В.Самійленко, сатирик і лірик

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Великі українці

Опубліковано: П'ятниця, 07 березня 2014, 09:00

Роздумуючи над творчістю цього письменника, чомусь підсвідомо згадуються слова його сучасника, незабутнього О.Олеся „З журбою радість обнялась, в сльозах як в жемчугах мій сміх...” Згадуються тому, що ось і через 150 років від дня його народження живуть і не забуваються як його лірика, так і сатира. Чого тільки варта знаменита „Вечірня пісня”, покладена на музику К.Стеценком, яка і сьогодні хвилює серце і дитини, і дорослої людини:

Тихесенький вечір
На землю спадає,
І сонце сідає
В темнесенький гай...,

чи знамените „Ельдорадо”, сатира, написана наче про сьогоднішній день.

В.Самійленко – письменник, основними жанрами творчості якого були поезія, сатира і драматургія, автор ряду збірок ліричних і сатиричних творів та перекладів з творів А.Данте, Ж.Б.Мольєра, П.Бомарше, Дж.Байрона, М.Гоголя та інших письменників.

Народився Володимир Іванович 3 (22 лютого за старим стилем) 1864 року в знаменитих Великих Сорочинцях на Полтавщині. Село до середини ХІХ століття називалось Сорочинці, тут народився М.В.Гоголь та ряд інших українських письменників. Тут, у Спасо-Преображеській церкві поховано гетьмана Д.Апостола і А.І.Лизогуба, вихідця з давнього козацько-старшинського роду з Чернігівщини, друга Т.Г.Шевченка, батька відомого народовольця Д.Лизогуба, страченого за підготовку замаху на російського імператора Олександра ІІ-го.

Був В.Самійленко, як сказав би наш сучасник, сином матері-одиначки. Мати майбутнього поета, Олександра Cамійленко, після селянської реформи 1861 року, як дворова кріпачка, землі в наділ не одержала і змушена була заробляти на шматок хліба в наймах. Була вона не тільки розумною і музично обдарованою (мала гарний голос і грала на скрипці) дівчиною, а і справжньою красунею, то ж і взяла її покоївкою поміщиця Лисевич.

Багато парубків заглядалося на красуню. Не встояв перед нею і син поміщиці Іван Олександрович, сам багатий землевласник, організатор власного оркестру. Був він непоганим скрипалем і грав у своєму оркестрі, до того ж був нежонатим. Побачивши гарну покоївку, закохався в неї. Дівчина, хоч то і був гріх, відповіла взаємністю...

Згодом Володимир Cамійленко, згадуючи свою маму, писав: „...моя мама була дуже гарна з обличчя і струнка станом, та й натуру мала де-лікатну. Можна б сказати, освіченої і культурної дівчини”.

Ось тут і спрацьовує станова нерівність. Майбутній батько замість вінця пропонує дівчині гроші і землю. Обурена, але горда Олександра, не взявши нічого від свого коханого, залишає його і перебирається до своїх батьків. Там вона і народила сина Володимира, майбутнього видатного українського письменника. Охрестили хлопчика в церкві святого Спаса, записавши до метрики як незаконного сина „селянки Олександри Кіндратівни Cамійленко”.
Мама і стала Володимиру першою вчителькою.

Наступним етапом було навчання у наглядача Миргородського повітового училища, а згодом, у 1875-1884 роках, і в Полтавській гімназії. Тим часом мати знайшла посаду економки в домі старого поміщика Олексія Михайловича Трохимовського, блискуче освіченого дворянина і ліберала за по-літичними поглядами. Це саме той Трохимовський, ву батьковій хаті якого народився Микола Васильович Гоголь.

Вірний давнім сімейним культурним традиціям О.Трохимовський розвинув у сина своєї економки інтерес до іноземних мов, дозволив користуватись своєю чималою бібліотекою. Відчуваючи наближення смерті, заповів матері Володимира 30 десятин землі та чималу суму грошей і пенсію на виховання сина.

