Її давно вже немає. Загинула в далекому 1942 році в небі над Волгою. Колись там, на високому правому березі великої ріки, в районі Тракторного заводу, стояв пам’ятник, нашвидку зроблений з цегли, взятої з сусідніх руїн, та з часом, “упорядковуючи” територію, той пам’ятник знесли, а на новому місці “забули” згадати навіть ім’я покійної льотчиці, нашої землячки Шури Селіванової. І тільки вулиця її імені на батьківщині, в Дмитрівці, та кілька пожовклих фотографій в шкільному музеї, та пам’ять уже небагатьох земляків – ось все, що залишилось від людини. Багато це чи мало? Коли замислитись, то багато. Це слід людини на Землі. Її життя було коротким, але насиченим, сповненим смислу і горіння, цілеспрямованості і мужності у захисті рідної землі.

Народилася Олександра Селіванова в селі Щуча Гребля, що входило колись і входить тепер до складу смт. Дмитрівки. Навчалася в Дмитрівській середній школі. На давніх фотографіях бачимо її, усміхнену, поряд з подругами, в пишній вишиваній блузці, з багатющим намистом на грудях всіх дівчат. Така тоді була, ще не забута, мода, успадкована від батьків і бабусь. Ту ж життєрадісну, однак з відтінком смутку і гіркого воєнного досвіду, усмішку бачимо і на одній із її останніх прижиттєвих фотокарточок – у напіввійськовій формі, з силуетом літака на береті та емблемою авіації на лівому рукаві чи то шинелі, чи то куртки.

 

Мрія про небо рано поселилася в її душі і з часом привела до Батайської школи пілотів цивільної авіації. Літала в основному на маленькому “У-2” конструкції Полікарпова. Літак цей згодом отримав в народі дещо іронічну, але влучну назву “кукурузника”, а у німців зневажливе “рус-фанер”. Були ті прізвиська даниною його невеликим розмірам, малій швидкості і добрій маневреності.

В роки війни на цих беззахисних літаках, перейменованих на “нічних бомбардувальників”, літали головним чином жінки, чи “нічні відьми”, як називали їх солдати противника. Кілька епізодів про цих милих “відьом” майстерно і правдиво зняв в своєму фільмі відомий український кінорежисер і кіноактор Л. Биков. “В бій ідуть одні старики” і тепер демонструється на екранах телевізорів, особливо в переддень Дня перемоги, і люблять його глядачі всіх поколінь.

Доля їхня в фільмі, як і доля Шури в житті, була так само трагічною.

Пригадався і мені один епізод часів минулої війни, пов’язаний з бойовою роботою цих льотчиць. Вересень 1943 року, німці відступають. Все частіше в нічний час чути характерний звук цих “нічних бомбардувальників”, що борознять небо в прифронтовій зоні, перериваємий інколи кулеметними чергами та вибухами бомб і мін. В примітивному бомбосховищі, щілині в землі з дерево-земляним перекриттям, сховались кілька сусідів. Один з них, мій друг Микола, курить, і в той момент, коли над головами почулось характерне торохкотіння маленького літака, у Миколи спалахує самокрутка, змайстрована з товстенької газети. Помахом руки він загасив її, та відблиск вогню, очевидно, мелькнув на якусь мить і його помітив пілот. В ту ж мить почулось наростаюче т-ю-у-у-у і пролунав вибух. На голови посипалась земля, звук літака став віддалятись. Уранці, поблизу того сховища, побачили місце вибуху міни – невеличку воронку і зрізані осколками городні рослини. Міни, яку вручну скидали ті “відьми” на помічені цілі.

 

 

Але повернемося до Шури. З початком війни її зарахували до щойно сформованого 7-го авіазагону Київської особливої авіагрупи. Звучить грізно, та в дійсності ці пілоти цивільної авіації на маленьких кукурузниках здійснювали польоти в тил ворога до наших відрізаних частин, возили офіцерів зв’язку, добирались, звичайно, вночі, до партизанських загонів. Тільки в особливо невідкладних випадках льотчиків посилали вдень. Адже літаки були практично беззбройними. В цих польотах зростала її майстерність, гартувалася воля.

Влітку і восени 1942 року на півдні величезного фронту склалась надзвичайно важка, складна і небезпечна для країни обстановка. Фашисти ввірвались на Кавказ, підняли свій прапор на його найвищій вершині Ельбрусі, наступали на Баку, досягши річки Терек. Почалася Сталінградська епопея. Місто палало, але не здавалось. Країна практично була розділена навпіл, адже за Волгою починались пустинні і напівпустинні степи, і бакинська нафта була відрізана від решти країни, бо фашисти вийшли на Волгу.

23 серпня, рано вранці, О. Селіванова одержала бойовий наказ – терміново доставити в розташування однієї з наших бойових частин офіцера зв’язку І. П. Крилова. Політ проходив нормально, все здавалось благополучним, і вже зажевріла надія, що так же благополучно він і скінчиться. Та в районі Тракторного заводу літак був обстріляний з фашистських танків. Однак Шура вміло вивела машину з-під вогню, посадила її в розташуванні наших військ. Їх дуже чекали. Завдання командування було виконано. Однак повертатися назад було нікуди, на рідному аеродромі уже з’явились німецькі танки. Отже, шлях був один – на схід, за Волгу, на запасний аеродром.

Спочатку все йшло добре. Маленький літак стрімко, як кажуть «бриючим польотом», мчав над землею. Попереду вже заблищала водна гладь, і в цей момент сталася біда – без-збройну машину атакував “Месершмідт”, який впритул розстріляв її кулеметним і гарматним вогнем. Палаючий літак падав на острів Дєнєжний, зачепився за верхівки дерев, упав і перевернувся, викинувши з себе силою удару об землю людей.

В цей час на острові випадково перебував командир взводу І.К. Стефанов, і він негайно кинувся на допомогу постраждалому екіпажу. Погасив полум’я на Крилові. Тяжко пораненого, з великими опіками, офіцера зв’язку доставили в найближчу медчастину. Шурі ж допомога була вже непотрібна. Прошита кулеметною чергою, облита бензином з прострілених баків, вона згоріла, як смолоскип.

В тому пам’ятному польоті І.П. Крилов втратив зір, і коли, вже після війни, його знайшли слідопити з Дмитрівської школи, листувався він з ними при допомозі дружини Віри Іванівни.

Майже чверть століття Шурина доля залишалася невідомою для родичів і земляків. Ті ж слідопити, під орудою ветерана війни І.Ю. Новицького, знайшли однополчан Олександри Селіванової та учасників останньої драми в її житті - І.П. Крилова і І.К. Стефанова. В архівах відшукали бойові рапорти, накази, характеристики. Написали у Львів сестрі загиблої. Так рідні і земляки узнали про долю мужньої льотчиці.

В 70-х роках ХХ століття одній з вулиць Дмитрівки було присвоєно її ім’я. Такої честі з числа учасників минулої війни її удостоїли першою. Пізніше в назвах селищних вулиць з’явились й інші імена земляків-фронтовиків. Вічна їм пам’ять!