Пройшло чимало років - і відбулась інша зустріч. Саме з тим вітряком, про який ще влітку згадувала у своїй публікації Н.Теплова. Збирався тоді написати до „Порадника”, але, як нерідко буває, відклав на потім. Пізніше у повсякденних буднях яскраві фарби вражень від прочитаного потьмяніли і задум забувся. І ось - нова публікація про млини, за матеріалами районного музею. Тепер відгукуюсь, не зволікаючи.

У 49-ій залізничній школі, нині це міська № 5, працювало чимало викладачів-ентузіастів, серед них - і вчитель географії та історії А.А.Шульган. За його ініціативою старшокласники кожного літа вирушали у велосипедні мандри, побували у Криму, на Кавказі, об’їздили навколишні історичні та природні пам’ятки. Того разу збирались у досить коротку подорож –  у Нові Млини. Про це дізнався випадково, хоча Андрій Антонович був нашим класним керівником, нам поїхати не запропонував, бо група зібралась з більш старших.

Мені тільки-но подарували „Орлёнок”, так хотілось випробувати  новий велосипед, а ще оте чаруюче „млини”... Я його таки вмовив.

Їхали через Часниківку, Доч,  попід коліями, вздовж яких вилась стежина. Тоді залізничне полотно відсипалось не гравієм , а баластом – морським піском з галькою, то мчали під приємне шурхотіння коліс. Дорогою мали кілька привалів, за селом Бахмач зупинились напроти древнього кургану з незвичною назвою Цьомка Лиса. Тоді дізнався, що навколо нас чимало подібних величних могил скіфської пори. Пригадую, зайшла в дорозі розмова і про поховання відносно недавнього часу. Десь там знайшли останній притулок вояки Чеського легіону, яких у Поліський край заніс вирій подій Першої світової. А пізніше вони були втягнуті у бойові дії нашої громадянської війни. Згодом бачив навіть чехословацьку поштову марку, присвячену легіонерам, що полягли саме під Бахмачем. Це пізнавально, але доймала нетерплячка скоріше прибути до Сейму, до водяних млинів.

Проте у кінцевій точці нашого маршруту на мене чекало прикре розчарування: виявилось, річка вже давно не рухає ні водяні колеса, ні жорна. Наш керівник домовився зі  знайомим, у якого і зупинились, поставили два намети в саду. Один - для кількох дівчат, хлопці мали вибір – могли ночувати ще й у величезній клуні на сіні. Ночівля у наметі здавалася більш романтичною, але Андрій Антонович відрядив мене на сінник, мовляв, там тепліше. Ті неповторні аромати  зів’ялих трав ще довго-довго нагадували у солодких снах спекотне літо. На річці і на озерах вудили рибу, ловили раків, дівчата збирали духмяні трави. Як доймала спека, йшли гуртом на плесо до води. Увечері  готували на багатті юшку з йоржів і плотви, більшу рибу смажили, заварювали чай з луговою м’ятою, парилом і чебрецем. Воду, до речі, набирали з річки, як і всі, хто жив над берегом.  Ми призвичаїлись навіть пити її прямо з течії. Вечеряли у густих сутінках при світлі багаття, іскри якого злітали до зірок, надаючи нашій трапезі якоїсь казковості. Дивно, що минуло стільки літ, а ще й досі пам’ятаю чимало подробиць. Особливо вражали озера з надзвичайно прозорою водою, з білосніжними ліліями,  дикими качками з  рухливими каченятами, які майже не звертали на нас уваги. Не можу не згадати і про новомлинське молоко, яке купували на гурт у сусідської господарки. Своїми пахощами воно нагадувало аромати духмяного сінника.

Був  останній день нашого перебування у мальовничому селі, спогади про ту подорож тим би і обмежились, якби до нашого господаря не завітав давній його приятель. Якось у розмові  вони торкнулись млинів, і з’ясувалось, що гість – син останнього тутешнього мірошника. Тепер вся моя увага була прикута до літнього чоловіка,  який  своє дитинство провів біля жорен, біля безперестанного хлюпотіння працюючих водяних коліс, біля дійсності, схожої на казку. Цікавило все, мої наївні запитання перенесли уяву  несподіваного співрозмовника у його сонячне дитинство. Проникшись спогадами, він уже сам розповідав захоплено про будні, які колись здавались досить одноманітними, а через роки, у нашій спонтанній розмові, поставали майже святом. Він запросив до Сейму, показав, де стояв батьків млин - над водою височило кілька товстенних майже чорних дубових паль. Річка, здавалось, не  просто омивала їх, а пестила, виграючи лагідними  круговертями, і дзюркотіла швидкою течією.

