До наших днів збереглося всього двоє її зображень: одне з них – старовинна мініатюра у Франції і друге – фресковий груповий портрет у нас в Києві, в Софіївському соборі. Останній, в 30-х роках ХХ століття, чудом уцілів. Тільки на прохання Французької комуністичної партії Й. Сталін відмінив руйнацію цього майже тисячолітнього собору, що планувалося зробити для створення площі для проведення парадів і демонстрацій в щойно повернутій з Харкова до Києва столиці республіки. Михайлівський Золотоверхий собор висадили в повітря, втім не забувши зняти найцінніші фрески і передати їх до одного з московських музеїв - Третьяковської галереї. А Софійський, як бачимо, пощадили...

Та час був невблаганним - з групового фрескового портрету сім’ї Великого Київського князя на південній стіні собору збереглася тільки та частина, де зображені дружина і три її дочки. Поряд з матір’ю стоїть старша донька Анна. Поряд – молодші сестри Анастасія і Єлизавета, в майбутньому королеви Угорщини і Норвегії. Ці династичні шлюби мовчки, але красномовно говорять про роль, місце і значення Київської держави в середньовічній Європі. Одягнена Анна в довгий нижній одяг з заморської тканини, затканої колами з орнаментом всередині. Зверху цього одягу надітий плащ, що гострим кутом падає вниз і застібнутий на правому плечі. На голові княжни, як і у матері, хустина.
Це дівочий портрет Анни, про яку також відомо, що була вона на той час високоосвіченою дівчиною, знала кілька іноземних мов, добре їздила верхи, була справжньою красунею.

 

Першим до неї посватався німецький король Генріх ІІІ-й. До Києва прибуло з далекої Німеччини пишне посольство, що принесло з собою для князя і його доньки багаті подарунки. Відповідь батька, Ярослава Мудрого, була холодною: «Подумаємо!»  Мовою дипломатії те “Подумаємо” означало відмову. Зараз, через тисячоліття, важко щось сказати про причини одержання гарбуза німецьким женихом, та юна красуня залишилася вдома.

Більш успішним було сватовство французького короля Генріха І-го. Та й тут не все з початку було благополучним. Його весільне посольство також повернулося з Києва з гарбузом. І знову ми нічого не знаємо про причини цієї відмови. І тільки друге посольство французького короля Генріха І-го зуміло домогтися згоди князя Ярослава видати свою доньку за свого короля.

19 травня 1051 року архієпископ Ремський Гі де Шатільйон коронував Анну Ярославну разом з її чоловіком і проголосив київську княжну королевою Франції. До цього варто додати, що її вінценосний чоловік був неписьменною, хоч і хороброю людиною, через що Анна брала найактивнішу участь в управлінні державою. Більшість державних документів королівського двору того часу підписано не королем, а тільки королевою Анною.

Король Генріх І-й помер рано, залишивши на Анну трьох малолітніх синів. Старшого з них, дев’ятилітнього Філіпа, було проголошено королем, а Анна стала практично регентом (правителем) Франції при ньому. Пройшов якийсь час, і молода вдова полюбила знатного рицаря, графа Рауля де Клері де Валуа, одного з нащадків імператора Карла Великого. Почуття були взаємними.

Однак з одруженням виникло, через позицію римської церкви, ускладнення, і Анна жила з графом Раулем, як тепер сказали б, в цивільному шлюбі. Вони втрьох, разом з малолітнім Філіпом, правили країною, укріплюючи і зміцнюючи її могутність. Та в 1074 році щасливу пару спіткало тяжке горе – граф Рауль захворів і раптово помер. Подальша доля київської княжни, що волею долі стала королевою Франції, невідома. Останній документ, який зберігся до наших днів, підписаний нею в 1075 році. Про це говорить і той факт, що церкві Святого Квентіна були піднесені багаті подарунки для молитов за упокій душі померлої королеви Франції. Та виникають питання: чи померла вона саме того року, де і коли похована, за яких обставин? Тому ряд дослідників сумніваються в цій інформації, ще інші висувають гіпотезу, за якою вона, з дозволу свого сина, короля Філіпа, нібито повернулася до себе на батьківщину і там померла. А деякі з них добалакались до взагалі фантастичних версій про те, що королева Анна нібито повернулася до язичництва, хоча християнство в Київській Русі було запроваджено ще її дідом Володимиром Великим, і що навіть її прах було спалено на якомусь плоті. Очевидно, вигадка ця знадобилась для того, щоб якось пояснити відсутність могили і достовірних відомостей про смерть Анни.

Отже, смерть французької королеви Анни Ярославни і місце її поховання залишаються історичною таємницею, що давно вже чекає своїх дос-лідників і першовідкривачів.

В будь-якому разі київську княжну, а згодом королеву Франції Анну Ярославну пам’ятають обидва народи, гордяться нею, бачать її символом дружби між Україною і Францією, людиною, що залишила після себе глибокий слід добра і справедливості. Про це ж говорив і один з останніх репортажів нашого телебачення з Франції, в тому числі - з міста Реймса, де колись коронувалася Анна. В репортажі, знятому, в числі іншого, і біля пам’ятника Анні, взяли участь учні шкіл міста, студенти, різні люди, і говорили вони про Анну з гордістю і глибокою пошаною до нашої землячки.