Коцюбинські

• 

Рейтинг користувача:  / 0

ГіршийКращий 

Деталі

Категорія: Великі українці

Опубліковано: П'ятниця, 05 вересня 2014, 08:21

Цю людину чернігівці вважають своїм земляком. Тут він довгий час, аж до самої смерті, проживав у Чернігові. Протягом кількох років очолював губернську „Просвіту”. І тут він написав твори, серед них в першу чергу варто назвати повість „Fata morgana”. Це кожен знає із шкільної парти. І все ж він народився далеко від Чернігівщини, на південному заході України, у місті Вінниці.

Сталася ця подія 150 років тому, 17 вересня 1864 року. Його батько, Михайло Матвійович, був дрібним, але дуже бідним шляхтичем, що мало ще якесь значення до селянської реформи 1861 року, бо був вільною людиною, а після неї єдиним джерелом існування благородного дворянина була важка праця та постійні переїзди з місця на місце в пошуках роботи і куска хліба. У роду Коцюбинських побутувала легенда, що вони походять від збіднілого боярина. Відбилося це і на долі сина та інших дітей, а їх було в родині аж шестеро. Працював батько дрібним урядовцем.

Ця посада давала можливість більш - менш задовільно утримувати сім’ю, і дитинство малого Михайлика, у сім’ї його пестливо називали Мусею, було майже безхмарним і щасливим. Той сімейний затишок створювала мати, Гликерія Максимівна(дівоче прізвище Абаз), яка душі не чула у своєму первістку. Батько ж мав запальну вдачу і складний характер та ще й зловживав спиртним, що незабаром відбилося на становищі всієї сім’ї.

Невипадково, уже ставши відомою і шановною людиною, Михайло Михайлович писав: „Мати з більш сталим характером, з складною, тонкою і глибокою душевною організацією, добра, незвичайно любляча, здатна на самопожертву, особливо для мене...” Мала вона добрий смак, любила мистецтво і літературу. Ріс хлопець під добрим впливом матері і був ближчим до неї, а не до батька. Навіть зовнішньо і характерами вони були подібні.

1872 року для сім’ї Коцюбинських настали чорні часи. Батько втратив посаду, і згорьована сім’я опинилась в злиднях. Батько пише одне за другим прохання до подільського губернатора, молячи про будь-яку роботу. Тільки через два роки він нарешті отримує посаду поліційного наглядача в місті Бар. Довелось сім’ї переїжджати на нове місце проживання, Йшов тоді малому Михайлу дев’ятий, а наймолодшому, Леонідові, другий рік.

Дослідники життя письменника припускають, що відвідувати школу він почав ще у Вінниці, однак у Барі брав приватні уроки у єдиного в місті вчителя Якима Івановича Богачевського і тільки восени 1875 року вступив одразу до останнього. третього класу місцевої народної школи. Про нього дружина Я.І.Богачевського якось згадувала: „Кращий від усіх був Муся, солідний, тихий, спокійний хороший хлопчик. Примоститься, було, десь у закутку з книжкою, розглядає, читає, вчить вірша”.

Саме в барській школі хлопець почав захоплюватись українськими народними піснями. Цю любов до них проніс через все життя, про що в щоденнику записав: „Не знаю, чи то з усіма таке діється. Чи то лише зо мною, спраглим усього рідного, тепер далекого від мене, але звуки пісні, що торкалися мого вуха, лягали перед очима фарбами. малювали мені з дивною яскравістю цілі образи”.

Говорять, що випадкова зустріч на ярмарку із сліпим лірником Купріяном розбудила в дитячій душі любов до пісні, бажання творити. То була пісня про Бондарівну. (Бондарівна – героїня української пісні-балади „У містечку Богуславу.” За цим сюжетом І.Карпенко-Карий написав драму „Бондарівна”, а композитор М.Вериківський - балет „Пан Каньовський”)

І ось одинадцятилітній хлопчик зробив першу в житті спробу написати п’єсу про Бондарівну. Ставлять її на веранді будинку Коцюбинських, а ролі виконують брати і сестри автора, який виконував роль Судді. Вражений тією зустріччю і піснею лірника хлопець упросив маму дозволити тому у них жити і, дійсно, Купріян проживав у Коцюбинських більше тижня, а потім перебрався до Копайгорода, щоб потім повернутись до Бара, але вже хворим. Незабаром він там і помер.

У 1876-1880 роках М.Коцюбинський навчався в Шаргородській духовній школі, „бурсі”, після закінчення якої мав намір піти учитись до університету. Навчався успішно, розширюючи світогляд читанням усього, що потрапляло до його рук. А потрапили туди оповідання Марка Вовчка, твори Т.Шевченка, кілька томів журналу „Основа” та інші видання. Захоплювався він і живописними творами Т.Г.Шевченка і навіть сам пробував малювати. Згодом письменник згадував про ті часи: „Серед тих авторів, яких я ковтав десятками, найбільше враження зробив на мене Марко Вовчок, а потому Шевченко. Вже тоді я почав складати вірші і писати повісті”.

Однак мріям тим не судилося збутися. Батьки в цей час переїжджають з місця на місце, у сім’ї поселяються злидні, до того ж мати, Гликерія Максимівна, осліпла, а згодом захворів і помер батько. Уся відповідальність за велику родину лягає на слабкі плечі старшого сина Михайла. У 1886-1889 роках він дає приватні уроки і продовжує самостійно вчитись. У 1891 році Михайло Михайлович екстерном складає екзамени при Вінницькому реальному училищі і отримує диплом народного учителя. Він так і не здобув офіційно вищої освіти, хоча і став людиною, що всіх дивувала своєю колосальною ерудицією і глибокими знаннями.

