Company Logo

Останні публікації

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Прощальное письмо землякам-митченцам

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Дорогие мои земляки!

Это последнее прощальное письмо пишу вам с невыносимой болью в груди и со слезами на глазах. Душевная боль разрывает грудь. Сопротивляюсь, борюсь, но силы не равны. Конец неизбежен.

У каждого из нас – Родина. Эта Родина – наша великая держава – Союз Советских Социалистических республик. Мы ее оберегаем, любим безмерно, лелеем, а в часы смертельной опасности защищаем, не щадя своей крови и жизни. Но родиной является и место, где мы родились, где прошло наше детство. Таким местом для меня являются Митченки.

Я прожил сложную и трудную жизнь, с 17-летнего возраста посвятил ее  защите Родины. Дрался с белофинами. В Великую Отечественную войну 6 раз ранен и дважды контужен.
 
Бывал во многих странах. Десять лет командовал Краснознаменным военным округом в Туркестане... Избирался депутатом Верховного Совета СССР…

Но где бы я ни был и что бы ни делал, родные Митченки, земля моего детства всегда была со мною в сердце до последнего биения.

Наши Митченки изменились сильно к лучшему. Впереди у вас новые замечательные успехи, достижения. Я горжусь своими земляками и уношу о вас самые добрые чувства и воспоминания.
Спасибо вам, митченцы, за дружбу и все доброе. В этот  последний час желаю вам богатырского здоровья, счастья.    

Обнимаю. Прощайте.
Ваш генерал-полковник  С.Белоножко.
Ноябрь 1978 года.

Так писав у свої останні дні життя наш відомий земляк. Він вже знав, що жити йому залишилось лічені дні. Та виду не подавав. Вийшовши з лікарні, зовні аж ніяк не змінився. Чорночубий, стрункий, енергійний, як і раніше. Повсюди встигав, порядкував на полігонах, у солдатських казармах, їдальнях, клубах, проникливо вдивлявся в обличчя колег-офіцерів – знав, що скоро залишить їм свою справу, якій понад сорок років віддав він, командуючий Туркестанським військовим округом генерал-полковник Степан Юхимович Білоножко.
 
А в ті миті, коли залишався сам, знову і знову згадував рідний дім, знайомі до болю левади й верболози, стоптані дитячими швидкими ногами стежки дитинства, згадував рідні Митченки. Там, де народився 1919 року в сім’ї селянина-бідняка,  де звучала над його колискою материнська пісня, що залишилася недоспіваною – згасла, коли Степанко не навчився ще й слово „мама” вимовляти. Тяжка сирітська доля! А підріс – дивував вчителів своє кмітливістю. Вони й порадили йому після семирічки продовжити навчання на відкритому Ніжинським педінститутом Батуринському робітфаці, учні якого вдень працювали у підсобному господарстві, а ввечері сідали за парти. А потім – перший крок до майбутньої професії, яка стане справою всього життя: Саратовське бронетанкове училище. З першого і до останнього дня Великої Вітчизняної війни Степан Білоножко – у діючій армії, яку закінчив начальником штабу танкової бригади. У  післявоєнні роки Степан Юхимович закінчив дві військові академії, працював на різних відповідальних,  командних і штабних посадах, протягом останніх 9 років – командуючим  Червонопрапорним Туркестанським округом. Брав найактивнішу участь у громадському житті. Його заслуги високо оцінені державою, він нагороджений багатьма орденами і медалями СРСР, а також ряду інших країн.

І завжди пам’ятав про рідне село. „... З роками все частіше згадуються ... і Батурин, де пройшли два роки навчання й виросли крила. І старенька хатина в Митченках, і садок біля хати,  де під  яблунею ми  з  тобою вчили уроки й читали Шевченка, - пише він сестрі Євдокії. – Цього року обов’язково побуваю в тебе. А зараз весь в роботі, турбот вистачає. Жаль, що день дуже короткий, добре було б – подовжити добу...” І не дивлячись на всі ті турботи, частенько приїздив.

 Бачився з земляком і автор цих рядків: мій однополчанин Василь Іванович  Коломієць (зараз покійний) був сусідом сестри генерала, тож коли Степан Юхимович приїздив, ми бували у них,  подовгу бесідували, згадували війну. Гарною людиною був, усім цікавився в селі, бував на правліннях і на полях, дбав про свою малу батьківщину - скільки зробив для односельців, та й в районі добре його знали – скільки зверталися, завжди допомагав. І хочеться згадати добрим словом Степана Юхимовича саме в ці грудневі дні, бо  ж і пішов він із життя в цьому місяці – 9 грудня 1978 року після тяжкої хвороби перестало битися серце цього благородного, великої душі чолові-ка, який прожив, на жаль, коротке, але яскраве, багате життя.  

Неодноразово буваючи в Москві на зустрічах з бойовими побратимами, ветерани-митченківці неодмінно приходили до могили на Новодівочому кладовищі, щоб вклонитися видатному земляку, разом з квітами приносили до підніжжя його гранітного монумента привіт від рідної землі, яку він так любив.

Пам’ять про Степана Юхимовича Білоножка живе в Митченках: у 2000 році вулицю, на якій народився і провів юнацькі роки видатний полководець, перейменовано на його честь. У школі юні митченківці можуть побачити весь життєвий шлях славного земляка на спеціально виготовленому стенді та альбомі, де зібрано матеріали про Степана Юхимовича Білоножка. На жаль, не працює нині музейна кімната, яка була раніше в сільському Будинку культури, де зберігалися дбайливо зібрані його директором Корначем К. І. експонати. Сам Костянтин Іванович їздив тоді у Москву до вдови генерала і привіз і багато фотографій, і генеральський форменний костюм Степана Юхимовича, і макет танка. Були у музеї й інші експонати – про історію села, про інших знаних земляків, то була праця не одного року – Костянтин Іванович розповідає, що років десять тривала робота над музеєм. А потім, вже в 90-ті роки, всі експонати, стенди були покинуті напризволяще, звалені, як непотріб, ніхто їх долею вже й не переймався. Добре, що хоч частина їх була перенесена до школи. Зрозуміло, що змінюються часи і пріоритети, але ж історія рідної землі, напевне, завжди буде цікавити людей. Та потім вже буде пізно -  безцінних матеріалів, зібраних ентузіастами, не знайти, в пам’яті не відновити. А Митченки по праву мають гордитися таким земляком.

Є  вулиця імені генерала Білоножка і в місті Бахмачі. Так зветься одна з вулиць мікрорайону так званих „Рокиток”. Хочеться вірити, що люди, які живуть на цих вулицях, будуть пам’ятати   славне ім’я Степана Юхимовича Білоножка  і передадуть цю пам’ять наступним поколінням.

Д.Білецький, ветеран Великої Вітчизняної війни, м.Бахмач, уродженець с.Митченки

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове