Вони боролися за незалежність України

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Брати Апостоли-Муравйови та І.П.Котляревський)

Апостоли – давній козацько- старшинський рід середини XVII- початку XIX століття на Полтавщині. Після 1816 року, коли Михайло, останній представник роду  по чоловічій лінії, помер, прізвище Апостол по матері успадкував Іван Матвійович,  внук по материній лінії гетьмана Данила Павловича Апостола ( 1684-1734рр.), письменник, перекладач і державний діяч. Нове подвійне прізвище Муравйов-Апостол  Іван Матвійович носив з 1801 року. Він – батько відомих декабристів: Іполита, Матвія та Сергія Муравйових-Апостолів. Звичайно, найбільш відомим представником цього роду був Данило Павлович, миргородський полковник, а в 1727-1734 роках – гетьман Лівобережної України, з ім’ям якого пов’язано проведення ряду економічних і адміністративних реформ в Гетьманщині. Д.П.Апостол провів реорганізацію фінансової системи України, уперше прийнявши також точний  бюджет Козацької держави. Був  серед  ініціаторів Коломацьких петицій 1723 року, одним із організаторів опозизиційної діяльності старшини проти обмеження державних прав України, став у свій час одним з найближчих співробітників Наказного гетьмана Павла Леонтійовича Полуботка. У 1728 році, під час коронації Петра II подав петицію про відновлення державних прав України на основі Березневих статей 1654 року.  У відповідь на неї уряд імперії видав у 1828 році так звані „Рішительні пункти”, своєрідну конституцію Гетьманщини, які значно обмежували гетьманську владу й політичну автономію Гетьманату. Гетьманська резиденція, оскільки Батурин лежав у руїнах, знаходилась на Чернігівщині, у Глухові.
 
Іван Матвійович з 1784 року служив у колегії закордонних справ, а в 1796-1805 рр. обіймав посади російського посла в аристократичній республіці Гамбург, Копенгагені (Данія) та Мадриді (Іспанія). У 1806 році вийшов у відставку й оселився у своєму маєтку Хомутцях на Полтавщині. З 1826 року, тобто з часу поразки повстання декабристів, і аж до кінця 1840-х років жив у Франції, де вів французькою мовою щоденник, у кінці 19-го століття перекладений нашим земляком з Гирявки Конотопського повіту О.М.Лазаревським. У 1820 році опублікував „Подорож по Тавриді в 1820 році”, одну з перших праць з історії та географії Криму, перекладав також твори зарубіжних письменників. Усі три сини Івана Матвійовича стали членами таємних товариств, і тут їхні шляхи перетнулися з шляхом І.П.Котляревського, головним чином відомого як зачинателя нової української літератури, про що „ Порадник” якось  і писав, розповідаючи про його перебування в наших краях та про першу публікацію  в 1798 році знаменитої „Енеїди” нашим же земляком з Конотопа Парпурою.

Старший з братів Сергій Іванович був одним із засновників у 1816 році „Союзу порятунку” та членом „Союзу благоденства” з 1818 року, у 1823 році, разом з  М.Бестужевим-Рюміним очолив Васильківську управу Південного товариства, а в січні 1826 року вони керували повстанням Чернігівського полку. У бою з карателями генерала Гейсмара був тяжко поранений та заарештований. Разом з іншими керівниками декабристського руху був страчений  13(25) липня в Петропавлівській фортеці, у Санкт-Петербурзі. Наймолодший з братів Іполіт Іванович також брав участь у повстанні Чернігівського полку в згаданому бою з загоном генерала Гейсмара під селом Ковалівкою, на Київщині, був також тяжко поранений і, не бажаючи потрапити в руки карателів, застрелився. Середульший брат Матвій Іванович, як і Сергій Іванович, брав участь у закордонних походах російської армії в Європу, після яких служив у Полтаві ад’ютантом генерал-губернатора Малоросії М.Рєпніна (Волконського), у 1823 році в чині підполковника вийшов у відставку. Брав активну участь у створенні й діяльності таємних товариств та повстанні Чернігівського полку. Арештований у січні 1826 року і засуджений до смертної кари, яку згодом замінили 20-річною, а пізніше 15-річною каторгою. Після повернення з Сибіру оселився в Московській губернії, де незадовго до смерті написав, точніше продиктував свої „Спогади”.