Кілька років заробляв на кусок хліба приватними уроками. Працював в основному у Вінниці, хоча інколи і виїжджав за її межі. З юних років, як сказано вище, захоплювався творчістю українських письменників, особливо творами Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Мирного, а також В.Гюго, Е,Золя, Л.Фейєрбаха, Ф.Фур’є. У 1880 році, перебуваючи в Кам’янці-Подільському, зблизився з народовольцями, і 1882 року був, хоч і не надовго, заарештований.

Своєрідною зв’язуючою ланкою в історії двох поколінь українських письменників, імена яких назавжди викарбувані на її славних скрижалях, Т.Г.Шевченка і М.М.Коцюбинського, є постать Зосима Недоборовського. Був він чиновником митниці Петербурзької комісаріатської комісії і познайомився з Т.Шевченком у Петербурзі через С.Гулака-Артемовського в останні роки життя поета. Зосим Федорович залишив про нього спогади, опубліковані в 1893 році в журналі „Киевская старина”.

У петербурзький період життя обидва вони підтримували листування з козацьким отаманом, письменником з Кубані, Яковом Кухаренком. І ось саме через Недоборовського доля поєднала двох великих синів українського народу, великого поета і неперевершеного новеліста. Згодом З.Ф.Недоборовський переїхав жити на батьківщину, оселився на Поділлі.

У ті часи, коли 19-річний М.Коцюбинський перебував у Вінниці, Зосим Федорович запросив його навчати свого малого сина. Природно, що між батьком і молодим учителем у ході спілкування виникла взаємна симпатія, бо ж старший з них ділився спогадами про пережите і про людей, до яких мав величезний інтерес і молодший.

Повідав Зосим Федорович і про свої зустрічі з Тарасом Григоровичем, а Михайло Михайлович на основі тих спогадів опублікував у львівському журналі „Правда” за вересень 1891 року нарис. Передав З.Ф.Недоборовський своєму молодому другові і листи до нього Якова Кухаренка. Один з яких Михайло Коцюбинський оприлюднив у львівській „Зорі” в 1892 році. На жаль, решта тих листів десь загубилася в помешканні Михайла Михайловича, про що той неодноразово дуже шкодував.

Повернувшись до Вінниці, через національно-політичні переконання не міг вступити на державну службу. У 1883 році за ним було встановлено таємний поліційний нагляд, під яким він перебував до кінця свого життя. З цього приводу в жандармському документі за 1885 рік було зазначено: „За сином чиновника Михайлом Михайловичем Коцюбинським ще з 1883 року було встановлено таємний нагляд, так як він постійно бував у середовищі неблагонадійних осіб...”

Перший твір М.Коцюбинськогом „Андрій Соловейко...” був суворо оцінений і не допущений до друку. Один із критиків навіть порадив йому залишити займатися літературною творчістю. Та це не зупиняє молодого автора, і він пише далі, не подаючи створене до друку. І тільки в 1890 році у львівському двотижневому журналі „Дзвінок” було опубліковано його вірш „Наша хатка”. Журнал цей виходив з 1890 по 1914 рік, у ньому співробітничали І.Франко, Леся Українка, Л.Глібов та інші письменники.

Того ж таки 1890 року М.Коцюбинський їде до Львова. Знайомиться з І.Франком, налагоджує співробітництво з журналами „Правда”, „Зоря” та іншими. Ця поїздка і встановлені там контакти відіграли важливу роль у формуванні світогляду молодого письменника. Це було початком його постійного співробітництва із західноукраїнськими виданнями, тим більше, що на батьківщині, у підросійській Україні, українська мова була заборонена і переслідувалась.

Саме твори для дітей. „Харитя”, „Ялинка” вразили читачів своєю правдою і поставили його поряд з відомими українськими письменниками того часу. Це була фактично нова сторінка в українській новелістиці, що характеризувалася струнким сконденсованим сюжетом, глибоким проникненням у внутрішній світ маленьких героїв новел. Одним із перших на творчість молодого автора відгукнувся Панас Мирний. У листі до М.Коцюбинського, вражений тільки-но прочитаною новелою „Харитя”, він пише: „У такій невеликій приповістці та так багато сказано! Та як сказано. Чистою, як кринична вода, народною мовою, яскравим, як сонячний промінь, малюнком; невеличкими, домірними нарисами, що розгортають перед очима велику – безмірно велику – картину людського горя, краси світової, виявляють безодню глибину думок, таємні поривання душі, забої невеличкого серця!.. Та так тільки справжній художник може писати!”

Про ці часи письменник згадував, що перебиваючись приватними лекціями, йому все-таки удалось у 1892 році влаштуватися на роботу до одеської ученої філоксерної комісії, що вела боротьбу зі шкідником винограду – філоксерою. Тут він працював у 1892-1895 роках і добре пізнав життя молдаван, був вражений красою навколишньої природи, де ліси Карпат переходили в степи Бессарабії. Ця робота дала йому матеріал для написання циклу молдавських оповідань: „Для загального добра”, „Дорогою ціною”, „Пе-коптьор”.

Того ж 1892 року входить до нелегального політкультурного товариства „Братство тарасівців” До Товариства входили відомі українські письменники та громадські діячі: Борис Грінченко, Володимир Cамійленко та інші. Згодом письменник працює все в тій же філоксерній комісії на південному березі Криму. Тяжка, щоденна праця на виноградниках виснажувала сили письменника, про що він в одному з листів писав: „Лазили по таких місцях, де лиш чорти кубляться, пріли, поки води ставало в тілі...”, та краса морського простору, ласкаве південне сонце, пахощі і звуки південної природи допомагали долати втому.

Пізніше, на основі цих вражень, письменник створює цикл кримських оповідань, сповнених неповторної сили і краси: „В путах шайтана”, „У грішний світ”, „Під мінаретами”, „Посол від чорного царя” та інших. У ті ж часи вивчив турецьку мову.

