На повороті до нашого БАМу стоїть іменний знак, відомий ледь не кожному дорослому жителю Бахмаччини. Це поле ніколи не заросте бур’янами – нащадкам буде просто соромно залишити його спраглим, без зерна. Соромно перед цим ім’ям, що навіки викарбувано тут. Поле Василя Максимовича Сіденка. Таких людей – одиниці.

 

25 років тому він відійшов у вічність. Земляки свято бережуть пам’ять про свого керівника, відомого у ті часи не лише в Чернігівській області, а в усьому СРСР. Про легендарного халимонівського голову треба б писати книжки, а мене обмежує газетний формат. Та гадаю, книгу про дідуся напишуть колись його талановиті онучки. Як порадів би Василь Максимович, аби побачив, якими гарними стали Тетяна, Олена, Олеся й Василина, котрим дарував ще маленькі сукенки.

 

А 16 березня 2012 року його дорослі дівчатка - усі в чудових вишиванках, урочисті й схвильовані - розповідали нам про свого знаменитого дідуся. Власним віршем і улюбленою дідовою піснею, спогадами людей і світлинами його земного шляху. Таким дівочим колективом, разом із мамою і клубними та бібліотечними працівницями, й влаштували цей день-спогад, день вшанування.

„Ми запросили вас на день пам’яті нашого великого земляка, друга, порадника...” – слова ведучих Тамари Халимон і Ніни Кур’янчик линуть під звуки тихої мелодії в залі школи, яку також збудував він. Та й що тут, у рідному селі, збудовано не його руками і розумом? Усе, чим жило і славилось Халимонове. Та найбільше – цим іменем, Сіденко. Про нього та про колгосп-мільйонер писала преса, столичні фотокори знімали відомого голову на фоні „значних досягнень”. А якою ж кров’ю давалися ті досягнення! Крок ліворуч - крок праворуч – і вже тобі критика, „розбір польотів”. Те, що зараз шанується й вітається як підприємливість, тоді було „не положено”. Саме в ті часи, мабуть, народилося в народі відоме: „Инициатива наказуема». А він був такої вдачі – не вписувався в рамки. Ось як про Василя Максимовича згадує Іван Васильович Федько:

- Роки, що працював із Василем Максимовичем, вважаю найкращими в моєму житті, він став мені другим батьком. Це світило було для всіх. Як бувало, зберемося на нараді, усі його обступлять, радяться, питаннями завалять. Коли його не стало, район начебто спорожнів. Шкода, що ті труди, які він вклав у добробут області, України, так мало оцінювались. Ось приклад. На черговій нараді у Чернігові перший секретар обкому, тоді Уманець, виступає і майже в кожному рядку згадує колгосп ім.Ватутіна та його успіхи. І раптом – критика, да така, що у Василя Максимовича, бачу, й пальці затрусилися, руками в бильце крісла вчепився і зблід. І чи раз таке було... Це, думаю, й прискорило його відхід. А був він високопорядною людиною.

І простою, дуже доброю, чуйною людиною, про що говорили усі, хто ділився спогадами про земляка. Дбав про рідне Халимонове, як про власну родину. Тут народився – 22 серпня 1929 року, у сім’ї звичайних селян: батько працював пасічником, мати – у ланці. Було їх три брати і сестричка. Про важке воєнне дитинство згадував на зустрічі менший брат - Микола Максимович, для якого Василь став за батька, коли тато пішов на фронт і не повернувся – загинув на Курській Дузі. Може, у ті роки й зародилася в душі Василя незрадлива любов усього його життя – дав йому колгосп якусь конячку,яка й допомагала у господарстві. Ця любов виллється згодом у знаменитий кінно-спортивний комплекс Халимонового. Та й усі Сіденки пішли у сільське господарство, за словами Миколи Максимовича. Василь закінчив Чернігівську школу керівних кадрів, два роки головував у Варварівці, а після армії працював інструктором у райкомі і вчився заочно у сільгоспакадемії в Києві. Як став у 1953-му халимонівським головою (уявіть собі, молодь – у 24 роки!), так і був до останнього подиху – у буквальному сенсі цього слова: помер Василь Максимович на роботі.

