Козацько-старшинський рід Горленків зблиснув зіркою першої величини, як тільки український народ повстав проти польського панування й створив Козацьку державу. Його засновником був Лазар Горленко, давній козак, а потім, у 1661 році, і полковник Прилуцький. Був Лазар хоробрим, розважливим і авторитетним старшиною і записаний в перший реєстр 1649 року, підписаний Б.Хмельницьким і І.Виговським.. Загинув він у 1887 році.

Наступним, теж полковником, був Дмитро Горленко, був він на уряді, як тоді говорили й писали, в 1692-1708рр.і входив до числа найближчих сподвижників гетьмана І.С.Мазепи. Після поразки під Полтавою супроводжував гетьмана в еміграцію. По смерті І.Мазепи і обрання П.Орлика гетьманом України брав участь, разом з ним, в поході останнього в 1711-1713 рр. на Правобережну Україну. У 1715 році між ним і П.Орликом виникає конфлікт і Д.Горленко повертається в Україну. Як прихильник І.Мазепи був в немилості і в 1715-1730рр., практично в засланні, проживав в Москві. Тільки 1731 року отримав дозвіл повернутися в Україну.

Яким Горленко, (рік народження невідомий, помер в 1758 році),бунчуковий товариш, з 1729 року генеральний хорунжий. У 1737 році, під час Кримського походу став наказним гетьманом, а після його закінчення був обраний генеральним суддею.

Інший Яким Горленко (1705-1754), чернече ім’я Йоасааф, син прилуцького полковника, внук Лазаря Горленка і Данила Апостола. Закінчив Києво-Могилянську академію. З часом став видатним українським церковним й освітнім діячем. Був ігуменом , згодом архімандритом Мгарського монастиря, намісником Троїце-Сергієвої лаври, з 1748 року Білгородським і Обоянським єпископом. Доводився Я.Горленко дядьком відомого українського письменника зі Слобожанщини Г.Ф.Квітки-Основ’яненка.

Написав у 1737 році драму „Брань чесних седми добродєтелей зъ седми гръхами смертними” Драма була видана в Києві в 1892 році. У ній використано давній мотив барокової літератури боротьби людини-мандрівника з земними гріхами допомогою чеснот. Драма завершується перемогою чеснот за допомогою слова Божого. Достовірність твору, хай і ілюзорна, створюється широким використанням реалій тодішнього військового та народного побуту та мови.

Василь Петрович Горленко народився! 1(13)січня 1853 року в селі Ярошівці, тепер Талалаївського району, помер 14 (27 квітня) 1907 року в Петербурзі. Нав- чався в двох знаменитих навчальних закладах – у Ніжинському юридичному ліцеї князя Безбородька та паризькому університеті Сорбонна. Відомий як визначний і авторитетний літературний критик, мистецтвознавець фольклорист і етнограф, автор праць про українських письменників та художників (І.Котляревського, Г.Квітку-Основ’яненка, Т.Шевченка, В.Боровиковського та інших).

Активно співпрацював із журналом „Киевская старина”, російськими газетами і журналами „Отечественные записки”, „Всемирная илюстрация”, „Голос”, „Заря”, „Русский архив”, та інших, популярній французькій газеті „Figaro”. Його перу належать статті на етнографічні та історико-побутові теми, дослідження про українські думи та про кобзарів. Ряд праць опубліковано в книгах „Южнорусские очерки и портреты”, „Украинские были”, та „Отблески”.

Був одним із перших серед тих, хто подав інформацію про рукописи повістей Т.Г.Шевченка, написаних російською мовою та надрукував деякі уривки з них у згаданих газетах. Із 1882 року, коли було засновано журнал „Киевская старина”, став одним з його постійних співробітників, публікував тут статті з проблем української літератури, мистецтва, краєзнавства, історії, етнографії та фольклору. Автор досліджень, статей: „Альбоми й малюнки Шевченка в зібранні В.В.Тарновського”, „Ілюстрації Шевченка”, Альбом офортів Шевченка”, „Шевченко – живописець і гравер”. Залишив нащадкам один з кращих описів знаменитої Качанівки.