Навчався Володимир у гімназії успішно і саме тут виявилося його поетичне обдарування. Гімназист пише жартівливі вірші про викладачів гім-назії, про своїх товаришів. Перші поетичні спроби юнак зробив російською мовою, якою здійснювалося навчання в усіх школах імперії, а потім рішуче перейшов до рідної української мови. 

Про причини і мотиви цього переходу він згодом напише у своїй біографії: „З дитинства в дідовій хаті між своїми кревними я жив оточений українською стихією... слухав чумацькі пісні, які співав дядько Герасим Бокитько – козак, дід якого чумакував і взагалі впивався чарівною українською мовою Миргородського повіту, яку я визнаю найкращою, як дуже оригінальну, з найкращою фонетикою, взагалі багатою лексично”.

Закінчив гімназію В.Самійленко в 1884 році. Ще в її стінах, спираючись на здобуті там знання іноземних мов, узявся перекладати літературні твори з античних часів, зокрема „Іліаду” Гомера та твори російських письменників. У гімназії створює оригінальні вірші „Грішниця”, „Ридання душі”, „Переспів”. І ось тут перед ним постала проблема вибору, де вчитись далі? Про те, як він її вирішив письменник згодом писав:

«Закінчивши гімназію в Полтаві 1884 року, я вибрав для університетських студій Київ, хоч мені радили податися до Петербурга. А я знав тоді добре, що Київ – то є осередок українського руху, бачив, зо ті нечисленні українські книжки, які тоді виходили у світ, друкувалися майже тільки у Києві, чув, що в Києві діють українські гуртки, що там мешкають українські письменники й наші вчені, і я рішуче вибрав Київ».

1884-1890 роки, коли він успішно навчався в університеті святого Володимира, стали для нього найщасливішими в житті. Це його власні слова. Ще навчаючись в університеті, він позна-йомився з Іваном Франком, який тоді приїжджав до Києва, увійшов до „Братства Тарасівців” та гуртка „Плеяда”, створеного корифеями української культури Лесею Українкою, М.Лисенком, М.Старицьким, О.Пчілкою.

А от закінчив університет В.Самійленко несподіваним і незрозумілим для багатьох учинком. Він не став складати екзамени і замість диплома про вищу освіту, а, отже, і перспектив на добре оплачувану посаду, одержав довідку „про залік 8 семестрів”. Очевидно, що в цьому його кроці відбилася така риса характеру як непрактичність, несприйняття порад від друзів та ідеалізм у підході до прийняття життєвих рішень. Ці риси негативно відбилися на всьому його житті і, як писав В.Дорошенко, „увесь вік поет прожив бідаком-невдахою”.

Після закінчення навчання в університеті працював у Києві на телеграфі чиновником V розряду, а через два роки переїхав до Чернігова і обійняв тут посаду секретаря редакції „Земського сборника”. Звільнившись звідти, якийсь час живе в Миргороді, Катеринограді та Києві, де працює в редакції газети „Рада”, терплячи скрізь матері-альні нестатки.

Ще 1886 року в львівському журналі „Зоря”, завдяки сприянню І.Франка, виходить ряд творів В.Самійленка. Друкується він також в альманахах „Складка” і „Ватра” та журналах „Правда” та „Літературно-художній вістник”. Того ж 1886 року він написав вірш „Ельдорадо” ( Ельдорадо – казкова країна золота і дорогоцінного каміння), кожне слово якого звучить наче написане сьогодні. Ось кілька рядків з нього:

...Там тверезість у пошані,
Видно скрізь тверезу спілку,
Всі там п’ють самую воду,
Та горілку, та горілку.
...Там говорять по французьки,
Не то значні, а й лакеї,
А пани всі мови знають,
Крім своєї, крім своєї.

 

1887 року, коштом „старої громади”, здійснив поїздку до Галичини, метою якої було знайомство з народом та пробудження національного руху. У Львові він поновив давнє знайомство, започатковане ще в Києві і зав’язав з І.Франком дружні зв’язки, познайомився з О.Маковеєм.

