Минула війна у вересні-жовтні 1941 і 1943 років двічі прокотилася смертельним катком по багатостраждальній землі Лівобережної України, сіючи смерть, залишаючи після себе димлячі руїни. В ці дні ми відзначаємо 65-річчя визволення від окупантів, згадуємо всіх полеглих і небагатьох уже учасників тих вікопомних подій, особливо, за покликом крові, виділяємо, не применшуючи заслуг інших, своїх земляків.

Останнім із тих земляків, іменами яких названі вулиці Дмитрівки (про генерала Ф.А. Савченка, Героя Радянського Союзу П.В. Яценка і О. Селіванову “Порадник” уже писав), є Михайло Митрофанович Жованик, генерал-артилерист, який помер невдовзі після закінчення війни, втративши на ній здоров’я.

Народився він в сім’ї заможного дмитрівського козака, що мав аж 400 десятин землі, яку перед відходом у вічність розділив між чотирма своїми синами. І був би Михайло хліборобом, та налетів смерч революції, що до тла знищила старі життя і побут і опинився він, всупереч всім класовим теоріям в рядах Червоної Армії, хоча інший Жованик, Петро, бідняк і теж дмитрівський козак, воював в Добровольчеській армії білого генерала А.І. Денікіна, а ще інші стали козаками (солдатами) армії УНР. Ось так було тоді в теорії і практиці.

 

Свого “неблагополучного” соціального походження Михайло Митрофанович ніколи не приховував. Якось, готуючи стенд про нього в шкільному музеї, ми зробили запит в Центральний військовий архів в Подольську і звідти, в Бахмацький райвійськкомат, прислали особову справу генерала, де були його автобіографії, написані в різні роки, службові характеристики, написані Головними маршалами артилерії  Вороновим і Яковлєвим, в яких, поряд з підкресленням високих і неординарних ділових і службових якостей, вказувалось і на таку рису характеру як образливість. Сам же генерал завжди підкреслював, що народився в родині «куркуля».

Після закінчення Громадянської війни стає Михайло Митрофанович курсантом Харківської школи червоних старшин (офіцерів). Радянська Україна була тоді ще незалежною республікою і отже турбувалась про свої військові кадри. Згодом, уже після створення СРСР, закінчив перспективний командир й інші військові навчальні заклади. В його переконаннях поступово виникає і закріплюється розуміння значення артилерії в майбутній війні, якій і присвячує всі свої знання й талант, стає висококваліфікованим фахівцем в цій галузі військової техніки. Бере участь у підготовці командирів - викладачем військової артилерійської академії, заявляє себе як автор ряду артилерійських систем, людиною, добре відомою в колах артилеристів.

Якось, десь в середині 90-х років минулого століття, в розмові з полковником-артилеристом із Санкт-Петербургу, теж відомим спеціалістом в цій галузі, С.І. Стоником, я згадав і про свого земляка М.М. Жованика. На слова, що той працював  у  війну у високих штабах Червоної Армії , мій співрозмовник, маючи блискучу пам’ять, зразу ж зреагував: “А, це той з вусами!”, запам’ятавши Михайла Митрофановича по якихось спільних нарадах в Головному управлінні артилерії саме завдяки його пишним вусам.

Але це було пізніше. У вересні-жовтні 1941 року Червона Армія зазнала ряду страшних поразок. В попередньому матеріалі ми говорили про трагедію Південно-Західного фронту. Не краще становище було і на Півдні. За півтора місяці тяжких оборонних боїв Південний фронт втратив 160576 бійців і командирів. При спробі вивести з оточення свою армію загинув командуючий 18-ї армії генерал-лейтенант А. Смирнов. Німці, віддаючи шану його мужності, як і в іншому місці, але приблизно в цей же час полеглому в бою командуючому Південно-Західним фронтом генерал-полковнику М. Кирпоносу, поховали його з військовими почестями біля села Попівка Запорізької області.

Ще й зараз в лісосмугах чи вздовж доріг, де тримали оборону або робили спроби вирватися з оточення війська Південного фронту, знаходять масові поховання бійців і командирів, в тому числі тих, хто покінчив життя самогубством, не бажаючи потрапити в фашистський полон. Так чинили головним чином командири і комісари.

Фашисти наближалися до Ростова-на-Дону, прагнучи прорватися на Кавказ. Щоб зупинити ворога,  радянське командування гарячково вишукувало всі можливі і неможливі засоби для ефективної оборони, формуючи все нові і нові частини і з’єднання. Так М.М. Жованик з викладача артилерійської академії стає командуючим артилерії однієї з наших дивізій, що вела тяжкі оборонні бої на підступах до Ростова. Ростов тоді здали,  щоб через кілька тижнів відбити назад в ході першого контрнаступу Червоної Армії. В тих запеклих боях відзначилися М.М. Жованик та його артилеристи. Ворога зупинили і відкинули назад,  та бойовий командир був тяжко поранений і на багато місяців став постійним пацієнтом військових шпиталів, після яких для стройової служби став уже непридатним і повернувся до викладацької роботи в академії.
Вже після війни молодого ще генерала звільнили з рядів армії і направили на поправку здоров’я в Крим,  де він,  в Ялті, в 1949 році помирає він тяжких ран.

Радянський генералітет, втім як і вся армія, в роки війни поніс тяжкі втрати – 233 генерали загинули в боях, 50 пропали безвісти, а 88 опинилися в ворожому полоні. А скільки їх, як той же М.М. Жованик, втратили здоров’я, стали інвалідами, передчасно пішли з життя!

В 60-х роках минулого століття вчитель нашої школи Євтушенко М.І. відвідав Ялту, знайшов вдову покійного земляка-генерала, яка передала для шкільного музею ряд фотографій та деякі особисті речі Михайла Митрофановича. А кілька років тому  одній з вулиць Дмитрівки присвоєно ім’я нашого славного земляка.

 

Б. Киричок, краєзнавець