Але ж скільки встиг за своє недовге життя! Село за його керівництва розбудовувалось на очах: меморіал, дитячий садочок, їдальня, школа, будинок культури, автопарк, адмінприміщення, майстерні, зварювальні цехи, 3 молочнотоварні ферми і 5 – по відгодівлі скоту ( а його було більше 7 тисяч голів – уявляєте?!), свиноферма, птахоферма, пасіка, теплиці, де вирощувались овочі і квіти. Так, квіти! У нас, пам’ятаю, у Бахмачі взимку квітів тоді вдень з вогнем не знайдеш, їздили у Халимонове. Микола Максимович згадує, перед 8 березня стояли черги автомобілів під теплицями.

Лише рік устиг порадіти Василь Максимович здійсненню своєї мрії: у 1986-му звівся кінно-спортивний комплекс, який налічував 105 коней.
Згадує Анатолій Миколайович Доненко:

- Робота ця велася із 1983-го. Звозилися коні практично з усього Союзу, усі халимонівці пам’ятають, мабуть, нашого знаменитого Вольфрама. Із нього і починалося. Одразу збудували перший комплекс, потім – манеж, другу чергу. І у 1986 році було відкриття, яке у всіх у пам’яті. Було багато спортсменів із Києва, Чернігова та й своя молодь уже могла продемонструвати успіхи. А через рік Василя Максимовича не стало. Було ще так багато планів, але не судилося їм збутися...

Поміж іншого, розповідав Анатолій Миколайович про ставлення голови до молоді. Любив він її, мудро дбав про те, аби було кому жити і працювати в селі, аби було кому справу свою передати. І досі свідченням тому стоїть в Халимоновому ще одна мрія Сіденка – спортивний зал. Тихо, сумно тут зараз, порожніми очима вибитих вікон і дверей дивиться знищена споруда і на нинішнє село, і на молодь, яка байдуже проходить мимо – її „мудреці” іншого пошибу переманили з цих, ще недавно живих залів до ґенделиків. Де ви, сьогоднішні сіденки? Тихо навкруги, лишень вітер шугає у осколках його понівеченої мрії.

Слава Богу, ще є майбутнє в школі. Ось воно, це майбутнє, співає пісню про рідне село: „Халимонове рідне, миле серцю, привітне...” Є таланти і зараз в школі, є навіть найсучасніша плазма. Щоправда, немає елементарних умов, як майже в усіх сільських школах – вбиральня, вибачте за таку фізіологічну деталь, на дворі. Та навіть якщо станеться диво і запрацює та, що була запланована, за сіденківським проектом, у приміщенні школи, ці діти не залишаться вдома. Бо нікуди їм повертатись. Працює молодь здебільшого в столиці, утім як і наша бахмацька, як і велика армія українських остарбайтерів із провінції. Мабуть, удруге не витримало б серце Василя Максимовича, побачивши це. Бо серце він мав велике і вразливе. Можливо, тому і пішов так рано, у неповні 58.

 

 

Важко перенесла його смерть дружина, Олена Гаврилівна. А рівно через 25 років від того чорного 16 березня згадує про коханого з лагідним усміхом на прохання онучок розповісти про першу зустріч:

- Уперше побачила я його в полі, сапувала, а він підводою під’їхав. Питає людей: „А чия то дівчина?” Бо не знав мене, я навчалася у Прилуцькому педучилищі, вдома мало бувала. Йому відповіли. Він до мене: „Олено, сідай підвезу додому!” А я кажу: „Спасибі, я й сама дійду!” Бо ж боса була, оце, думаю, було б гарно – сіла б отака та й поїхала з головою у самий центр Халимонового! А через кілька тижнів зустрілися в клубі, він підійшов: „Проведи мене додому!” А я йому: „Так хіба ж дівчата проводжають хлопців?” - „Ну тоді я тебе проведу!” Отак і стали зустрічатися”.

А невдовзі й одружилися, часу на гуляння під зорями не було.

Але краса була близька його душі. Доказ тому – квітникові теплиці. І клумби у центрі села (були за його життя). І любов до пісні. Улюблену дідусеву „Ой, чий то кінь стоїть” заспівали всі разом, а правнучка Настя вшанувала пам’ять прадідуся фортепіанною п’єсою. Усі його дівчатка також люблять музику: прищепила ту любов донькам його невістка Світлана Андріївна Сіденко, учителька цієї ж школи.