Перша збірка віршів „З поезій Володимира Cамійленка” вийшла в Києві в 1890 році. Наступна, „Україна”, була видана І.Франком у 1906 році у Львові. Він же написав до неї і передмову. У подальші роки письменник віддав шану і драматургії, створивши п’єси „Герострат”, „Маруся Чураївна”, „Драма без горілки” та сатиричну комедію „У Гайхан Боя”, у якій яскраво викрив деспотичну систему панування в імперії.

У 1903 році він, разом з іншими видатними діячами української культури, бере участь у відкритті в Полтаві пам’ятника І.П.Котляревському. З моменту тієї події збереглася фотографія, яку ми тут наводимо. Гонорари за літературну працю були мізерними, і в 1907 році письменник складає екзамен на нотаріуса і відкриває в чернігівському місті Добрянка нотаріальну контору. У Добрянці В.Самійленко одружується і тут, у Ольги і Володимира Самійленків, народжується четверо дітей, які передчасно померли від хвороби.

Нудна і нецікава робота мало цікавить господаря контори, і в 1917 році він переїжджає до Києва. На цей час українські часописи, заборонені царською владою з початком Першої світової війни, відновлюють роботу, і письменник активно з ними співпрацює.

Події в Україні стрімко розвиваються, до влади приходить Центральна Рада, а вслід за нею і гетьман П.Скоропадський та уряд Директорії. Сподівання на покращення умов праці і життя письменника виявилися марними. Його не забули, але влаштували на роботу, наче в насмішку, на посаду діловода з мізерною заробітною платою в Генеральний секретаріат освіти, щоб тільки не помер з голоду. В.Самійленко все терпить, живучи в нужді і злиднях. Марія Грінченко (вдова знаменитого письменника і ученого), яка його якось зустріла, подала його словесний портрет: „Вигляд мав вельми нужденний, убрання на йому було старе, виглядав якимсь прибитим...”

Та ось наступив крах УНР і письменник, разом з урядом, емігрує до Галичини, яка на той момент опинилась під владою Польщі. Згодились давні зв’язки, і письменник працює в „Просвіті”, продовжуючи одночасно творчу роботу, пише художні твори, перекладає з іноземних мов. Л.Лукасевич залишив нам згадку про письменника на еміграції: „Прекрасна постать середнього зросту, з сивою буйною чуприною, козацькими сивими вусами, з вдумливими ласкавими очима...”

Життя в еміграції було важким і безпросвітним. Хронічно хворів, животів у злиднях, гнітила смерть дітей та втрата сподівань на національне відродження. Хворий і знесилений, він у 1924 році повертається на Батьківщину. Поселяється в Києві, згодом переїжджає в Боярку, де важкохворого письменника доглядає дружина Ольга. Там, після смерті дружини, його бере під опіку Віра Олександрівна Матушевська, лікар земської лікарні, дружина колишнього редактора „Ради”, у редакції якої колись працював В.Самійленко.

Милосердна жінка утримувала своїм коштом тяжко хворого письменника до самої смерті і своїм же коштом поховала його в Боярці під Києвом.

Помер письменник 12 серпня 1925 року.

Поставив вже крапку у матеріалі про нашого визначного сатирика, та життя примусило додати до нарису етюд на сучасну тему. 20 чи 21 лютого докотилась до Дмитрівки печальна новина. Шукають Василя Петровича Прохорського, якого, як і його матір С.М.Пасічник, що колись училась у нашій школі, добре знав. Знайшли Василеву куртку і мобільний телефон біля Михайлівського Золотоверхого собору в Києві, а він зник. Зник, бо вбив снайпер. Куля пронизала голову, вийшовши через рот, вибивши два зуби .Стріляв професіонал, цілився в голову чоловіка, що стояв до нього спиною. Поховали Василя як героя у Дмитрівці, у центрі селища, біля обеліска в пам’ять жертв минулої війни. За що загинув Василь, пояснювати не варто, і так всі добре розуміють.