Про шанобливе ставлення Т.Г.Шевченка до роду Горленків, а він історію України знав добре, свідчить портрет жінки з цього роду, написаний ним. Портрет цей зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва в Києві. На жаль ім’я та по батькові портретованої до цих пір не встановлено.

У журналі „Киевская старина” надрукував статтю „Батьківщина Гоголя” та художні переклади російською мовою оповідань Ю.Федьковича „Лелії могила, або Довбушів скарб” та „Дніпрові кручі”. У 1897 році переїхав до Петербурга і співробітничав там з газетою „Новое время”. Газета видавала також літературно-мистецький додаток, в якому В.Горленко систематично друкував рецензії на літературні та історичні твори в першу чергу українських письменників Т.Г.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка, Панаса Мирного, І.Манжури, І.Франка та інших, а також письменників Росії і Франції.

Василь Петрович був великим знавцем живопису, художники, особливо земляки-українці, вважали за честь отримати від нього рецензії на свої твори, вислухати дружні поради. Багато зробив для вивчення й ознайомлення громадськості з творчістю і життєвим шляхом українських художників В.Боровиковського, Д.Левицького, Т.Шевченка, а також кобзарів і лірників Г.Любистка, І.Кравченка, Ю.Перепилиці та інших.

Постійно проживаючи в останнє десятиліття свого життя в столиці імперії Санкт-Петербурзі, щороку, влітку, приїжджав до Ярошівки. Але і тут творча робота його не залишала. До знаменитого метра приїжджали на гостину, чи просто за дружньою порадою письменники, художники, літературознавці. Одні з них долали неблизьку дорогу з власної ініціативи, інших запрошував сам, бо звик завжди бути в вирі життя.

У 1883 році з поваги до жінки й знаменитої письменниці , Василь Петрович виїжджав з Ярошівки до Дмитрівни для зустрічі з Оленою Пчілкою , матір’ю Лесі Українки. Тут, на залізничній станції, у залі для пасажирів другого класу, попиваючи чай, вони провели в дружній бесіді весь день, аж поки не підійшов пасажирський потяг з Бахмача. Про цю зустріч в одному з листів В.Горленко повідомив давнього знайомого, письменника з Полтави, Панаса Мирного, з яким його пов’язували серйозні творчі проблеми. Але про це трохи нижче.

 

 

Але повернемося до Панаса Мирного. Письменник під таким псевдонімом був широковідомий, а от Панаса Яковича Рудченка, начальника Полтавської губернської казенної палати, знали тільки чиновники, рідні та найближчі друзі, а це ж і був Панас Мирний! В одному з листів до В.Горленка Панас Мирний запропонував зустрітись з ним знову ж таки в Дмитрівці, у травні 1896 року. Службова поїздка вдало вписувалася в його особисті плани. Та що таке наші плани? Захворів Василь Петрович і не зміг приїхати до Дмитрівки.

Уже знаменитий на той час автор великого соціального роману „Хіба ревуть воли, як ясла повні” або „Пропаща сила” Панас Мирний саме працював над соціально-психологічним романом, романом-трагедією „Повія” і мав певні труднощі й сумніви, пов’язані зі складністю сюжету та трактуванням ряду художніх образів. Говорячи про ці складнощі варто нагадати, що роман писався довго, публікувався частинами (в 1879, 1883, 1884, 1919 рр.), але так і не був закінчений. Повністю був опублікований тільки в 1928 році. Поїздка в Ярошівку та зустрічі з В.Горленком і пояснювались бажанням автора побачити свої творчі проблеми якби збоку, очима професійно досвідченого і в той же час дружнього критика, яким для Панаса Яковича і був Василь Горленко.

