Ця людина зробила за своє життя стільки, що вистачило б на цілий науково-дослідний інститут. Письменник, поет-романтик, перекладач, історик, фольклорист, видатний філолог - славіст і педагог – це все Осип Максимович Бодянський, наш славний земляк із Варви, колишнього города Варина часів Київської Руси, сотенного містечка Прилуцького полку, містечка, що виставляло в козацьке військо дві сотні. Ніколи не забував він про свою малу батьківщину і навіть один із своїх літературних псевдонімів , О.Бода-Варвинець (інші псевдо: Запорожець, Ісько Матиринка, І.Мастак та інші),  утворив від імені міста, у якому побачив цей світ.

І сталося це 31 жовтня 1818 року в містечку Варва  Лохвицького повіту Полтавської губернії (тепер це районний центр Чернігівської області) в сім’ї священика. Провів у рідному містечку дитячі роки, отримав тут і початкову освіту. Згодом навчався в   Прилуках    та       Пере-яславі, де в 1831 році закінчив духовну семінарію. Ще навчаючись у семінарії,  разом з братом Федором збирав етнографічні матеріали на своїй батьківщині - Лівобережній Україні. Ці матеріали, а було зібрано близько 800 обрядових, суспільно-побутових і родинно-побутових пісень, були оприлюднені тільки в 1978 році в книзі „Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських”. Тоді ж, перебуваючи під впливом бурлескної літератури, у 1829-1831 рр. створив ряд віршів, першим з них був „ На новий 1828 год”. Серед них найвідомішими були: „Епітафія п’яниці”, „Епітафія самому собі”, а також байки „Орел і черепаха”, „Суха ложка”.

 

У 1830-1831 рр. вибухнуло Польське повстання, яке згодом поширилося на землі Правобережної України і Білорусі. Однак в українських землях польські повстанці зустріли значну протидію з боку закріпаченого селянства. Царський уряд  у травні 1831 року дозволив, з метою створення додаткової військової сили для його придушення, формування козацьких полків. О.Бодянський з ентузіазмом сприйняв повідомлення про це і пише „Козацьку пісню”. Важко сказати, які ілюзії виникли в молодій голові у зв’язку з цими формуваннями, але що вони виникли, сумнівів немає. Згадаємо, у 1812 році, під час навали Наполеона, теж дозволили формувати подібні полки, і тоді таким ілюзіям піддався був і І.Котляревський. Та варто було тій війні скінчитись, як полки були розформовані.  Пряник цей показували українцям і в пізніші часи.

Захоплений козацькою тематикою, семінарист О.Бодянський  створив цілу низку поетичних текстів: „Напис до портрета Богдана Хмельницького”, „Епітафія Богданові Хмельницькому”, „Кирилові Розуму”. Пише також ряд інтимних віршів, „Мадригали”, „Пісня”, „Тріолеті” та інші. У 1831-1835 роках навчається на словесному відділенні Московського університету. Навчаючись в університеті, одночасно продовжує літературну діяльність, зна-йомиться з багатьма столичними літераторами. 1835 року видає „Наські українські казки запорожця Іська Матиринки”, написані у віршованій формі на     основі українського фольклорного матеріалу, перекладає українською уривок з поеми О.С. Пушкіна „Руслан і Людмила”. І.Франко, відзначаючи національний колорит „Наських українських казок”, перевидав їх у 1903 році.

У 1837-1842 роках талановитого випускника Московського уні-верситету посилають у наукове відрядження до південних і західно-слов’янських країн. Він знайомиться там з видатними представниками національної культури цих народів – Я.Колларом, П.Шафариком, В.Караджичем, В.Ганкою. Згодом переклав цілий ряд їхніх фундаментальних праць із славістики, а саме: „Слов’янський народоопис” П.Шафарика та інших. Видаючи „Слов’янський народоопис”, О.Бодянський доповнив автора, назвавши серед українських письменників Шевченка. Переклав також російською мовою ряд праць чеських, польських, українських істориків (П.Шафарика, Ф.Палацького, Д.Зубрицького та інших). Провів і опублікував також на-укові дослідження з історії, фольклору і мов слов’янських народів: „Про час виникнення слов’янських письмен”, „Про народну поезію слов’янських племен”, у  якій високо оцінив українські народні пісні, наголосивши на їхній поетиці і ритмомелодиці, та інші.

У 1842-1868 рр. працює професором Московського університету, очолюючи кафедру слов’янської історії та літератури. Професора О.М.Бодянського також обирають у 1845 році секретарем Московського Товариства історії і старожитностей, редактором його органу  „Чтения Московського общества истории и древностей российских”. У „Чтениях...” О.Бодянський публікує ряд історичних документів, літературно-критичних розвідок та перекладів фундаментальних праць із славістики, що приносить йому світову славу. Це в першу чергу „Історія Русів”, „Літопис Самовидця”, „Реєстр  усього Війська Запорізького”, „Літописну розповідь про Малу Росію”, „Збірник малоросійських заклять” П.Єфименка та ряд інших з передмовами і коментарями.

„Історія русів”(українців) – найвизначніший історичний твір в Україні кінця ХVIII-початку ХIХ століття. До публікації О.Бодянського розповсюджувався в списках. Автор невідомий, хоча на титулі видання стояло прізвище Г.Кониського. Написання „Історії...” приписувалось також Г.Полетиці, О.Безбородьку, М.Рєпніну та іншим. Історія розвитку України подається з найдавніших часів до 1769 року. Однак головна увага приділяється козаччині. Основна ідея „Історії...” – право кожного народу на самостійний державно-політичний розвиток. Книга справила величезний вплив на сучасників, її використовували при написанні своїх історичних і літературних творів Т.Шевченко, І.Срезневський, Є.Гребінка, М.Гоголь, М.Костомаров, О.Пушкін.