Ще в 1890 році Михайло Михайлович познайомився з Вірою Устимівною Дейшею. Була вона енергійною і наполегливою дівчиною, учителювала. Училася на Бестужевських вищих жіночих курсах у Петербурзі, працювала в Чернігівському земляцтві. Та незабутня зустріч і визначила долю молодих людей. Побралися вони в січні 1896 року. 25 листопада того ж року народився у молодого подружжя первісток - син Юрій. Усього в сім’ї Коцюбинських було четверо дітей, разом з Юрієм зростали Оксана, Ірина і Роман.

 

Залишивши роботу у філоксерній комісії, Михайло Михайлович зібрався перебратися до сім’ї в Чернігів, сподіваючись одержати посаду завідуючого книжкового складу губернської земської управи. Не одержав, губернатор не дозволив йому, як людині „неблагонадійній” очолити склад. Довелося їхати в Житомир, де з осені 1807 року і до лютого 1898 року працював у газеті „Волынь”, редагуючи відділ хроніки та займаючи інші посади в редакції.

Тільки на початку 1898 року він нарешті отримав роботу в чернігівському земстві діловодом відділу оцінки нерухомого майна. Цілоденна важка праця не залишала часу для літературної творчості. Тринадцять найкращих років забрала у нього ця нудна і виснажлива робота. І все ж, не дивлячись на ці вкрай несприятливі для літературної праці умови, саме в ці роки він досяг вершин своєї творчості. Одна за одною з’являються славнозвісні новели „На камені”, „Цвіт яблуні”, „Іntermezzo” та інші, повісті „Тіні забутих предків”, „Fata morgana”.

У 1899 році він знаходить час і відвідує Київ, де саме відбувався Х1-й Всеросійський археологічний з’їзд, у якому брали участь відомі вчені, археологи, історики, письменники, діячі культури. На з’їзді М.Коцюбинський спілкується з давніми друзями, заводить нові знайомства, в тому числі з О.Кобилянською.

1903 року в Полтаві було відкрито пам’ятник Івану Котляревському, побував на тих торжествах і Михайло Михайлович. На згадку про ту подію, у якій узяли участь українські письменники з обох частин України, що знаходились під владою Австро-Угорської і Російської імперій, було зроблено фотографію, яка обійшла всі хрестоматії з української літератури.

Про порядки в імперії яскраво свідчить і така обставина. Як годиться, відбулися урочисті збори. На них виступали письменники з Австро-Угорщини українською мовою, і головуючий претензій до них, можливо, як іноземців, не мав, а от українських письменників з Росії закликав говорити тільки на „общепонятном”, хоча вони і не звертали, як правило, уваги на ту заборону.

Повість „Fata morgana” була опублікована в 1904 році як оповідання, в якому автор уловив головні зрушення в свідомості селянства і нові тенденції в еволюції соціальної психології післяреформенного села. Коли почалась революція 1905-1907 рр., твір автор продовжив вже як другу частину повісті. Готуючись до її написання, він їздив у Конотоп на суд над винуватцями самосуду у Вихвостові, коли загинуло 15 учасників повстання в селі, відвідав також в осінню багнюку і бездоріжжя і Вихвостів, спілкувався з родичами розстріляних. Повість з’явилася в квітневому, 1910 року, числі „Літературно-наукового вісника”.

Та особлива доля випала на повість з гуцульського життя „Тіні забутих предків”, яка стала в літературі, а потім і в кінематографі, світовим шедевром. Цей твір проникнутий справді високим гуманізмом і поезією. Кінофільм за цією повістю, поставлений на київській кіностудії ім.О.Довженка С.Параджановим, здобув понад сотню мистецьких, у тому числі міжнародних премій. За сюжетами його повістей і оповідань знято також кінострічки „Коні не винні”, „Кривавий світанок”(за повістю „Fata morgana), „Дорогою ціною”.

Щотижня вечорами у Коцюбинських збиралися друзі-письменники: Борис Грінченко з дружиною Марією Миколаївною (псевдоніми: М.Загірня, М.Чайченко ті інші), Микола Чернявський, Володимир Cамійленко, Микола Вороний, Михайло Могилянський, лікарі, вчителі та інші шанувальники його таланту з середовища міської інтелігенції. Це був своєрідний літературний салон у губернському центрі.

У 1906-1908 рр. М.Коцюбинський очолює чернігівську „Просвіту”, влаштовує в місті театральні вистави, вечори, присвячені Т.Г.Шевченку, читання лекцій з історії України та літератури, згуртовує біля себе молодих людей, що цікавились літературою, організувавши для них , по суботах, практично нелегальний літературний гурток.

Сюди навідуються, разом з тоді ще нікому невідомими письменниками і поетами Павлом Тичиною, Миколою Вороним і Василем Блакитним, студенти духовної семінарії. Саме Михайло Михайлович і відкрив великий талант семінариста, вивів на широку літературну дорогу, порадивши М,Грушевському друкувати вірші молодого талановитого поета Павла Тичини у журналі НТШ „Літературно-науковий вісник”.

Зі знаменитим українським композитором Миколою Віталійовичем Лисенком у Коцюбинського була міцна і щира дружба. Двічі, у 1907 та 1909 роках, М.Лисенко гастролював у Чернігові, даючи концерти у дворянському зібранні і обидва рази відвідував Коцюбинських. Тут, у вітальні письменника, він натхненно грав для його родини на фортепіано улюблені твори Михайла Михайловича - „ Вічний революціонер” „Елегію” та інші.
На своїх „суботах” М.Коцюбинський, як високий приклад для наслідування, називав імена Панаса Мирного, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника, яких він знав особисто, з якими активно листувався, бо надзвичайно цінував і глибоко шанував їх творчість.