Тільки в кінці літа, 11 (23) серпня 1896 року відбулася ця зустріч, але вже не в Дмитрівці, а в Ярошівці. Прибув Панас Мирний до Дмитрівки з боку Бахмача десь о 9-й годині ранку. Його вже чекав В.Горленко. Привітались, обнялися і десь через годину були вже в Ярошівці. 12 кілометрів для гарних коней були легкою прогулянкою, ще кращою була вона для їхніх пасажирів. А потім весь день промайнув у теплій, дружній і дуже потрібній для обох розмові. День пролетів як мить. О дев’ятій вечора обидва співбесідники були знову на станції Дмитрівка, тоді ще Лібаво-Роменської залізниці, на поїзд шановний гість не запізнився.

Згодом про цю зустріч Василь Петрович у 1901 році писав: „...Ніде, як у такому закутку як Ярошівка, не можна так вільно поговорити про мистецтво, літературу, прочитати що-небудь Ваше новеньке, як читали ми над ставком...” Привозили в Ярошівку, усе для того ж дружнього творчого обговорення, свої нові полотна і відомі українські живописці.

На початку століття на залізничній станції в Дмитрівці зійшов з поїзда стрункий, одягнутий в фланелевий костюм молодий чоловік десь років 30-35-ти, з невеликими вусиками на верх-ній губі. У руках тримав щось на зразок великої бандеролі, обгорнутої міцним папером та невеличку валізу. Біля залізничного вокзалу на нього вже чекала підвода, запряжена парою коней. Усезнаючий буфетник на чиєсь запитання відповів, що то приїхав у Ярошівку, до В.Горленка, якийсь художник. Це, мовляв, уже не перший такий гість.

Згодом з’ясувалось, що то був Федір Григорович Кричевський, відомий український живописець, який в ті роки проявляв великий творчий інтерес до українського народного побуту й народних образів. Які твори він віз тоді на суд авторитетного знавця живопису, зараз сказати вже важко. Однак у літературі зустрічав згадку про той візит, та й чув про нього від Бохонного А.А., з сином якого, Михайлом, я дружив.

Був Андрій Андрійович учителем ще з дореволюційним стажем, закінчив у свій час духовну семінарію, але духовний сан не побажав прийняти, став народним учителем. Його дружина, Ольга Сергіївна, була моїм класним керівником. Була в них гарна, складена ще з дореволюційних видань, бібліотека (Станюкович, Мамін-Сибіряк та ін. Хто зараз пам’ятає цих авторів, колись дуже популярних?) Уперше побачив у Бохонних, як на сільсь-кого хлопчину, таку дивовиж як візитна картка.

Усе життя зберігаю про них добру й вдячну пам’ять, бо ж ставились до мене як і до свого сина Мишка. Це було тоді для мене, після арешту батька, сина „ворога народу”, як промінь світла темної, похмурої ночі. Із висоти років розумію, що то був своєрід-ний вираз співчуття й делікатної допомоги дитині невинно репресованої людини. У роки окупації учив Андрій Андрійович грамоти дітей, керував сільським хором. Гарним хором! За те й поплатився, „за сотрудничество с немецко-фашисткими окупантами”, після їх вигнання послали його загоряти під сибірським сонцем.

Василь Горленко був у дружніх стосунках із багатьма своїми знаменитими сучасниками: М.Костомаровим, М.Заньковецькою, Панасом Мирним, Б.Грінченком, В.Кричевським, Дж.К.Джеромом, Д.Рошем та іншими й листувався з ними. Про нього залишили спогади й опублікували їх видатні діячі української культури М.Зеров, М.Сумцов, Є.Руданська та інші.

Із Костомаровим Василь Петрович не тільки листувався, а й часто навідував його в селі Дідівцях, поблизу Прилук, де той поселився після одруження з Аліною Кисіль (Крагельською). В одну з таких поїздок двоє добрих друзів відправилися в Переяслав і тривалий час працювали там у місцевих архівах над давніми актами.

