Отже, Михайло Олександрович Максимович стає першим ректором Київського університету святого Володимира.

Але недовго довелось ходити М.Максимовичу у високих начальниках - усього півтора року. Час цей був надзвичайно плідним для вченого, і він дуже багато зробив для організації навчання. Не маючи власних приміщень, змушені були орендувати для університету приватні будинки на Печерську. Не вистачало підручників, лабораторій, відсутня була власна видавнича база (друкарня). До службових обов’язків ректора включили опіку  над Київським учбовим округом, а це початкові та  середні навчальні заклади чотирьох губерній: Київської, Чернігівської, Подільської і Волинської. При виконанні останньої зіткнувся з   прихованою  опозицією з боку попечителя округу Є.Брадке, який став організовувати дріб’язкову опіку і стеження за студентами і професорами, навіть за самим ректором. Перевтома підривала здоров’я, а нездорові стосунки з Є.Брадке викликали моральний дискомфорт. Усе частіше виникала думка про відмову від високої посади: „Я бачив ясно, що мені необхідно або залишити викладання, або скласти з себе ректорство...” Подав заяву - і в грудні 1835-го року на засіданні ради університету оголосили про його відставку з посади ректора. Пігулку присмачили врученням адресного листа. Однак учений ще ціле десятиліття працює в Київському університеті, викладаючи філологію.

 

Роки роботи в університеті ознаменувались помітними науковими досягненнями, особливо в історії і філології. Одна за одною виходять друком монографії з історії Київської Руси  та середньовічної України: „Звідки пішла руська земля”,  „Про походження варягів-русів”, „Історія давньої руської словесності”, „Розповіді про Коліївщину”, „Вісті про гайдамаків” та інші. Думаю, що не помилимось, коли віднесемо М.О.Максимовича до числа засновників і перших дослідників історії України.

Ще своїми „московськими” збірками „ Малоросійські пісні” та „Українські народні пісні” він поклав початок українській фольклористиці, вважаючи народну поезію джерелом формування й  розвитку літературної мови. У Києві публікує статті: „Захист українських повістей М.Гоголя”, „Бомкання в дзвони про Квітчину „Марусю” та інші. Багато робить для висвітлення і популяризації „Повісті временних літ”, „Руської правди”, „Слова о полку Ігоревім”, яке він перекладає сучасною йому українською мовою. Якось він пророче заявив: ”Щоб науки зріднити з розумом народу, треба розробляти їх рідною мовою”. Слова ці актуальні і в наші дні!

Його літературну і наукову діяльність високо оцінювали Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.П.Драгоманов.

Не цурався вчений і громадських справ. У роки його діяльності в Києві серед учених університету виникає ідея створення наукового товариства, що повинно було б об’єднати істориків, археологів, етнографів, і в 1840 році М.Максимович створює проект статуту такого Товариства історії і старожитностей при університеті. Подібні Товариства уже існували в Москві й  Одесі. Та не тут-то було! Починаються зволікання і бюрократична тяганина. І тільки в 1843 році влада нарешті погоджується на створення...не Товариства, а установи при канцелярії генерал-губернатора під назвою „Тимчасова комісія для розгляду давніх актів” (Київська археографічна комісія”). Дійсними членами новоствореної наукової установи стають відомі вчені того часу, крім, звичайно, М.Максимовича: М.Костомаров, В.Домбровський, М.Іванишев, О.Ставровський, митрополит Євгеній (Болховітінов) та інші.

Улітку 1843 року Михайло Олександрович познайомився з Т.Г.Шевченком. Сталося це в Києві, під час знайомства подарував йому поему „Тризна” з власноручною присвятою. Був Тарас Григорович на той час уже відомим поетом і художником, автором знаменитого „Кобзаря” та поеми „Гайдамаки”. За рекомендацією М.Максимовича керівництво Археографічної комісії  призначає Т.Г.Шевченка в грудні 1845 року на посаду художника і співробітника, в обов’язки якого входив пошук і  змалювання історичних пам’яток, збирання фольклорних і етнографічних матеріалів. Саме тоді Т.Г.Шевченко зробив відомі багатьом малюнки в Батурині. Майже півтора року трудився Тарас Григорович у цій комісії. Уже значно пізніше поет у листі до М.С.Щепкіна 5 грудня 1857 року писав: „Поцілуй старого Максимовича за мене, та чому він не шле мені своє „Слово о полку Ігоревім”?