Маючи хворе серце, письменник змушений був неодноразово виїжджати на лікування за кордон, в Австрію, Італію, Швейцарію. Готуючись їхати до Італії, попросив В.Короленка написати рекомендаційного листа до М.Горького, який саме там відпочивав. Два видатні письменники познайомились, заприязнились, і в одну з поїздок М.Коцюбинський навіть проживав на дачі М.Горького. Тут, на Капрі, він створив такі вершинні твори української новелістики як: „Коні не винні”, „Подарунок на іменини” та інші.

У 1911 році „Товариство прихильників української науки і штуки (живопису, Б.К.), громадська організація, створена у Львові з ініціативи М.Грушевського, призначило М.Коцюбинському довічну пенсію в розмірі 2000 карбованців на рік, щоб він міг звільнитись зі служби і більше уваги приділяти своєму здоров’ю. Проте почував він себе все гірше. До фізичних негараздів долучилися моральні, помирає один з його найкращих друзів - М.Лисенко, гине від голоду і хвороб Архип Тесленко, не в силах подолати тяжку недугу відходить у вічність Леся Українка, мучиться хворобою Іван Франко. і навесні 1913 року, 12(25) квітня, його не стало.

Поховали його в Чернігові, на Болдиній горі. Похорони письменника, як для невеликого губернського міста, яким був Чернігів, були просто грандіозними. За його труною йшли понад три тисячі шанувальників таланту великого сонцелюба, несли безліч вінків. Та один вінок дружина письменника заборонила нести і класти на могилу. Та ось похорон скінчився, а той вінок чомусь опинився в голові свіжого поховання. Був той вінок від Олександри Іванівни Аплаксіної, хоча вона за труною і не йшла.

Особливе місце в біографії видатного письменника займають його стосунки з О.І.Аплаксіною (1880-1973), жінкою, яка була молодшою від нього на 16 років і стала його коханкою. Походила вона з північно-східної Росії і прибула до Чернігова, через економічну скруту на заробітки. Зустрілися вони в 1902 році на вечірці, на якій були присутні члени земської управи. Про ту першу зустріч вона згодом напише у своїх мемуарах: „В дверях з’явилася пара, яка зразу ж привернула мою увагу. Вона – з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю). Він – стрункий, елегантно одягнутий”

Взаємна симпатія скоро переросла в палке кохання. Доля розпорядилася так, що працювали вони в одній установі: Земській управі, що, з одного боку сприяло їхньому спілкуванню, а з іншого, і ускладнювало його. Адже свої стосунки доводилось приховувати і від сторонніх людей, і від близьких.

Між коханцями зав’язалось жваве листування. Поштовою скринькою слугував верхній одяг у спільному коридорі земства або й офіційні поштові скриньки. Тим більше, що існувала етична норма, яка передбачала, що в кожному порядному домі тільки особа, якій адресовано лист, може його відкрити і прочитати. Діє та норма, хоча інколи і не стовідсотково, і в наші дні.

Та світ не без добрих людей, згадаймо Шевченкове „...не так тії воріженьки, як добрії люди”. І одного разу, 1907 року, дружина Михайла Михайловича, Віра Устимівна, отримала анонімного листа, в якому автор відкривав їй очі на стосунки між Коцюбинським і О.І.Аплаксіною. Ось після того вона, очевидно, і прочитала один з листів О.Аплаксіної, що надійшов на домашню адресу. Між подружжям відбулася розмова, про характер якої Михайло Михайлович буквально наступного дня розповів своїй коханці знову ж таки в листі.

До честі письменника слід сказати, що в тій розмові він, розриваючись між обов’язком і зажурою долею коханої жінки, дав слово дружині не кидати родину з дітьми і дотримався його. Після смерті письменника понад 300 листів, збережених хворою, з втраченим зором О.Аплаксіною і переданими нею у видавництво в 1938 році, були того ж року опубліковані інститутом української літератури Академії Наук УРСР. Розуміла жінка значення епістолярної спадщини письменника для нащадків, для української літератури! Не обійшлося у виданні, звичайно, і без рясних купюр морального і політичного характеру. З тексту були вилучені всі згадки про людей, які на той час вважалися „ворогами народу”.

Та скоро книжка була вилучена майже з усіх бібліотек і стала бібліографічною рідкістю. Повне видання листів М.Коцюбинського до О.Аплаксіної здійснено в 2008 році видавництвом „Критика”.Крім 335 листів, цей грубезний том на 640 сторінок містить додатки та літературознавчі статті ряду видатних науковців, в тому числі внучки великого письменника Михайлини Коцюбинської. Писав Михайло Михайлович до своєї коханої російською мовою, а згодом, коли вона оволоділа українською, на її ж прохання, і українською.

З листів тих можна зрозуміти не стільки банальну сімейну зраду, скільки духовний зв’язок чоловіка і жінки, для якого та була тим, чим для А.Данте стала Беатріче, для Сулеймана Пишного – Роксолана і приклади чого в історії людства непоодинокі. Тема ця надзвичайно делікатна і залишимо її на розгляд більш кваліфікованих авторів. Варто тільки згадати, що О.Аплаксіна, проживши після відходу у вічність свого друга 60 років, залишилась вірною йому до самої смерті, не створивши власної сім’ї і підтримуючи дружні відносини з його близькими.

Доля подарувала мені кілька, хай і коротких, зустрічей з деякими членами славної родини Коцюбинських. У післявоєнні роки, після демобілізації з армії, працював близько 35 років директором, у тому числі Дмитрівської середньої школи 29 років, і в цій якості, а також як лектор товариства „Знання”, часто бував у Чернігові на різних семінарах і нарадах, де влаштовувалися зустрічі з видатними людьми Чернігова і Києва. Ось там кілька разів і слухав виступи дочки видатного письменника, Ірини Михайлівни.