У його листах, до речі, можна знайти дуже цікаві подробиці про формування такого феномену, як Тростянецький дендропарк, що спростовують навіть дуже живучі легенди.

Є в тому парку „Колона смутку”, про яку розповідають і трагічні (про розбите кохання) і навіть смішні історії, а відповідь можна знайти у листах В.Горленка. Як мені розповів Р.Маляренко, спорудженням цієї колони треба завдячувати Марії Андріївні Міклашевській, матері Павла Петровича Скоропадського, яка в такий спосіб хотіла подякувати свекру за розуміння й приязнь і замовила в Петербурзі ту колону. Ще й недавно були живі люди, які пам’ятали, як ту незвичайну, важку й негабаритну, як сказав би наш сучасник, і незрозумілу для місцевого люду колону привезли із столиці до Дмитрів-ки й звідти доставляли до Тростянця.

В.Горленко зібрав у своєму будинку в Ярошівці велику й цінну бібліотеку, колекції рідкісних карт, живопису, графічних малюнків, створив там архів рукописів та листів. Частину того багатства перевіз до Петербурга, а що залишилося від решти – одному Богові відомо. У радянські часи поряд була тваринницька ферма і будинок В.Горленка та господарські приміщення при ньому використовувалися як додаткові підсобні приміщення для тієї ферми, тим більше що то була звичайна велика хата на цегляному фундаменті, яка одними вікнами дивилася на дорогу з Дмитрівки до Тростянця, і далі Сокоринців, а протилежними - на ставок у глибокому яру. Може, від тих ярів і назва села пішла? Від будинку над ставком і саду при ньому й сліду не залишилося, навіть культурний шар на тому місці зник, вірніше перекопаний, пересіяний і перемішаний допитливими нащадками - щось шукали... На тих буграх, де стояли будинок і господарські приміщення, буяють сьогодні густі бузкові хащі, рештки чи „нащадки” горленківського саду.

 

 

 І це при тому, що М.Костомаров не згадує у своїй праці про плюндрування козацького кладовища. Була осквернена й могила славнозвісного кошового Івана Сірка, вандали витягли з неї цінні речі. Лишилися лише сліди від соболиної шапки, яка була на голові покійного. Тіло кошового тоді ж перепоховали біля села Капулівка.

Але й на тому не скінчились „пригоди” останків славного кошового - людини, яку п’ятнадцять разів переобирали на цей високий пост - пост глави „християнської козацької республіки”(К.Маркс). Не один місяць припадав пилюкою череп І.Сірка в лабораторії „ученої” ленінградської пані, яка взяла туди той череп для „реставрації”, відтворення образу кошового за методом професора Герасимова. Ось так, викопала й повезла в Ленінград. Ніщо ту пані не зупинило, ні людські, ні Божі закони чи моральні норми.

Легенда та говорить, що після того побоїща козаки-характерники прокляли рід Галагана до сьомого коліна, написавши ту клятву власною кров’ю. Шостий нащадок цього роду, Григорій Галаган народився в Сокиринцях. Здобув гарну домашню освіту, а згодом закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Усе життя залишався щирим патріотом України, постійно дбав про добробут і полегшення життя кріпосних селян. Одним із перших підняв питання про їх звільнення перед Миколою І та Олександром ІІ, вимагаючи їх звільнення разом із земельними наділами.

Для мешканців Сокиринців він створив „Позичково-ощадне товариство”, кооперативний банк, який скоро став найбільшим на Лівобережжі, відкрив лікарню й притулок для обездолених, організовував навчання ремеслу та в школах. Викупив із кріпацької неволі „українського Гомера” Остапа Вересая... Список цих добрих благодіянь можна продовжити...

