(Поетично-прозаїчний нарис про Міщенка Миколу Степановича)

 

...Ще один ліричний відступ. Згадаю свою матінку, на життєвій дорозі якої теж зустрівся голова колгоспу. Любив він людей, особливо зворушливо ставився до людей поважного віку... Зупиняється машина біля двору, Микола Степанович виходить, відчиняє хвіртку і до мами, що онука бавить:

– Здрастуйте, як здоров’ячко?

Мама рада-радісінька: сам голова завітав та ще й щиро привітав.

– Ой, Миколо Степановичу, руки-ноги болять, все життя пролямувала, і в будень, і в празник.

– Не журіться, Софіє Андріївно, не даремно жили, діти виросли, внуки квітнуть, – дивиться на маму лагідно, привітно...

 

Довго ще згадувала матуся ту зустріч, нам у приклад ставила, як треба розмовляти зі старшими. Померла вона на Воздвиження, 27 вересня 1987 року, а рівно через два роки, теж на Воздвиження, покинув цей світ Микола Степанович Міщенко. Якби мама встала – не повірила б: красивий, здоровий, молодий. Шляхи Господні несповідимі...

А ми знову повертаємось на життєвий шлях Миколи Степановича. Рано пізнавши хліборобську працю, він усім серцем цінував творців матеріальних благ, був завжди уважним і чуйним до них. І йому посміхалася доля. У 1977 році його було нагороджено медаллю “За трудову доблесть”.

У 1979, у березні, Миколу Степановича обирають головою правління колгоспу ім. Орджонікідзе села Курінь. Колгосп великий, потужний, і районне начальство довірило керувати саме йому, вмілому організатору, дбайливому господарю, невтомному трудівникові, людині неспокійного серця і небайдужої душі. Він – принциповий і вимогливий, чуйний і уважний у ставленні до кожного трудівника, уболіває за спільну справу. За його керівництва вперше в області приміщення ферм було оснащено побутовими кімнатами, душовими, пральнями, їдальнями, телевізором. Він дбав про солдатських вдів, яким правління колгоспу додало до пенсії по 10 крб., ветерани війни і праці були вдячні за батьківське піклування про них. Авторитет керівника зростає. Він обирається членом райкому партії, депутатом районної і сільської рад народних депутатів.

Під його безпосереднім керівництвом на території колгоспу з’являються красиві новобудови, меморіал Слави. На пустирі, де раніше пісок брали, височить людська пам’ять – меморіал Слави. Тут спочивають воїни, що віддали життя для нас, щоб сонечко світило на рідну Україну. Щоб мати колихала улюблену дитину, щоб вербонька шуміла, щоб всюди було мило. Тут душі заживо спалених, безневинних – тут пам’ять наша горить нетлінно.

Спомин воскрешає день перепоховання. Урочисто – моторошно. Боляче. Плачуть люди, берези і сонечко. Пливуть домовини у вічність, щоб не повторилися жахи, війна і відчай. У цьому грандіозному дійстві брала участь Конотопська дивізія. Залпи, салюти, духова музика. Море людське хвилюється – течуть до меморіалу провулки і вулиці – тече людська пам’ять – у руту, у м’яту, у прихисток Вічності.

Безліч чудових справ на рахунку Миколи Степановича: і амбулаторія, і їдальня, і добудова контори, і будинок ветеранів, і хороші зарплати трудівникам, і культурне дозвілля – все це справа його честі.

А красуня-школа, що вабить око на сонячному узліссі, – живий пам’ятник Миколі Степановичу, його лебедина пісня. Пригадується, перед тим, як розпочати будівництво, він відряджає у далеке Закарпаття інженера-будівельника Пащенка Миколу Феодосійовича та завгара Ільченка Василя Васильовича, щоб подивилися, як будувати під західний стиль: дахи зі шпилями, по-європейськи, як модно нині говорити. Хлопці роздивилися, сфотографували, накреслили ескізи, і школа нині, як пісня, лебедина пісня. Микола Степанович був далекоглядним, наперед бачив. Та, на жаль, немає пророка у своїй Вітчизні, а у нашій і поготів. Тільки тоді, як душа у вічність відлетить, пророк у справах своїх нетлінних починає жити.

 

 

 

Успішна людина викликає заздрість, їй палиці у колеса ставлять, а вона, впевнено і наполегливо, крокує до своєї мети. А душа кришиться все больше і больше. Від болю і несправедливості. Не даремно сказано: не став іншому палиці в колеса, бо сам потрапиш у кювет і навряд чи виберешся звідти без допомоги іншого. Не розуміємо чи не хочемо розуміти. Але те, що посієш, те й пожнеш. Що ти людині, те й вона тобі. Лише з різницею у часі. У нас, на жаль, не завжди цінують людину. Тільки Господь оцінить кожного. Справедливо, за ділами його.

... Він поспішав жити. Поспішав добро творити. І знову спомин перегортає книгу пам’яті. Зупиняється на сторінці 1988. Літо. Ми, учителі і діти тодішньої Країни Рад у Чехословаччині. Нас тридцятеро. Ці враження, цей відпочинок крізь усе життя нестиму. Як промінь, як вдячність... Миколі Степановичу. Про це, можливо, колись напишу книгу. А поки що одним штрихом. Діти чехів у спортивних костюмчиках, чистеньких, але не нових, а в полинялих. І ось до нас наближаються німецькі діти. Вражаюча картина: багато, зі смаком одягнені, а черевички – ніби щойно з вітрини: новенькі, модельні, жодної пилиночки. Європейці! Справжні європейці! А ми? Ми переповнені щастям, що відпочиваємо в Чехословаччині. І подумки голові колгоспу дякуєм: Міщенку Миколі Степановичу. Як ми там відпочивали! Як у нічні ігри грали! Як перемагали у волейбольних змаганнях! Ми теж – ого-го! Не ликом шиті. А скільки добрих слів було сказано чехами на адресу Миколи Степановича!

...Із Чехословаччини поверталися автобусами. Душі переповнені враженнями, автобуси – гостинцями. Уявляєте: з Чехословаччини – автобусами. Це не з Бахмача, і навіть не з Києва. Ні, не сон це. Це – реальність. Правда. З нами їздила і донька Миколи Степановича – Наталочка зі своїм чоловіком. Проста, хороша, скромна, жодної пихи і гордості. А батько... батько ніяк не міг діждатись нас, і поїхав нам назустріч. Зустрів під Крутами. О Крути славні і священні... Це було 1988, здається, у червні, а наступного року у версені, 27, на Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Миколи Степановича не стало.

Пішов у Вічність, щоб повернутися пам’яттю і славними справами. Він поспішав жити, поспішав добро творити. Планував збудувати торговельний центр, запустити асфальтний завод, який був уже збудований, діждатися внука, якого на його честь назвуть Миколою. Та не судилось...

 

 (Продовження в наступному номері)