Саме від неї і почув про прочитання мамою, Вірою Устимівною, листа О.Аплаксіної, що, втім, на нас, бо вже ж знали про стосунки М.Коцюбинського і О.Аплаксіної, особливого враження не справило. Значно більше вразили нас її слова про те, що вся родина Коцюбинського пішла в революцію на боці більшовиків, хоча в ній і виявився один „відступник”, Юрій Михайлович, який згодом виявився ворогом народу. У це повідомлення, більшість із нас, з висоти свого життєвого досвіду, теж не дуже повірили, бо ж знали, що являли в Радянському Союзі „вороги народу.”

Ось про цього „відступника” варто сказати трохи більше. Бо ж відступником назвала свого брата Ірина Михайлівна в угоду тодішній владі та з банального почуття самозбереження.

 

В дійсності Юрій Михайлович справді був відступником, зрадником своїх рідних і свого народу. Печальне і ганебне явище нашої історії. Явище тим більше ганебне, що був Юрій Михайлович, очевидно, людиною непересічною, можливо навіть талановитою і став перевертнем „ідейних міркувань”. Зрадив він не тільки незадовго до цього проголошену свою державу і свій народ, а й ті святині, що були дорогими власним батькам.

Його, сина класика української літератури, банально використали більшовики, які саме оголосили першу, але далеко не останню війну Україні. У ті драматичні дні початку 1918 року він обіймав посаду „виконуючого обов’язки народного секретаря внутрішніх справ” маріонеткового радянського уряду у Харкові, певний час навіть іменувався „головнокомандувачем військ Української Народної Республіки” все того ж маріонеткового харківського уряду.

Того ж початку 1918 року в газеті „Нова Рада” був надрукований лист відомого українського письменника і вченого, заступника голови Центральної Ради Сергія Олександровича Єфремова „Лист без конверта. До „командуючого українським військом” та „народного секретаря” Ю.Коцюбинського”, окремі уривки з якого варто згадати і сьогодні, тим більш що навіть за читання того листа ще недавно людей ставили до стінки або ж, в кращому випадку, відправляли загоряти під сонцем Колими. Отже, говорить Сергій Єфремов:

„ Пане Коцюбинський!

Серед імен, власники яких нахвалялись обернути Київ – це серце України й красу землі нашої – в руїну, зробити з неї купу гною й грузу і почасти нахвалки свої справдили – одне ім’я спиняє на собі увагу, од одного найбільше жахом віє. Це ваше, пане Коцюбинський, ім’я...

Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Я щиро оплакував його дочасну смерть. Я кинув свої квіти на його могилу. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що його очі не бачили й уші не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю. Доля зглянулась над ним і зробила цю полегкість, хоча кістки його, напевне, перевернулися в могилі над Десною – і Десна принесе ще до старого Дніпра і під зруйнований Київ ті криваві батьківські сльози і прокльони, яких не може послати ота забута вами й дорога нам могила.

Ви командуючий українським (?!) військом; я тільки рядовий український письменник. Ви – людина, що в своїх руках держить – чи на довго? – життя і долю мільйонів людей; а я один з тих мільйонів. Може, один із призначених на страту, якого з вашого наказу можуть щохвилини послати на смерть ваші помічники. Ви тільки починаєте свою життєву путь; я, може її кінчаю.

Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика од старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не поміняю її на мою несилу; і проте я не хотів би починати своє життя вашим способом, як не ба-жаю вам кінчати, може, призначеним мені. Не бажаю, бо це було б полегкістю за нечуване діло, що тяжить на вас, а полегкості – скажу по щирості – вам я зичити не можу. Єсть вчинки, пане Коцюбинський, яких нічим не окупити, ні спокутувати й за які прощення не може бути. На вас лежить тавро таких учинків.

Не буду вам, пане Коцюбинський, нагадувати, що виховано вас, по смерті батька вашого, громадським коштом, що на український гріш, на ту тяжко згорьовану удовину лепту ви, пане Коцюбинський, здобули свої переконання...Десять день мільйонне місто, місто беззбройних і беззахисних дітей, жінок і мирної людності, конає в смертельному жаху. Десять день смерть літає над головами неповинних людей. Десять день творяться такі жахи - я їх бачив, пане Коцюбинський, од яких божеволіють люди.

Десять день конає українська воля... І ви, син великого батька що любив – і це я знаю – наше місто – ви його не захистили. Коли ваші „вороги”, - од яких ви не стидалися , проте, брати допомогу, - щоб не руйнувати міста, вийшли з нього, ви входите тріумфатором та завойовником, і, сіючи мізерні брехні про „буржуазність” та „контрреволюційність”, чесним ім’ям свого батька покриваєте нечуване злочинство, яке вже зроблено і по цей день робиться - ті гори трупу, що навергано во ім’я рівності й братерства без жодного суду і слідства, ті ріки крові, що течуть вашими, пане Коцюбинський, слідами. ...Навіщо ви це робите?

Коли Юда поцілував свого Великого Навчителя – цей одповів йому самим коротким запитанням: „Чи поцілунком продаєш Сина чоловічого?” Що вам сказати про цей ваш поцілунок? І яким голосом відповідатимете, коли невсипущий сторож людський, совість, запитає вас: „Де брат твій, Авель?” Та найбільші зрадники в історії людськості, Каїн з Юдою, спокутували свій гріх.

Один ходив по світу „стенай трясийся”, а другий – „шед удавися”. Ви, пане Коцюбинський, цього не зробите. ...Знайте, що з насіння, яке посіяли ви в рідну землю, вродить не те, чого ви сподіваєтесь. Не рівність і братерство, а тільки ножі обоюдні, зненависть, кров...”

Варто нагадати і про подальшу долю Юрія Коцюбинського. У 20-30-х роках минулого століття він перебував на дипломатичній роботі в Австрії і Польщі. Перебуваючи за кордоном за власною ініціативою, а швидше всьго і не тільки, активно цікавився „золотом Полуботка” і в пошуках його, користуючись, звичайно підтримкою своїх московських хазяїв, знайшов ряд цікавих документів і свідчень, що вказували на не таку вже і легендарність того золота. Шукачі того скарбу вірили в його існування.