Одночасно заклав і прикрасив чудові пейзажні парки в Сокиринцях та Тиниці. Останній, уже в 70-х роках того ж ХІХ століття продав своїм родичам Кочубеям. Двоповерховий палац у Сокиринцях перетворив у справжній музей... Палац той якимось чудом зберігся і стоїть в парку, звичайно „дуже реконструйований”. А от частину галаганівських колекцій урятував Василь Маслов, молодший брат відомого академіка з Ічні. В.Маслов організував у 1919 році Прилуцький окружний краєзнавчий музей (постійно діє з 1927 року) і зберіг у ньому, у числі інших експонатів, безцінні скарби українських старожитностей із Сокиринського палацу. Серед них знаменитий Сокиринський або Галаганівський вертеп, тобто старовинний український народний ляльковий театр.

Серед його друзів і побратимів по громадській діяльності бачимо М.Гоголя і В.Антоновича, П.Житецького і В.Тарновського, М.Лисенка і П.Куліша, який якось написав, що „Галаган сильно висловлюється на користь національності”, а говорячи про його стриманий і суворий характер зазначив, що, це не заважає йому „творити добрі справи”. Ще в Петербурзі Г.Галаган познайомився з Т.Шевченком, який з повагою називав того „другом моїм єдиним”. Бував Тарас Григорович і в Дігтярах, і в Сокиринцях.

Одружився Г.Галаган з Катериною Кочубей, дочкою ще одного козацько-старшинського роду, позначеного гріхом зради. Жили щасливо, заможно. На початку 50-х років позаминулого століття в щасливого подружжя народився хлопчик, назвали Павлом. Єдина дитина була обдарованою, росла, розвивалася й мужніла під пильним наглядом численних мамок і няньок, вихователів і виховательок, серед яких був і Іван Сікорський, майбутній професор-психіатр, батько знаменитого авіаконструктора Ігоря Сікорського.

Гліб Олександрович Лазаревський, син нашого знаменитого земляка-історика, що добре знав родину Галаганів, писав: „Виховували його в українофільському дусі... Дитина виростала, становилась дійсно здібним юнаком, який добре навчався, добре малював і грав на роялі... Не вповні досягнувши 16 років, юнак був уже здатен до сприйняття найсерйозніших думок, до розуміння людей і, можна сміло сказати уже мав свої тверді переконання, які дозволяли протистояти багатьом спокусам.”

І раптом нещастя - Павло тяжко захворів. Київське світило медицини професор Ф.Мерінг поставив діагноз: тиф. Урятувати юнака не вдалось і 27 квітня 1869 року він помер. Отже, рід Галаганів по чоловічій лінії, як і говорилося в проклятті запорожців, вимер „у сьомому коліні”.

Благодійною діяльністю Г.Галаган почав займатися зразу ж після закінчення університету, коли на Чернігівщині багато селян постраждали від недороду. Тоді молодий чиновник, що саме почав працювати в Чернігівській палаті державного майна, роздав селянам хліб і гроші. Були й інші доброчинні вчинки, та тільки після смерті свого сина він глибоко задумується над проблемою надання допомоги молодим людям, заявляючи: „Хочу почати корисну справу... влаштувати щось міцне і нове в сфері суспільної освіти. Мій син зупинився на шляху своєї освіти з повним до неї старанням і справжньою любов’ю до ближнього: хай же інші, які потребують засобів, продовжать те, що не судилось закінчити йому.”

Буквально через тиждень-два після смерті Павла він ділиться зі своїм приятелем М.Юзефовичем думками, які обсіли голову нещасного батька: „Не бачу я іншого порятунку чи хоч би полегшення, як виконати те, що уявляється мені обов’язком моєї совісті і любові до покійного. Справа моя повинна полягати в продовженні на землі того добра, котре, без сумніву, робив би мій син... Нехай же інші, без належних статків, продовжують те, що не судилося закінчити йому. Я прикладаю складений мною проект заснування суспільного навчального закладу для молодих людей, у яких недостатньо коштів для закінчення курсу наук.” Думка про створення такого навчального закладу стає для нього, як бачимо, idea fix.