На титульній сторінці „Порадника” повідомляється, що газета друкується мовою оригіналу, тобто мовою українською і мовою однієї з національних меншин. Неправда це, бо якщо б хтось спробував написати мовою якоїсь іншої з національних меншин, наприклад, румунською, татарською, німецькою чи ще якоюсь, сумніваюсь, що „Порадник” те опублікує. То просто шпаринка для „лакеїв”, як говорив В.Самійленко, чи „братів”, які живуть серед нас, їдять наш хліб, але зневажають і топчуть нас. Що з тої шпаринки може бути, пригадаймо історію Союзу РСР.

22 січня народ відзначає державне свято День соборності України. Відзначила його 23 січня і „Рабочая газета”. Розгортаю її і читаю жирно набраний заголовок „День „Злуки” в преддверии разлуки”. А в статті, жирним же шрифтом, очевидно, щоб наголосити на важливості поради, радить режиму Януковича: „...единственный язык, на котором надо разговаривать с фашистами – это язык силы. Другого они не понимают”. Підписав статтю якийсь „рабочий” Є.Коротков, великий майстер подібних описів.

В Україні вирують євромайдани, а цей „рабочий” із злорадством, намагаючись нас найболючіше вщипнути, так би мовити з вивертом, уже святкує перемогу, думає, що вже вхопив Бога за бороду і Україну, хоч в мріях, уже роздирає на шматки. Навіть святе для кожного громадянина України слово вони у своїх текстах пишуть, знущаючись з нас, перекрученим „нєзалєжность”.

...Ще до війни часто бував у Конотопі, бо мав там друзів і родичів, усі школи в місті були українськими. А в 1991 році вже не залишилось жодної. Набирав подібний процес обертів і в Бахмачі... Механізм русифікації уже було відпрацьовано. Учителям російської платили вищу зарплату, ніж іншим, під приводом майбутньої служби в армії фізкультуру переводили на російську мову, те ж стосувалось, правда під іншим приводом і інформатики, батьки одержали право вибирати мову навчання своїх дітей, цей лукавий закон стосувався всіх мов, крім „великого и могучего”, який був обов’язковим для всіх. Чим не царська Росія, тюрма народів?

Варто було комусь з батьків заявити про бажання навчати своє чадо російською, як весь клас, а то і вся школа, ставали російськими. Навіть печатки і кутові штампи та вивіски в останні роки існування „Союза республік свободных” замінили на двомовні. Цей перелік досягнень шовіністів можна було б продовжити, але і так усе тут зрозуміло. І ось уже в незалежній державі, у часи правління Януковича, мер Одеси, відомий шовініст Костусєв, розчерком пера перетворив українські школи на російські, а в Донбасі їх залишились одиниці, а було ж ще в 50-х роках минулого століття понад 60% ... І хтось ще дивується, що виник всеукраїнський майдан!

Румун Іван Петреску говорить у Верховній Раді прекрасною українською, те ж саме робить кримський татарин Рефат Чубаров. Усі вони поважають народ, серед якого живуть, а цей народ поважає їх. А наші „кровосісі”? Деякі чиновники і народні депутати „принципово” ігнорують статтю 10 Конституції України. У нас у Бахмачі, в нашому ж „Пораднику” зустрічав дописи товариша Олеха і, чесно кажучи, від читання тих писань тягло блювати. Хотілось би, щоб видавці і всі ми подумали над цими фактами і не прогинались перед великодержавними шовіністами і, говорячи словами В.Самійленка, нашими лакеями. Пора вже нам позбутися синдрому меншовартості. Вплітаю у вінок пошани і до Василя, і до ювіляра слова його ж сучасника, незабутнього О.Олеся:

„Яка краса відродження країни!”

Та незадовго після того, як були сказані ці поетичні слова, з’явилось „розстріляне відродження”, голодомор, практично геноцид українського народу, великий терор, ліквідація тисяч українських шкіл і інші „чудеса” країни „розвинутого соціалізму”... Не забуваймо про це! Є таке російське прислів’я: „Кто старое помянет, тому глаз вон, а кто забудет, тому и оба”. Дуже правильна і мудра точка зору на життя!

Громадяни України, будемо ж разом відроджувати її мову, її культуру, її гідність і справжню незалежність! Шануймося, ми того варті!

Б.Киричок, краєзнавець.