З 1930 року перебував на господарській роботі, спочатку заступником, а потім і головою Держплану УСРР. Восени 1934 року був вперше арештований і засланий до Алма-Ати. У 1936 році заарештований повторно і після тяжких катувань засуджений до розстрілу. „Процес” над „троцькістом” тривав аж 15 хвилин і вирок, вища міра соціального захисту, тобто розстріл, було виконано того ж 8 березня 1937 року.

 

Доля Сергія Єфремова (1876- після 1939, за іншими даними – 1937) була такою ж трагічною. З квітня 1918 року, після гетьманського перевороту, офіційних посад не займав, а з встановленням радянської влади перебував на нелегальному становищі, переховувався. Восени 1919 року на прохання Академії Наук був амністований радянською владою і в 1922-1928 рр. працював віце-президентом ВУАН. У 1929 році був заарештований і звинувачений в організації міфічної Спілки Визволення України. На процесі в Харкові в квітні 1930 року засуджений до 10 років ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років відбував ув’язнення в Ярославському політізоляторі, після чого був переведений до Володимирської в’язниці. З 1939 року подальша доля невідома. ВУпресі зустрічається твердження, що Й.В.Сталін особисто „турбувався” про участь С.Єфремова в харківському процесі СВУ і дачу ним „правильних” показань..

Але повернемось до дочки великого письменника. Ірина Михайлівна, звичайно, лукавила, говорячи так, бо ж і батьків брат Роман Михайлович, і зять Віталій Примаков, організатор червоного козацтва і видатний радянський воєначальник, не оминули долі Юрія, були розстріляні в тому ж таки 1937 році. Не залишилось серед живих і її сестри Оксани. Воювала вона в лавах червоного козацтва під командуванням свого чоловіка Віталія Примакова, а в 1920 році, в Москві, під час пологів померла, а за мамою невдовзі померла і її донька. Боялась Ірина Михайлівна говорити правду... Працювала вона тоді в Чернігівському музеї свого батька, добре знала і бачила сучасні їй порядки, і легко, через необережне слово, могла постраждати. Тому і лукавила, звичайно, не по своїй волі, бо була змушена до того тяжкими обставинами тогочасного життя.

На початку 60-х років минулого століття, зразу ж після ліквідації Дмитрівського району, мене перевели з Красноколядинської до Дмитрівської середньої школи також на посаду директора школи. Шкільний колектив налічував десь тисячу учнів та понад 50 учителів. Завучами школи була досвідчена, з великим стажем учителька Дворник Марія Павлівна та молодша сестра мого однополчанина Бруєвич Віра Антонівна. Організатором позакласної роботи працювала добре підготовлена енергійна випускниця Чернігівського педагогічного інституту Ципак Ніна Василівна.

У ті роки впроваджували професійне навчання, шукали нові форми і методи навчально-виховної роботи, з’явилися табори праці і відпочинку. В усіх цих починаннях педколектив домігся помітних успіхів, учні школи завойовували призові місця на різних конкурсах і олімпіадах. А це в свою чергу привело до росту, говорячи сучасною мовою, іміджу школи. До нас зачастили комісії, кореспонденти газет, радіо і телебачення, а також просто відомі в області і республіці люди.

Їхали хтось за досвідом, а хтось привозив той досвід, допомагаючи оптимізувати навчально-виховний процес. Пам’ятається, що були серед тих гостей ветерани війни і праці, а серед них старші офіцери та генерали, головним чином наші земляки, а також артисти, письменники тощо. Одного разу, здається в 1987 році, ми вітали в школі групу письменників і серед них Юлія Романовича Коцюбинського, сина рідного брата великого письменника.

Після урочистої частини в актовому залі школи гості розійшлися на зустрічі з різними класними колективами, а ми з Юлієм Романовичем зайшли „на хвилинку” до мого кабінету. Та хвилина розтяглася на добрі дві години з гаком, адже поговорити було про що. Обидва брали участь у війні, обидва виявились синами „ворогів народу”, обидва любили літературу...

На його долю випали важкі випробування і в воєнні, а також і в передвоєнні та післявоєнні роки, хоча і був він тоді ще дитиною, евакуйованою зі своїм дитячим будинком з батьківщини в Сталінград, а потім і на Урал. На згадку про ту зустріч залишилася групова світлина гостей, учителів і учнів школи. Ще й сьогодні прикрашає вона один із стендів у вестибюлі школи.

На все життя запам’яталась його розповідь про драматичну евакуацію дітей із дитячих закладів Сталінграда вниз по Волзі. Двоє суден, вщент наповнених дітьми, прямували на південь до Петропавлівського з тим, щоб там вивантажитись і вже залізницею добиратись до нового місця проживання на Уралі. Ті дві баржі, які я назвав суднами, тягли буксири, на яких були підняті прапори з червоними хрестами. Весь комфорт обмежувався купами соломи, на якій, у випадку нальоту ворожої авіації, повинні були ниць лягати діти.

Пливти до Петропавлівського, тобто до залізничної станції, треба було півтори доби. Десь через кілька годин після відплиття маленький караван був атакований кількома десятками німецьких літаків, які з бриючого польоту розстріляли все, що було на тих баржах. Кулеметні черги злилися із зойками, криками та прокльонами і плачем дітей та виховательок. Після нальоту підрахували втрати, із 1540 пасажирів залишилось живими 267, та й з них 114 дітей були поранені, в тому числі і Юлій. З його тіла видалили в госпіталі п’ять куль. Одна попала в ногу, а дві інші поранили обидві руки. Попали вони в м’які тканини і молодий організм скоро подолав наслідки поранення. Про той варварський розстріл дітей з фашистських літаків написала „Піонерська правда”, а вслід за нею і більшість центральних газет.