Ольга Антонівна Марусенко, тоді ще зовсім молоденька вчителька, розповіла про захоплення Василя Максимовича театром:

- Так, Сіденко дбав не тільки про матеріальний статок халимонівців, а й про культуру на селі. У нашій школі працював драматичний гурток, і він завжди турбувався про те, щоб до 8 березня підготували гарну виставу. Поки готувалися, цікавився, чи ні в чому не маємо потреби, чи є костюми, як вдома справи, чи наші домашні не проти частих репетицій – нічого не залишалося поза його увагою. І на концертах був обов’язково. Ніколи не забуду свого дебюту, як Василь Максимович у першому ряду заливався сміхом й ногами притопував. Чудовою людиною був, звернутися можна було за будь-якою допомогою і в будь-який час, завжди підтримає і морально, і матеріально.

От тільки не встигли підтримати його – не витримало серце того цькування. Хоча й оцінила Батьківщина заслуги: нагородили Героєм праці, двома орденами Трудового Червоного прапора, орденом Лені-на, а смикали. „Голова халимонівський дім собі зводить – двоповерховий”, - нашіптували „бдітєльному” начальству. Звичайний собі дім, таких зараз й не видно за палацами. Так тож Герой був! Великий трудар. А нині палаци хто зводить? Хто накрав чи обдурив, чи на народній шиї сидить - за державний кошт.

Заслужив він той дім навіть би у подарунок від вдячної держави, хоча й будував сам, але все одно... „з’їли” оті „бдітєльниє”. Зараз би може, подарували б і палац, аби тільки підняв спустілий район, повернув би славу Бахмацькому краю. А то за статистикою і славослов’ями у газетних передовицях ми не перший рік попереду області всієї, а своє м’ясо і молоко здаємо казна - кому, та й купуємо у супермаркетах не бахмацьке, а з усієї України. Отакі передові. 

Пам’ятають в рідному селі, так. Вулицю назвали його іменем – найгарнішу в селі, центральну, пам’ятний знак установили, погруддя на могилі. Але найкращою пам’яттю був би діючий спортзал і кінно-спортивний комплекс, теплі будинок культури і бібліотека, наповнений дитячий садочок... цей ряд можна довго множити.

„Ми всі в якійсь мірі діти Василя Максимовича Сіденка. Шкода лише, що від тяжкої праці нашого дорогого земляка не так уже й багато залишилося. Тому наше звернення до нащадків: любіть свій край так, як любив Сіденко, плекайте любов до нього своїх дітей, онуків”, - ці слова читала ведуча Тамара Халимон. Вона вивчилася на бібліотекаря за колгоспну стипендію, яку назначив ще Василь Максимович, а працювати почала вже без нього. Символічно, правда?

Хіба кожен із нас не мріяв би про таку пам’ять? Щоб тобі були вдячні навіть коли тебе вже немає на цій землі. Але для цього треба ТАК прожити.

Так, щоб сказали, як промовила старенька жіночка, що підіймалася сходами школи, спираючись на ковіньку: „Це ж мій батько був!” Питаю: „Скажіть, чому Ви так говорите?” Віра Павлівна Пилипенко розплакалася: „Бо безцінний чоловік був, доброти великої. Справді - як батько рідний, розумів нас, нашу роботу, я все життя дояркою пропрацювала. Як за село переживав! А сам... Коли не прийдеш на роботу, а він вже там. Коли він відпочивав, хтозна. Не людина, золото був...”

Пам’ятатимуть Василя Максимовича онуки, чотири правнучки. Онука Василина, названа на його честь, багато своїх віршів присвятила дідусю, останній надихнула їй ніч із 15 на 16 березня. Бо прийшов уві сні дідусь, уперше в житті наснився. І вона зрозуміла – то був знак від Василя Максимовича Сіденка, її діда, людини-легенди.

 

Моєму Архангелу

За товщою сна
Я тебе упізнала,
У очі ясна
Небоусмішка впала!
Ти тихо мене
Пригорнув, як дитину,
І серце лляне
Пробивалося в спину.