Він надсилає імператору Олександру ІІ доповідну записку з проханням дозволити відкрити освітній заклад, виділяючи на цю мету відповідні капітали. Цар відповів: „Приймаю з особливим задоволенням Ваше пожертвування, і, дозволяю, згідно з Вашим бажанням, назвати запропонований вами навчальний заклад на пам’ять про вашого сина – Колегією Павла Галагана.”

Колегію відкрили 1 жовтня 1871 року в Києві на розі Фундукліївської і Ново-Єлизаветинської вулиць. У ній навчалися обдаровані, але малозабезпечені діти із усієї України. На її утримання Г.Галаган витратив 1 мільйон 200 тисяч золотих карбованців. Учні до колегії приймались з усіх українських земель, у тому числі з тих, що були в складі Австро-Угорщини: Галичини, Буковини й Закарпаття. Колегія виховала цілу плеяду визначних учених, художників, юристів, письменників, серед яких: О.Богомолець, М.Зеров, А.Кримський, М.Драй-Хмара, В.Грабар та багато інших. У бібліотеці колегії у свій час тривалий час працював І.Франко.

У наші дні в її головному корпусі розташовано Національний музей літератури України. У 1866 року в каплиці при Колегії обвінчалися Іван Франко та Ольга Хоружинська.

Помер благодійник у 1888 році, а його дружина – в 1896р. Колегію закрили в 1920 році, перетворивши її на „трудову школу”. Згадані вище випускники, а також викладачі М.Мурашко, М.Пимоненко, П.Житецький, І.Нечипоренко та інші, були людьми, що уславили свою Батьківщину, свій навчальний заклад та його засновників. Щоб зберегти історичне прізвище від забуття, Григорій Галаган домігся дозволу імператора додати до нього прізвище родича, якому заповів маєток, і з тих пір власники Сокиринців стали іменуватись Галаганами-Ламсдорфами.

Його двоюрідний онук, М.Г.Галаган-Ламсдорф, після поїздки в 1887 році до Сокиринців, так описав у своїх спогадах цю видатну людину: „Мій дядько був високим та струнким. Григорій Павлович носив довгу білу бороду, яка підкреслювала його благородні та правильні риси обличчя. Своєю особистістю він виражає елегантність та перевагу. „Європеєць” з голови до п’ят, Григорій Павлович тим не менш залишався „індивідуалістом”, закоханим у свою рідну Україну.”

Відійшов у вічність В.П.Горленко 14 (27) квітня 1907 року в Санкт-Петербурзі. Похований у рідній Ярошівці (тепер с. Українське Талалаївського району). На могилі встановлено па-м’ятник із чорного граніту. Поряд збереглися поховання інших Горленків, переважно священників та їх родин. Цинкову труну, з прахом Василя Петровича, привезли з Петербурга залізницею до Дмитрівки, а звідти до Ярошівки – кіньми. Опікувався похоронами Микола Миколайович Божко, його колишній кучер, нащадки якого й сьогодні проживають у Ярошівці і які, особливо дружина, багато що зберегли з його речей, як пам’ять про гарну людину.

Саме у них придбав деякі артефакти з того будинку, навіть одну книгу, Ростислав Маляренко, власник першого в Україні приватного музею П.Скоропадського в сусідньому з Ярошівкою (на сьогодні Українським) Тростянці. Книга та є бібліографічною рідкістю, її назва: „Описание жизни преосвященного Іосафа Горленко Єпископа Белгородского. 1871 Литографировалъ К.Горленко”. Особливий шарм цьому книжковому раритету надає автограф власника бібліотеки, Василя Горленка. Решта книжок, журналів та інших матеріалів із тієї бібліотеки пішли на самокрутки, розпалювання печей тощо.