В'ячеслав Шевченко - праправнук Кобзаря

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Україна готується відзначити 200-річчя від дня народження свого великого національного  Пророка, поета і художника Тараса Григоровича Шевченка. Здавалось би, до ювілею далеко (де ще той 2014-ий рік!), та його наближення вже відчутне в суспільній атмосфері – в містах і селах країни споруджуються пам’ятники ювілярові, в пресі з’являються численні статті і дослідження, як публіцистичні, так і наукові, карбуються пам’ятні монети, випускаються поштові марки, художники, письменники, композитори, великі і малі творчі колективи готують нові твори, створюють справді величний пам’ятник великому сину України.Укрпошта, наприклад, почала вшановувати майбутнє 200-річчя від дня народження поета ще в минулому році, випустивши прекрасний блок, що наочно характеризує дві грані його величезного таланту – поезію і живопис. На блоці ми бачимо композицію з його художніх творів - знаменитого автопортрета і малюнка  селянської сім’ї, та автографа вірша „Доля” у факсимільному відтворенні, що надає блокові особливого звучання і внутрішньої краси. Вірш „Доля” є першою частиною триптиха (два наступні - „Муза” і „Слава”) єдиного циклу, що являє собою поетичне осмислення пройденого шляху, свого призначення як митця,  мети життя.
 
Триптих цей написано в 1858 році, незадовго, отже, до своєї смерті.Поет константує:    
     
...Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли, у нас нема
Зерна неправди за собою.

Поточного року  емітовано серію високохудожніх мініатюр, що складається з репродукцій знаменитих полотен художника „Катерина”, „Циганка-ворожка” та автопортрета 1940 року.  „Катерину” він особисто в 1842 році привіз у Качанівку і передав його її хазяїну В.В.Тарновському, за друге ж полотно автор, ще в академії, одержав срібну медаль. Не сумніваюсь, що і в наступні роки Укрпошта порадує нас не менш прекрасними знаками поштової оплати, що понесуть Тарасову славу в далекі і близькі краї.

Закономірно, що люди з величезним інтересом вивчають творчий шлях великого поета, його біографію, прагнучи зрозуміти як, чому,внаслідок яких закономірностей чи випадковостей з’явився в українському суспільстві початку Х1Х століття цей феномен, який пізніше назвуть національним пророком, діячем світового масштабу?    І тут дрібниць не буває, важливе кожне слово, кожний факт його біографії та його зв’язків з іншими людьми.

Кілька років тому мав честь познайомитись з відомим буковинським краєзнавцем і етнографом Мірчою Дмитровичем Мінтенком. Живемо ми в різних кінцях України і здавалось би, що мало що може  викликати наші спільні зацікавлення як краєзнавців. Та ось недавно я отримую від нього листа, в якому краєзнавець звертає мою увагу на зв’язок  одного з потомків великого кобзаря з Чернігівщиною і її великим сином Олександром Петровичем Довженком. Давня і щира приязнь єднала буковинського краєзнавця з нащадками кирилівського роду Шевченків, які свого часу, звичайно не дуже з власної волі, поселились на Північному Кавказі, в Єсентуках.

Автором численних листів до Мірчі Дмитровича  майже до самої своєї смерті був правнук брата Тараса Григоровича  Шевченка Микити, Григорій Тимофійович Шевченко, який у 30-х роках минулого століття вивчав кінематографію у Київському інституті культури і працював оператором у самого О.П.Довженка. Згодом, як „ворог народу”, опинився  в Олонецькому таборі архіпелагу ГУЛАГ в Карелії.  Там же, але десятиліттям раніше, „загоряв” під північнм сонцем і його батько Т.П.Шевченко. Воістину „везло” Шевченкам різних поколінь на екзотичні  і дуже віддалені від  України окраїни величезної імперії. Після відбуття ув’язнення Г.П.Шевченку було заборонено повертатись в Україну, що і стало причиною  його поселення в Єсентуках. ”Все йде, все минає...” писав Тарас Григорович -відійшов у вічність і його правнук. Тепер листи на Буковину пише його син В’ячеслав, що народився уже на Кавказі. Він - відомий російський поет, член спілки письменників Росії, а віднедавна і української організації письменників, перекладач і, судячи з його творів, йому однаково болить як за Росію, так і за його прабатьківщину Україну.
 
1995 року в газеті „Кавказький край” він  писав: „Мені соромно.Соромно за свою країну. Соромно від безсилля перед людьми одурманеними і осліпленими, які не можуть і не бажають помічати паталогічні зміни у власних душах. Мені соромно і за минуле, коли я не мав змоги і достатньо сміливості говорити і писати про те, про що боліло.Але чому ж мені в сотні раз більш боляче і образливо за сьогоднішнє? Адже ще кілька літ тому здавалося, що перед Росією кінець-кінцем відкриється шлях справжнього відродження, пробудження, очищення. Сьогодні ж в Росії – ожеледиця на серцях”. Читаєш ці рядки і думаєш, що вони в повній мірі стосуються і нашої Батьківщини. І далі говорить він в своїй статті: „ Які ж бо ще можуть бути думки про Росію і в Росії, яка з одного боку торгує, бенкетує, п’є, а з іншого- голодує і вимирає- тільки про живіт. Душа ж бо – річ не матеріальна, на неї хліба не купиш. Що ж є сучасна Росія: заблукале і обмануте дитя, котре благає допомоги і співчуття, чи стара повія, яка плюнула на все, ковзаючись на ожеледиці, під якою серця, і балансуючи над безоднею?”
 


Чи не знайомі і нам усім ці почуття і думи?

Помітно, що тема ностальгії за правітчизною є постійною в творчості і почуттях Шевченка з ближнього зарубіжжя. В 1989 році він писав до Мірчі Дмитровича: „Я народився 12 листопада 1954 року. В ті часи батько мій не розмовляв українською. Чогось остерігався. То вже згодом він потроху привчав мене до України, до Тараса Григоровича. Пам’ятаю, що перший вірш, який я вивчив, був „Думи мої, думи мої...” Вперше побув я на заході України у 1989 році. Після двох тижнів навідин став я розмовляти українською не дуже гарно, а все ж...”     

В наші дні В’ячеслав є палким популяризатором творчості українських авторів в Росії, в тому ж „Кавказском крае” ним опублікована, в перекладі російською, добірка віршів Василя Стуса. Природно, що найбільше уваги він все ж таки приділяє творчості свого прапрадіда. В.Г.Шевченко працює над новим перекладом „Кобзаря”. Переклав і видав окремою книжечкою поему „Кавказ”, а також опублікував ряд інших поезій Т.Г.Шевченка в різних газетах і журналах Росії, досліджував мотиви у творчості двох великих поетів – українського Т.Г.Шевченка  і російського  М.Ю.Лермонтова, які, до речі, і народилися одного 1814 року. Творче спілкування між  буковинським краєзнавцем і нащадком брата українського Пророка Т.Г.Шевченка, Микити, триває,  приносить і нам нові знання про великих синів  нашого  народу.

Б. Киричок, краєзнавець