Син Іллі Людвіговича, Микола, народився 4 травня 1894 року у Чернігові. Це була дитина, про яких у народі із знанням справи говорять, що яблуко від яблуні далеко не відкочується. Удався в батька, такий же обдарований, такий же цілеспрямований, і такий же патріот своєї Вітчизни. Успішно, із срібною медаллю, закінчив Чернігівську чоловічу гімназію, а потім навчався на юридичному факультеті Московського університету, закінчити який не встиг через події 1917 року на Україні.

Із часом, сформувавшись як активний громадський і політичний діяч, став одним із провідних активістів української громади в Москві. Як і його батько, Ілля Людвігович Шраг, Микола Ілліч дотримувався курсу на федеративний зв’язок незалежної України з вільною Росією. У квітні 1917 року став одним з головних ініціаторів створення, на відміну від загальноімперської, Української партії соціалістів-революціонерів. Уже в липні стає членом її Центрального комітету, одночасно очолюючи редакційну колегію партійного часопису „Боротьба”.

Про авторитет молодого політика говорить і те, що в квітні 1917 року на Всеукраїнському національному конгресі його обирають також і членом Центральної Ради від Москви. Із липня 1917 року Микола Ілліч уже член президії Центральної Ради, яку разом із колегами організували як Комітет Центральної Ради, який із легкої руки Миколи Ілліча стали називати Малою Радою. Цей орган УЦР діяв між пленарними засіданнями й здійснював підготовчі та, певною мірою, і законодавчі функції між сесіями Центральної Ради. У 1917 році в Малій Раді налічувалось 58 представників від різних партій та організацій.

Із 28 червня 1917 року і до 29 квітня 1918 року, тобто до моменту гетьманського державного перевороту й розпуску Центральної Ради, М.І.Шраг працює товаришем (заступником) голови Центральної Ради М.С.Грушевського. Під час відсутності М.Грушевського головував на загальних зборах Центральної Ради та засіданнях Малої Ради.

М.І.Шраг був членом української делегації на З’їзді народів Росії в Києві 8-15 вересня 1917 року (З’їзд поневолених народів) та співголовою з’їзду. Його підпис стоїть під багатьма законами Центральної ради, зокрема про випуск власних грошових знаків, кредитних білетів УНР, про порядок видання законів, утворення Генерального суду тощо.

У травні 1918 року Українська партія соціалістів-революціонерів розкололась, і М.Шраг стає членом так званої центристської течії, яка відстоювала державну незалежність України. Після гетьманського перевороту був членом Українського національного союзу, який підготував і здійснив повалення влади гетьмана.

У період правління Директорії перебуває на дипломатичній роботі, працює радником дипломатичної місії УНР у столиці Угорщини Будапешті. У 1920-1924 роках перебуває в еміграції. У ці роки тісно співпрацює з іншими емігрантами з України – М.Грушевським, П.Христюком, М.Чечелем. Микола Ілліч був одним з активних організаторів і діяльних членів „закордонної делегації” УПСР у Відні, працюючи одночасно співредактором газети „Борітеся – поборете”. Доклав зусиль до створення, з ініціативи М.Грушевського, Українського соціологічного інституту в столиці Австрії Відні. Прочитав у цьому інституті цикл лекцій „Держава та державне право”.

Із вересня 1921 року, разом з М.Чечелем, вів у Харкові, тодішній столиці УРСР, переговори з головою Раднаркому республіки Х.Раковським про повернення в Україну частини полі-тичних діячів українських есерів (УПСР), науковців та легалізацію цієї партії. У середині 1922 року йому пощастило під час цих поїздок побувати не тільки в Харкові, а і в Чернігові та Полтаві. У 1924 році повертається в Україну, працює економістом у наркоматі зовнішньої торгівлі УРСР. Посідав також посаду заступника начальника управління Вищої Ради Народного Господарства. Із 1928 по 1931 рік працював у Товаристві працівників науки й техніки для сприяння соціалістичному будівництву.

У 1931 році був арештований і засуджений у лютому 1932 року за сфабрикованою в надрах НКВС справою „Українського національного центру” до 6 років таборів. У пресі зустрічаються твердження, хоч і не завжди переконливі, що в роки Другої світової війни М.Шраг був амністований. Після великого терору 1937-1938 рр, та з інших причин, відсутність кваліфікованих кадрів була настільки великою, що влада змушена була відпускати декого з тих в’язнів, хто залишався ще живим або відбував покарання. Згадаємо хоча б М.Рильського, К.Рокосовського, С.Корольова, О.Горбатова та інших відомих людей. Інші ж, як наприклад Остап Вишня, відсиділи призначений вироком термін покарання „від дзвінка до дзвінка”...

Доброю ілюстрацією до цього процесу є повідомлення, що за перші три роки війни на фронт було відправлено, ще до завершення строку покарання, 975 тисяч ув’язнених, серед них і частину репресованого командного складу: генерала армії К.Мерецкова, комдива М.Букштиновича, контр-адмірала Г.Левченка та інших (К.Рокосовського і О.Горбатова звіль-нили незадовго до початку війни). Серед колишніх ув’язнених, що відзначились у боях з фашистами, бачимо й Героїв Радянського Союзу О.Матросова, С.Бреусова, І.Сержантова та інших. Служили й в нашому 102-му артилерійському полку такі помилувані „злочинці”. Декого з них у роки війни й навіть після неї, прийняли в партію... Напружено працювали „компетентні органи”, рух в ув’язнення і з нього (хоча, звичайно, перший напрям переважав) був просто вражаючим! Дрібницями тут не займались, облік людей ішов на мільйони.

Однак у випадку із Миколою Шрагом доля розпорядилась надзвичайно гуманно й щасливо для нього. Уже в жовтні 1933 року вирок було переглянуто, в’язня звільнили з-під варти й відправили на заслання до Саратовської області. Важко тепер сказати щось про причини такого „гуманізму”. Деякі дослідники вважають, що сталося це завдяки клопотанню старшого брата Володимира, який займав досить високу посаду в північних районах країни і, можливо, мав якісь свої можливості для клопотання про долю брата. Після звільнення Микола Ілліч постійно переїжджав, практично об’їздивши весь Радянський Союз, із одного міста в інше, ніде надовго не затримуючись, не даючи тим самим можливості органам НКВС зібрати на нього якийсь компромат. Як кажуть: „Береженого і Бог береже”.

У 1965 році М.Шраг розповідав: „На слідстві в 1931 році до мене застосовували заборонені методи слідства. Часті допити в нічний час, стояння на ногах під час допитів, крики й образи слідчих фізично й морально змучили мене й деморалізували. Окрім того, під час мого арешту померла моя дочка, що завдало мені великої травми... ні про яку організацію нічого не знав, шкідництвом і підготовкою повстання не займався. На вимогу слідчих я назвав учасниками контрреволюційної організації колишніх членів УПСР, своїх знайомих...”