Цікава обставина – і декабристи, і письменник, і генерал-губернатор були вихідцями з козацької старшини незадовго до того ліквідованої Козацької держави. Усіх їх об’єднувала любов до батьківщини, яка в кожного виявлялася по-різному: І.П.Котляревський славив Гетьманщину в своїй знаменитій „Енеїді”(чи тільки?),  брати Муравйови-Апостоли пішли в таємні товариства з метою повалення самодержавства, П.Рєпнін підтримував автономістів, сприяв виданню „Енеїди” і врешті-решт, втративши довіру царя, був відправлений у відставку.

Серед декабристів числився й І.П.Котляревський, однак слідство, не знайшовши доказів його антиурядової діяльності, залишило майора І.Котляревського в спокої. З цього приводу існує кілька версій. Перша, будучи очевидно красивою вигадкою, гласить, що М.Рєпнін попередив поета про слідство і той своєчасно знищив усі компрометуючі документи. Не могло такого бути, занадто вже велика соціальна різниця була між генерал-губернатором, людиною, близькою до правлячої династії (його дружина Варвара походила з роду К.Розумовського, а той був одружений на дівчині з роду Романових і мав від неї аж 11 дітей ) і бідним відставним майором, хоч і симпатичним  генерал-губернатору  поетом і театралом. Друга вимальовується тільки в наші дні. Суть її полягає в тому, що І.П.Котляревський все-таки був членом таємного „Малоросійського товариства”, але врятувала його від розправи якась жінка, що його палко, вірно, але безнадійно кохала. Їм’я її досі не встановлено, але порівняно недавно в сибірських архівах знайдено свідчення декабристів, які підтверджують, що саме так і було.

Після завершення слідства у справі декабристів та суду імператор Микола I, так би мовити, щоб мати напохваті потрібні документи про загрозу імперії, наказав укласти „Алфавіт декабристів” і список таємних товариств, діяльність яких вважалась злочинною. Керівник слідчої комісії Боровков повідомляє: „Матвей Муравьев-Апостол между прочим назвал Котляревского среди членов „Малороссийского общества”. Но,  по изысканию комиссии оказалось, что общества сего никогда не было, потому показание о Котляревском  оставлено без уважения”. Ось так, було товариство і ...не було. Хоча є інші  достовірні свідчення.

Так,  відомий дослідник цієї теми С.Бондаренко в одній з публікацій  наводить уривок з листа князя Сергія Трубецького до Матвія Бестужева, написаного в жовтні 1857 року, тобто уже після амністії 1856 року і знайденого, як сказано вище, відносно недавно в сибірських архівах. Князь писав: ”Я добре знаю, що Новиков (чиновник канцелярії генерал-губернатора, один з ініціаторів створення таємних товариств, помер у 1824 році, ще до виступу декабристів.- Б.К.) писав свою республіканську конституцію, якою пізніше так захоплювався покійний Пестель, склав із Котляревським і Лукашевичем статут „Товариства Малоросійського”... Так, у тих, хто свого часу вступив до таємного товариства, чимало спільного. Але долі все-таки різні. П’ятьох наших товаришів страчено в липні 1826 року, багатьох запроторили на каторгу... Котляревського врятувала від суду жінка...” Варто також навести уривок з листа Федора Вадковського до декабриста Матвія Бестужева, написаного 28 серпня 1843 року, а саме: „ Я завжди з теплотою згадую Полтаву 1824 року, зустріч з Михайлом Миколайовичем Новиковим і автором „Енеїди” Котляревським. Щоправда Новиков тоді хворів, сильно кашляв...Думаю, що Котляревський - чудова з усіх поглядів людина. Пам’ятаю, Рилєєв був у захваті від „Енеїди”, він і мене примусив прочитати її в журналі „Соревнователь”. Мова малоросійська, проте я майже все зрозумів і був у захваті... Я чув, що один малоросійський поліцмейстер зібрав багато матеріалів щодо діяльності Котляревського в таємному товаристві. На щастя, у слідчий комітет ці матеріали так, мабуть, і не потрапили. Інакше, як я розумію, доля цього письменника, піїта, нашого товариша по боротьбі, була б вельми сумною...”  
      
У радянські часи цю проблему обходили, бо визнання, що І.П.Котляревський був ініціатором і членом таємного товариства, яке прагнуло відновити незалежність країни, вело до дуже серйозних і небажаних для влади оцінок творчої та політичної діяльності поета. Хочеться вірити, що з часом завдяки все тим же провінційним, тобто сибірським архівам удасться розгадати й цю таємницю засновника сучасної української літератури, людини, яку Тарас Григорович по праву називав Батьком, узнати нарешті ім’я його рятівниці.
 
Б.Киричок, краєзнавець