Надзвичайно вразила мене і розповідь про зустріч з матір’ю, Оленою Євгенівною Писаревською, яка пережила облогу Сталінграда і теж залишилась живою. Олена Євгенівна походила з родини народовольця і добре відала про всі незгоди, які можуть спіткати в житті дітей неблагонадійних громадян. Виходячи заміж за Романа Михайловича Коцюбинського, зберегла своє дівоче прізвище, а коли того арештували, перевела сина на своє ім’я, і той став Писаревським.

Йшов тоді дитині тільки третій рік. Незабаром мати вийшла заміж, і хлопець навіть не здогадувався про свого справжнього батька. І тільки під час розлуки в Сталінграді, коли Юрку йшов уже дев’ятий рік, мати відкрила таємницю його народження і прізвище батька- Романа Михайловича Коцюбинського, хоча і не знала, що його давно вже немає в живих, розстріляний у 1937 році як „ворог народу”.

Зустріч з матір’ю відбулася аж через 11 років, уже після закінчення війни. На Уралі, у дитячому будинку, евакуйовані з України діти перебували до червня 1944 року, коли, після визволення Миколаєва, Юрко, як його називали товариші, разом з іншими повернулись на батьківщину.

І знову дитячі будинки, колонії, робота. Непомітно і виріс. Незабаром і до армії покликали, де провів два роки. Одночасно, при дружній допомозі багатьох людей, тривали пошуки матері. Найріднішу у світі людину він знайшов у далекій від України Естонії. У 1959 році, після закінчення вечірньої школи, вступає до Київського університету ім. Т.Г.Шевченка, після закінчення якого влаштовується на роботу в музей свого знаменитого діда в Чернігові.

...Стоїть на Болдиній горі в Чернігові, на улюбленому місці його прогулянок, на могилі письменника, пам’ятник. Поставили той монумент ще до війни (до того там стояв інший, який, як своєрідну пам’ятку історії, перенесли на територію державного літературно-меморіального музею письменника).

Є такий вислів: „...з пісні слів не викинеш”, який вживають тоді, коли йдеться про замовчування якогось тексту чи події. Згадав і я про одну пікантну подію, пов’язану з могилою письменника, про яку дізнався уже значно пізніше після закінчення війни. Якось, здається на початку 70-х років минулого століття, знову покликали мене, як офіцера запасу, на військову службу, на так звану перепідготовку. Проходили ми перепідготовку на відомому тепер Гончарівському полігоні.

Командиром того запасного підрозділу був Кузнєцов Г.О., а я у нього заступником. Герард Олексійович, відомий на Чернігівщині як активний учасник руху опору, партизан. Звичайно, тема недавньої війни в наших розмовах була домінуючою, тим більше, що брали ми в ній участь за різних обставинах і в різних місцях, та й трохи старшим від мене був мій командир.

Якось згадали про перші дні і місяці окупації, про перші кроки опору окупантам, про причини його виникнення. Поряд з причинами загальновідомими, так би мовити глобальними, говорили і про якісь побутові дрібниці, що також впливали на настрої і переконання населення, на його відношення до нової влади, Один з таких „дрібних” епізодів поведінки окупантів був пов’язаний з пам’ятником М.Коцюбинському на Болдиній горі.

У ході боїв за місто несла втрати не тільки Червона Армія, ніс втрати і вермахт. Одним з полеглих в боях за місто був німецький полковник, якого, у знак поваги до його рангу і високої посади, поховали на престижному місці, на Болдиній горі, поряд з могилою М.Коцюбинського. На свіжій могилі полковника встановили традиційний хрест з білокорої берези, а на ньому стальний шолом. Таке блюзнірство обурило мешканців міста і реакція на нього була швидкою і неочікуваною.

Минуло кілька днів, і той шолом, перетворений на нічний горщик, стояв уже поряд з березовим хрестом. „Зловмисники” були очевидно, хлопчаки чи молоді люди, які в такий спосіб заявили про свою зневагу і ненависть до окупанта. Був то один з перших паростків боротьби, бо від зневаги і ненависті до опору і боротьби всього один крок. Про подію заговорили в місті, влада сполошилась. Та „неподобство” тривало і далі, не допомогло і встановлення варти з поліцаїв; чи то поліцаї не були пильними, чи то „диверсанти” були хитрішими і меткішими, бо ж ризикували вони нічим іншим як своїм життям. З такими, як і звичайними людьми, окупанти не церемонились. Процвітав, коли не знаходили справжніх „зловмисників”, інститут заручників!

Як би там не було, а поховання те прибрали, прах полковника перевезли на батьківщину, у Німеччину. Звичайно, подія та носить якісь риси гумору, але ж гумор і сміх можуть бути і могутньою зброєю, згадаймо тільки знаменитого листа запорожців до турецького султана! Згадав тоді і я, що в 1942 році в Дмитрівці в такий же спосіб місцеві підлітки „мінували” вхід до приміщення, де вдень, під охороною поліції проводився набір молоді з усіх сіл району на примусові роботи в Німеччині. Стояв в ті дні біля тієї біржі (до війни - ресторану) густий натовп людей, над яким розносились крики і плач матерів та гучні команди і накази охорони, що розганяла глядачів та учасників трагічних проводів своїх синів і дочок та земляків на чужину. До цих пір пам’ятаю прізвище особливо одіозного і жорстокого начальника поліції Штумпфа.

Згадався з його спогадів про роки війни і епізод в якому йшлося про колаборантів, тобто про людей, які в силу тих чи інших обставин пішли на службу до окупантів. В Чернігові, на вулиці Магістратській, здається, на розі з сучасною вулицею Кирпоноса, стояв будинок, а, може, зберігся і до наших днів, в якому розміщувалася чернігівська поліція. Начальником тієї поліції був „глибоко законспірований петлюрівець”, тобто офіцер армії УНР, а в радянські часи службовець органів НКВС, а ось тепер уже і службовець німецької поліції.

