Серед меморіальних дощок на стінах величного будинку в центрі Чернігова , присвячених видатним діячам української культури, що в часи діяльності  губернського земства працювали тут, бачимо ім’я Бориса Дмитровича Грінченка, 100 років від дня смерті якого минуло у квітні. Очевидно земство, цей осередок самоврядування в самодержавній імперії, був тим притягальним центром, де прагнули працювати  небайдужі до долі рідного народу люди. Пригадаймо, ще зовсім недавно багато сіл  нашої області прикрашали приміщення оригінальної конструкції, які ні з чим не можна було сплутати, - це сільські школи, збудовані земством. У деяких селах нашого та сусіднього районів ці приміщення і сьогодні вірно служать людям (Гайворон, Григорівка, Городище)... Гордість української культури, музей ім. В.В.Тарновського, був збудований на початку XX століття, як тільки Василь Васильович передав своє унікальне зібрання українських старожитностей для громадського користування. Сталося це в 1897 році, коли Б.Д.Грінченко ще працював у земстві, а сам музей було відкрито в 1902 році. Відбулося це за його безпосередньої участі. І саме Борис Дмитрович очолив роботу  із упорядкування величезної колекції українських старожитностей, переданих В.В.Тарновським. Займалися земства й безліччю   інших  потрібних  справ  – буді–вництвом лікарень, дорогами, боротьбою з ерозією грунтів і т.д. Такою небайдужою людиною був і  Борис Дмитрович.

 

Народився він 27.11.1863 року на хуторі Вільховий Яр Харківської губернії (тепер Сумська область) в сім’ї полковника царської армії, у  якій, звичайно, панувала російська мова. Навчався в Харківському реальному училищі. З 1881 року працював учителем на Слобожанщині й Катеринославщині. Педагогіка була поряд з літературою  його другою любов’ю. Свої погляди на неї він виклав у таких працях,  як „Яка тепер народна школа в Україні”, „Народні вчителі і вкраїнська школа” та інших, створив ряд шкільних підручників, боровся за навчання українських дітей рідною мовою. З 1884 до 1902 р.  працював у Чернігівському губернському земстві на посаді діловода, а згодом секретаря, одночасно активно співпрацюючи з місцевою „Громадою”, організацією української інтелігенції, яка вела національно-культурну та громадсько-політичну діяльність. Це саме він організував на кошти, як тепер би сказали,  спонсора І.Череватенка  видання популярних книжок українською мовою.  Усього їх було видано понад 50  величезним, навіть як на наші часи, накладом 200 тисяч екземплярів. Був він і серед  засновників Братства Тарасівців  та одним із лідерів Української Демократичної партії.

М.М.Грінченко (1863-1928, псевдоніми: М.Загірня, М.Чайченко, М.Доленко та інші), як і її чоловік, також була письменницею, перекладачем і педагогом. Писала оригінальні твори, допомагала Борису Дмитровичу у впорядкуванні „Словаря української мови”, у 1910-1918рр. керувала видавництвом ім.  Б.Грінченка. Явище таких „письменницьких” сімей у нашій історії не таке вже й часте, знаю хіба що подружжя Панька Куліша та Ганни Барвінок, а також   Ванди Василевської і Олександра Корнійчука (уже за радянських часів).

З 1902р. Б.Д.Грінченко року жив і працював у Києві. Причиною переїзду стала пропозиція  журналу „Киевская старина” доопрацювати матеріали до словника української мови, зібрані у свій час П.Кулішем та рядом інших діячів української культури й науки. Цю грандіозну роботу, що становила впорядкування і редагування з включенням до неї „своїх” 19 тисяч слів, письменник  видав у 1907-09рр. в чотирьох томах. Словник мав 68 тисяч  слів з писемної і усної української мови . Словник був удостоєний  ще в дореволюційні часи  премії ім.М.Костомарова Російської Імператорської Академії Наук. У радянський період  через приписування письменникові „українського буржуазного націоналізму”  цей „Словарь української мови” було перевидано фотомеханічним способом тільки в часи Хрущовської відлиги в 1959 році. 

Звичайно, головним завданням для себе Борис Дмитрович вважав роботу над словником, що, втім, не заважало йому редагувати першу українську щоденну газету „Громадська думка” (згодом –„Рада”) та журнал „Нова громада”, очолювати з 1906 року київську „Просвіту”, перекладати українською мовою твори Й.Гете, Г. Гейне, В.Гюго, Ф.Шиллера та інших зарубіжних письменників.Крім того, він  упорядкував і видав у 1895-99рр. тритомник „Етнографічні матеріали, зібрані в Чернігівській і сусідніх губерніях”, та ряд збірок народної творчості („Думи кобзарські”, „Веселий оповідач” та інші).
Літературну діяльність Б.Д.Грінченко розпочав у 80-х роках XIX століття, працюючи в різних жанрах. Його перу належить близько  50 чудових оповідань (  „Олеся”, „Сама, зовсім сама”, „Чудова дівчина” та інших). Він автор повістей „На розпутті”, „Під тихими вербами”, „Серед темної ночі”. На історичну тематику написав популярні у свій час драми „Серед бурі” та „Ясні зорі”. Віддав данину й поетичному слову, видавши збірку поезій „Пісні Василя Чайченка”. Часто писав під літературними псевдонімами В.Чайченко, Л.Яровенко, П.Вартовий, Б.Вільхівський та іншими, бо ж його творчість припадала на часи найбільшого розмаху великодержавно- шовіністичної політики  російського уряду в Україні, виступаючи за послідовне проведення  національно-культурної роботи серед українського суспільства.

У 1998 році Укрпошта вшанувала пам’ять видатного українського письменника, філолога й етнографа випуском пам’ятної поштової марки. Вдячні чернігівці, крім меморіальної дошки на приміщенні колишнього земства, назвали його іменем одну з вулиць міста. Смерть дочки, внука та матері, тяжка виснажлива праця підірвали здоров’я письменника - і він їде на лікування до Італії. Та було вже пізно: 6 травня 1910 роки видатний трудар  на ниві національної культури помирає. Тіло його перевезли в Україну й  поховали  в Києві, на Байковому цвинтарі.  

  
Його твори й сьогодні служать нам, виховуючи почуття непримиренності до зла, несправедливості та насилля, спонукають конкретними справами втілювати свою любов до рідного народу, до України. Саме тому сьогодні актуальним є його вірш „Землякам, що раз на рік збираються на Шевченкові роковини співати гімн” та строфа з нього: „ Ще не вмерла Україна, але може вмерти: ви самі її, ледачі, ведете до смерті”. (Боже правий, наче сьогодні написано! – ред.)

Однак поет вірить: „Прийде та година, що ділами, не словами, оживе Вкраїна”.