Наступна зустріч великих земляків відбулася в Москві  на другий день після приїзду Тараса Григоровича з Нижнього Новгорода по дорозі із заслання. Михайло Олександрович і його дружина Марія Василівна(дівоче прізвище Товбич) дали 25 березня обід на честь поета. Тоді ж подружжя запросило Шевченка нанести їм візит в їхньому хуторі Михайлова гора. Про зустрічі з М.Максимовичем та їх  листування , пройняте взаємною повагою і теплими почуттями, у „Щоденнику” поета є кілька записів. М.Максимович також посприяв тому, щоб у 1859році в журналі „Русская беседа”, одним з редакторів якого він був, надрукували поезії Т.Г.Шевченка „Садок вишневий коло хати” та „Сон”. Улітку 1859 року Тарас Григорович відвідав маєток вірних друзів Михайлова гора і провів там кілька днів. Тоді ж намалював портрети  Марії Василівни і Михайла Олександровича. Виконав їх на папері італійським олівцем і крейдою. Нині ці портрети з автографами художника зберігаються в Київському Державному музеї Т.Г.Шевченка.

Напружена наукова, педагогічна і громадська діяльність забирали у вченого весь час і підривали здоров’я, на особисте життя часу майже не залишалось, тому й одружується вчений, як на наш погляд, пізно, у віці 49 років. Та й обраниця його вже переступила „вік кохання”. Їй було 30. Походила вона з того ж суспільного класу, що й  Михайло Олександрович, була жінкою освіченою і, головне, доброю і щиросердечною. Побралися вони в 1853 році. Життя  склалося  в  любові і добрій згоді, подружжя мало двоє дітей: сина і дочку.

Учений захворів, склалися лихі життєві обставини - і в 1845 році  М.Максимович іде у відставку, залишаючи улюблений університет. У його доробку було понад 150 наукових праць, та „рідне” міністерство оцінює їх по-своєму, призначаючи мізерну пенсію в 762 карбованці на рік. І якби не успадкований невеликий маєток Михайлова гора поблизу села Прохо-рівки на Черкащині, пенсії не вистачило б і на життя. Тут, поблизу Дніпра-Славутича, професор живе понад 30 років. Якось у своїх спогадах він напише: „Як згадаю своє життя за ці тридцять років, то аж серце в’яне”.
Як велике особисте і всенародне горе сприйняв М.О.Максимович смерть Т.Г.Шевченка. Узяв участь у похороні поета в Каневі. Написав і прочитав над могилою вірш, у якому високо оцінив його роль і значення  в історії України. Згодом присвятив йому ще кілька поезій. У  спогадах відмічав, що Тарас Григорович „був чудесним співаком і разом з тим новим творцем народних українських пісень”.

Протягом життя Михайло Олександрович написав і оприлюднив понад 2690 літературних і наукових праць, частина яких не втратила свого значення і сьогодні. Як громадський діяч дбав про освіту рідного народу, був одним із ініціаторів встановлення пам’ятника Б.Хмельницькому в Києві.  Апофеозом його суспільних зусиль стало затвердження статуту, а потім і відкриття Історичного товариства Нестора-літописця в Києві. Товариство проіснувало до кінця 1917 року. Це була перша наукова установа в Україні, яка досягла академічного рівня, об’єднавши істориків усієї України.

У вересні 1871 року громадськість України і Росії урочисто відзначила 50-річчя наукової і літературної діяльності      М.О.Максимовича. На урочистостях у Києві професору було вручено диплом почесного доктора слов’яно-руської філології, а в жовтні того ж року він став членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук відділення російської мови і словесності (літератури). Був він також почесним членом Московського, Петербурзького, Одеського, Київського університетів та багатьох літературних і наукових товариств.

Помер Михайло Олександрович на 69 році життя 10 листопада 1873 року і похований біля хутора Михайлова гора. На його могилі було споруджено високий кам’яний надгробок, а колеги і шанувальники в Києві видали зібрання творів у трьох томах, що також стали пам’ятником цьому подвижникові науки, освіти,  культури в рідній Україні.

 Радянська і українська пошти неодноразово вшановували випуском поштових марок і блоків, а також художніх маркованих конвертів Київський університет, але  шану віддавали чомусь тільки приміщенню університету та його архітектору, а не людям, які його засновували і розвивали та прославляли своїми науковими досягненнями.