 

Та ось одного чудового дня той будинок оточили німецькі солдати, провели обшук і вивезли звідти кілька вантажівок зброї, яку зібрали поліцаї після відступу Червоної армії. Для чого їм була потрібна та зброя? Говорили, що то вони збирали її для майбутньої української армії. Не знали, наївні, що Гітлер готував для них зовсім іншу долю!

Історія та мала і продовження. Влітку 1943 року згаданий начальник поліції вирішив гучно відсвяткувати якесь сімейне свято, здається, день народження, про що знала половина міста. Тільки от місце святкування обрали дещо несподіване, так би мовити на лоні природи, в заплаві Десни. Пили, співали, а потім і стихли, стомилися чи сп’яніли, а надвечір... зникли.

Були чутки, що пішли на захід, на з’єднання з УПА. Сім’я того „петлюрівця” залишилась в Чернігові, а донька, підрісши, навіть закінчила педагогічний інститут. Ось такі головоломки підкидає нам інколи життя.

Мали ті події якесь відношення, хай і посереднє, і до нашої Дмитрівки. Якось до мене звернувся Галіч Семен, котрий саме переселився з Рубанки в Дмитрівку. з проханням підписати німецькою мовою конверт, в якому він надсилав листа синові, що проживав в Західній Німеччині. Звернувся ще й тому, що його племінниця Ганна Антонівна, вийшовши заміж за Охріменка Г.І., зберегла дівоче прізвище, була моєю колегою, працювала вчителькою математики Дмитрівської середньої школи. Нема вже Ганни Антонівни, царство їй небесне, гарна була вчителька!

Як це буває в таких випадках, розговорилися з Семеном Антоновичем, і він повідав, що його син незадовго до початку війни одружився, має сина, а Семенів внук, потім, по мобілізації, потрапив до армії, а з нею, разом з військами Південно-Західного фронту, і в полон. Німці з полону його. як багатьох українців, випустили, і він опинився в чернігівській поліції, а згодом, як переміщена особа, і в Західній Німеччині.

Повернутися на батьківщину побоювався і в Німеччині дуже поневірявся, вже опинився на грані смерті, та його виходила німецька медсестра, дівчина його ж віку, з якою вони згодом і побралися. В новій сім’ї народилося двоє хлопчиків. Йшли роки, діти стали дорослими. Рубанський внук С.Галіча став офіцером Радянської армії і після численних переїздів з гарнізону в гарнізон нарешті опинився в групі радянських військ в НДР. Там йому удалося зустрітися зі своїми „німецькими” братами.

Батько ж, ставши на той час громадянином ФРН, наважився провідати батька і Рубанку. Не судилось Поїхав в Союз власним авто, пересік уже в Бресті кордон, та десь з-під Гомеля пильні органи завернули назад, можливо, також, що будучи кілька разів зупинений ДАІ і побачивши Їхнє ставлення до себе, злякався і повернув назад. Обставини і деталі тієї події, про яку мені розповідав Галіч С.А., за давністю років вже призабув.

Так і не побачив батька. Залишилось тільки допомагати йому. посилаючи час від часу грошові перекази в німецьких марках. Зустрічався з тими німецькими родичами, правда уже після розпаду Союзу, і небіж Ганни Антонівни Охріменко Володимир Антонович, колишній учень Дмитрівської середньої школи, згодом учений-фізик, а потім і депутат Київської міської ради. Можливо, для когось це здасться дивним, але до цих пір пов’язує нас, давніх учня і учителя, міцна і надійна чоловіча дружба.

У ті далекі вже дні, він, в якості члена комісії з науки. якось запросив мене в Київ на презентацію нового виду зв’язку й інформації, який представляла німецька фірма. фактично попередника інтернету. Тоді Інтернет ще не набрав такого поширення і досконалості як сьогодні, і для пошуку потрібно було користуватись спеціальними інструкціями, надрукованими на папері. Комп’ютери з моніторами були встановлені на підвіконнях кімнати на другому поверсі, що виходила вікнами на Хрещатик. Учасниками презентації були люди різних професій віком 30-40 років.

Спробував і я працювати на тому диві. Легко замовив квитки до Берліна, забронював там місце в готелі, таксі та інші послуги, тобто те, що в наші дні може зробити кожний бажаючий. Не виконав тільки останньої операції, тобто не сплатив за майбутні послуги. Біля сусіднього монітора подібні операції виконували троє чоловіків середнього віку, тільки їхнім інтересом були дівчата певної професії, і коли комп’ютер видав їхні фотографії й іншу інформацію, і залишалось тільки зробити замовлення, вони з усмішками на вустах теж зупинились. До цих пір, як сувенір про відвідання київської міськради, зберігаю табличку із своїм іменем та назвою фаху – перекладач, яку прикріпили мені на лацкані піджака.

Шанують нащадки пам’ять письменника, справжнього сонцелюба М.Коцюбинського на всіх рівнях суспільного життя. Його іменем названо вулиці, навчальні заклади, інші об’єкти. Про життєвий шлях письменника написала детальну наукову розвідку його донька Ірина Михайлівна. Письменник Леонід Смілянський написав у 1968 року повість „Михайло Коцюбинський”, у якій зобразив чарівника українського слова в усій його духовній і творчій величі, за його творами, як сказано вище, знято ряд кінофільмів. 1964 року, до 100-річчя від дня народження письменника, Міністерство зв’язку СРСР, в серії „Письменники нашої Батьківщини”, випустило пам’ятну поштову марку значним накладом.

У 1995 році Укрпошта видала художній маркований конверт „Вінниця. Музей М.Коцюбинського”. Національний банк України 20 серпня 2004 року випустив в обіг пам’ятну монету „Михайло Коцюбинський” номіналом 2 гривні.

Борис КИРИЧОК,
краєзнавець, смт.Дмитрівка