили не вельми високим. Тут суттєво допоміг би „Порадник”, враховуючи досить поважний тираж  й переважно високий інтелектуальний рівень  його  читачів, що зробить публікації запитаними.