Вперше прозвучали ці слова зі сторінок виданої в Санкт-Петербурзі книги 210 років тому, і з тих пір чарують кожне наступне покоління українців, й не тільки їх.

В рукописних же списках твір на той час вже був поширений в Україні та за її межами. Мова йде про «Енеїду» І.П.Котляревського (1769-1839),  видану «иждивением М.Парпуры», 245 років від дня народження якого минуло поточного року. І хоча видання здійснено було без відома творця шедевру, однак з великою повагою до автора, бо ж на титулі стояло: «Енеида», на малороссийский язык перелицованная И.Котляревским».

Видання було успішним, зустрінуте схваленням численних шанувальників красного письменства, і в 1808 році М.Парпура здійснює  друге видання. І тільки після цього І.П.Котляревський нарешті публікує і своє видання, з доповненням – четвертою частиною.

 

«Енеїду» високу оцінили Т.Г.Шевченко, І.Я Франко, В.Г.Короленко, М.М.Коцюбинський та інші видатні українські письменники і вчені, справедливо вважаючи її першим твором української літератури нового часу. В.Г.Короленко писав: «Він перший розпочав писати мовою, якою розмовляло населення цілого краю... Він зробив цю мову, виразну, сильну і багату мову, літературною, і українська мова, яку вважали тільки місцевою говіркою, з його легкої руки залунала так голосно, що рознеслася по всій Росії».

Пригадується і мені, як відразу після війни, коли демобілізувались військовослужбовці старшого віку (а молодшим судилося служити ще довго-довго, хоча ми того і не підозрювали – бо то починалася нова геополітична гра під назвою «холодна війна»),  у нашому 102-ому артиле-рійському полку з’явився капітан Іванов, росіянин, який знав «Енеїду» напам’ять і міг декламувати з будь-якої строфи. А з часу її написання на той час вже зросло сім поколінь народу!

Хто ж він, видавець, котрий прискорив формальну дату початку нової української літератури з XIX в XVIII століття?

Це наш земляк з Конотопа, Максим Йосипович Парпура, який народився в 1763 році в цьому давньому українському місті в сім’ї значкового товариша (військове старшинське звання в Козацькій державі) Ніжинського полку. З ліквідацією гетьманату імператриця Катерина II дарувала його батьку дворянське «достоїнство», хоча пан Йосип нічим особливим в житті не відзначився. Зате його дружина, Степанида Павлівна, мати майбутнього видавця, завдяки своєму холеричному характеру, захланності і скупості, була широко відомою серед своїх сучасників під прізвиськом «Парпуриха» і навіть, коли вдруге вийшла заміж за конотопського городничого П.Базилевича, стала «героїнею» ряду тогочасних літературних творів. То саме її «розбійник», а вірніше народний месник Степан Гаркуша звільнив від багатьох скринь, наповнених неправедно нажитим добром, та ще й висік за те, що «дівчат-кріпачок била, коси відрізала та в льохи холодні садовила».

Дитячі роки малий Максимко провів в Конотопі, де одержав початкову ос-віту, а потім навчався в славетній Києво-Могилянській академії. В 1873 році бачимо його вже студентом Санкт-Петербурзької госпітальної школи, по закінченні якої він стає лікарем. Згодом очолює друкарню Медичної колегії, де одночасно розпочинає літературну діяльність як перекладач з німецької, а потім – як видавець. Автор ряду книг. З часом стає професором Харківського університету, продовжує літературну і видавничу діяльність. Ось саме тоді він і видав «Енеїду».

Видавши її своїм коштом, він безперечно зробив для своїх сучасників та їх нащадків  благородну суспільну справу. Невипадково Іван Якович Франко говорив, що М.Парпура зробив це не для зиску, а на втіху українським читачам. Про це ж говорить і присвята  на початку поеми, зроблена видавцем на окремій сторінці: «Любителям малороссийского слова усерднейше посвящается».

Здається, що Парпурове видання, «принятое публикою с удовольствием», проклало шлях до видання  і слави самому І.П.Котляревському, надихнуло його продовжувати творчу діяльність і написати четверту частину «Енеїди», а потім п’єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» та самому їх видати.

Помер Максим Йосипович Парпура  23 червня 1828 року в селі Бережному на Харківщині, де і похований. Останньою прижиттєвою його доброю справою був заповіт. Основні свої, і чималі, кошти він заповів на «народні горе-потреби»: передав їх Конотопській повітовій школі, Чернігівській гімназії та Харківському університету, навчатися в якому мав честь і автор цих рядків. На будівництво Конотопської лікарні, яка з часом стала найбільшою в Чернігівській губернії, небіжчик заповів 30 тисяч карбованців, суму на ті часи величезну.

В незабутній особі Максима Йосиповича Парпури маємо людину, причетну до становлення нової української літератури, справжнього мецената і патріота рідного краю. Чого не скажеш про нас, його «вдячних» нащадків: у сучасному Конотопі мало що нагадує про видатного земляка, хіба що назва хутора поблизу села Коханівка, що колись належав його батькам.

І на закінчення варто звернути увагу ще й на таку обставину. Ще Петро I, забороняючи видання в Україні богослужебних книг давньоукраїнською мовою, велів самодержавно: «И чтобы никакого другого наречия не было!» Ні автор «Енеїди», ні її перший видавець не злякалися цього грізного імперського наказу і назвали свою рідну мову саме мовою, а не наріччям.

(Тож чи не сором і нині повертати її до статусу наріччя нам, в незалежній Україні?  Якщо навіть в передачі на українському каналі український політик веде «Свободу» російською, при тому вільно володіючи і українською? То що, так і продовжують вважати її «селянською говіркою», не для них, так званої еліти? І приклади можна множити й множити – тільки телевізор ввімкніть. Так, далеко нам до істинного патріота М.Й.Парпури! – Від редакції)

 

Б.Г.Киричок, краєзнавець,
смт.Дмитрівка