- Вітряк і є вітряк, - запам’яталось майже дослівно сказане ним. - Дме – він працює, повертаючи крила. А трудяга-ріка рухає жорна  і вдень, і вночі. Вітер - не вітер, підводи стояли тут з усієї округи. До того ж борошно виходило найвищого ґатунку, тож під Різдво, Великдень, до храмових свят  приїздили змолоти навіть  здалека, аби випекти потім смачні й пироги,  і паски, і хліби.

На зворотному шляху зайшли на його подвір’я, і старий виніс з хати кілька фото. На двох чи трьох пожовклих знімках застигла споруда, в якій вгадувався водяний млин. Попереду позував гурт людей, у  центрі - мельник, його видавав припорошений борошном одяг. Наслухався доволі, на жаль, пам’ять не вберегла всього почутого. Згадую лише, що мірошник започаткував звичай кидати у воду пригорщу збіжжя. Мовляв, річка працює, то й ми її пригостимо. Ставився до неї, як до живої істоти. Відтоді кожен, хто прибував до млина, задобрював течію. Може, тому було в Сейму повно риби, ловились навіть величезні соми. Нащадок останнього мукомела  кілька разів  пробував сказати щось важливе, але так і не довершив думку.

Пізніше, через кілька літ після школи, відвідав свого класного керівника. Мешкав Андрій Антонович на Грузькому. Згадали і шкільні будні, і наші мандрівки. Тоді він і розповів, що сподобався я, найменший  з бахмачан, тому новомлинцю за свою допитливість. Розворушив у ньому давно забуте. Виявляється, хотів він ще розповісти дещо,  та так і не зважився, врахувавши мої занадто молоді літа.

У 33-му змолов старий млинар лантух якогось суржику, який чудом приховала сусідка від доморощених активістів, що викачували хліб. Змолов уночі, піддався вмовлянням вдови, в якої вже почали пухнути діти. Хтось доніс, але у 33-му лише потягали, пострахали і затихло. Пригадали  той „злочин” у 1937 і забрали. Відтоді благодійника не бачили в селі ніколи. Пішла чутка, що млин відтепер проклятий і зачаклований. Так чи ні, але ніхто з новомлинців не виявляв бажання йти молоти, хоча до того справа вважалася престижною. Наступної осені хтось  не з місцевих  погодився таки стати до жорен і вже начебто й оглянув майбутнє своє господарство.

 

Проте того ж вересневого вечора став накрапати дощ,  а серед ночі вдарила громовиця. Була та гроза незвичною. Спалахнула лише одна блискавка - і згорблений осиротілий млин запалав над берегом, мов свіча. Не згоріло тільки те, що було при воді, але й ті рештки льодоходи і весняні повені за рік-два з якоюсь незбагненною люттю повіддирали, залишивши лише обгорілі дубові палі...

Повертались додому через Обмачів, Веселий, Пальчики. Десь проти осіцької  дзвіниці Андрій Антонович звернув нашу увагу на крутий берег Сейму. Та місцевість, якщо не зраджує пам’ять, звалась Татарщиною. Квітневі повені з року в рік брали грант, і згодом з річкових обривів стали стирчати напівтрухлі списи. Це урвище добралось до татарських поховань, чимало завойовників посікли там. Саме звідти і пішло – Осіч.

Перед Пальчиками, немов вітаючи наш гурт, крутив крилами трудяга-млин. Здалось, що його вже бачив раніше. Справді, саме такого угледів колись з поїзда. Тут теж стояло кілька підвід. Випряжені коні, відбиваючись від ґедзів, ліниво жували прив’ялу траву. Була навіть вантажівка, але це чекала черги вже більш потужна „молотовка”. І жінки, як і ті, із мого спогаду, позапинались у білі хусточки. Гріх було не завітати в гості до такого рукотворного чуда. Доброзичливий мірошник зупинив роботу, розповів про вітряк, дозволив піднятись наверх. Тут цвірінькали горобці і воркотіли голуби, здавалось, одні здіймали тривогу, а інші висловлювали невдоволення. Із височіні крізь щілини було видно далеко-далеко, хтось вигукнув, що видивився маківку монастирської дзвіниці. Мабуть, пожартував, бо як не вглядався у спекотне марево, нічого не побачив. Мельник нас поквапив, мовляв, перепочив і годі, люди чекають, мав продовжити роботу.

- А хто стереже вночі? - несподівано запитала котрась з наших дівчат.  

- Навіщо!? - здивувався млинар. - Якщо хтось відірве хоча б дошку і принесе додому, у нього згорить все дворище...

Їхали через Городище, тут знову побачили вітряк, але зупинятись вже не мали часу, бо квапились додому. Пізніше довелось зустрічати у нашому краї ще кілька млинів, яких із часом ставало все менше й менше.

Сьогодні залишився височіти лише пальчиківський. Осиротілий  вітряк ще й досі очікує на мірошника, а може, згадує й підлітка, що піввіку тому дивився на нього широко розплющеними очима.

- Невдячні, я годував вас століття, хто врятує мене?! – здається, чую його волання через відстані й роки...