Французький письменник і військовий льотчик Антуан де Сент-Екзюпері писав: «Єдина справжня розкіш – це розкіш людського спілкування». Нещодавно, під час насолоди такою розкішшю, спливло саме таке питання: чим же пишатися адвокатові. Воно виникло як природна реакція співбесідника на не дуже захоплену згадку про те, що внаслідок моєї адвокатської  діяльності обвинувачення у вчиненні злочинів були повністю зняті з не одного десятка осіб. Буденність такого повідомлення видавалася дивною після моєї ж розповіді про висловлювання патріарха Чернігівської адвокатури Дехтмана Наума Соломоновича  щодо немарно прожитого життя, якщо за всю адвокатську «кар’єру» твоїми зусиллями  виявиться  виправданою хоча б одна справді невинна особа.

Тлумачення виявилося складнішим за саму розповідь.

У радянській юстиції «обвинувальний ухил» відверто торжествував. І не лише у часи сталінських репресій. Не був ліквідованим і після розвінчання культу особи Сталіна. Хоча розмов про неприйнятність теорії Вишинського А.Я. при визнання провини, як «цариці доказів», було досить. Так, прокурор району, доповідаючи на партійних зборах про роботу прокуратури і суду, гордовито відзначав, що  за звітний пері-од виправдувальних вироків не було. У незалежній Україні злощасний ухил похитнувся, але не впав, ще не розчавлений. Бо чи же пояснити міліцейські зловживання, що багаторазово закінчувались як не смертю, то каліцтвом катованих? Начальство вимагає розкриття справи, строки збігають, а злочинець виявляється не дурнішим за правоохоронців, не вистачає професійності і належного науково-технічного оснащення, матеріального забезпечення. Останнє обумовлює пишний розквіт корупції, а це значною мірою  перетворює боротьбу із злочинністю у фікцію.

 

Хочу зауважити, що до повністю виправданих осіб, на відміну від офіційної статистики, включаю і тих, відносно яких справи були закриті на досудовому слідстві. Закриття справ слідчим або прокурором вважалося менш гучним провалом обвинувачення, ніж виправдувальний вирок. Тому абсолютна більшість кримінальних справ, що не закінчувалися засудженням, були закриті на попередньому слідстві. Принаймні в моїй практиці.

У юриспруденції та медицині є такий термін - «реабілітація», що у буквальному перекладі з латини означає «поновлення». Кримінальну справу може бути закрито з реабілітуючих підстав: за відсутності події злочину, за відсутності складу злочину або через недоведеність участі у вчиненні злочину. Особа, яку виправдали або щодо якої закрили справу з реабілітуючих підстав, підлягає поновленню у всіх правах. Якщо таке сталося завдяки кваліфікованому втручанню адвоката, він безумовно може пишатися своєю роботою. Однак це не кожного разу очевидно і безперечно.

І от виразний приклад закриття справи через відсутність складу злочину. Це було багато років тому, на початку 80-х років минулого сторіччя. Документи, на жаль, не збереглися і колишній обвинувачений вмер. Так що відновлюю хід справи виключно по пам’яті.

Жив у селі Красному Бахмацького району такий собі громадянин М., батько кількох дітей. Він хворів на цукровий діабет, але зі своєю хворобою досить успішно співіснував. Знав, коли й яку дозу інсуліну собі вколоти, чого і скільки з’їсти після ін’єкції, чим і як займатися. Якось напередодні нового навчального року М. вранці виїхав власною машиною до міста Конотопа, щоб придбати деякі речі і підручники дочці, здається, для 6-го класу. За пасажирів були саме ця дочка і вчителька зі школи. Приїхали до ринку – і тут М. раптом втрачає свідомість. З ним сталася діабетична кома. А двигун працює, машина поволі, але рухається, суне на купу товару. Більш-менш молоді й спритні покупці й продавці врозтіч, а бабця, божа кульбабка, не встигла увернутися й потрапила під машину. Як наслідок, перелом гомілки. І це ще було б нічого, але бабця… померла у лікарні від запалення легенів, що розвинулося від лежачого способу життя. 

Та це, звісно, було пізніше, а тоді «Жигулі», наїхавши на купу товару, зупинилися. Вчасно з’явилися міліція і машина «Швидкої допомоги». М. спочатку сприйняли як смертельно п’яного, але серед міліціонерів виявився співробітник, що знав ознаки діабетичної коми, зокрема запах ацетону – і водієві також почали надавати невідкладну медичну допомогу.

Проти нього було порушено кримінальну справу за звинуваченням у такому порушенні правил дорожнього руху, яке потягло за собою смерть людини. Порушення ж обвинувальна влада вбачала у керуванні автомобілем у хворобливому стані, що суворо заборонено, як і керування у стані сп’яніння. Судово-психіатрична експертиза дала категоричний висновок, що під час наїзду водій був у стані неосудності, тобто через тимчасову втрату свідомості не міг усвідомлювати свої дії й керувати ними. Тому захист заперечував, що захворювання цукровим діабетом не виключає керування транспортними засобами. Усе залежить від тяжкості захворювання, а це вже – прерогатива медиків: кому дозволяти керування автомобілем, а кому й ні. Тому М. підлягає виправданню через неосудність, тобто через відсутність у його діях складу злочину. 

Почалася довга й виснажлива боротьба захисту з обвинувальною владою. Причому боротьби нерівної. Слідчий діяв «з позиції сили»: захисник заявляє клопотання про закриття справи, а слідчий його відхиляє. Так само у суді: адвокат тримає півгодинну промову з докладним аналізом стану неосудності та існуючої судової практики з цього приводу. Наводить керівні вказівки вищих судових інстанцій, численні приклади з друкованих джерел за конкретними справами, посилаючись до здорового глузду суддів. Ні, не пройняв – вирок обвинувальний. Далі кропітке складання касаційної скарги. У Сумському обласному суді скаргу зрозуміли й сприйняли, але, як я вважаю, знову ж таки через той клятий обвинувальний ухил надали попередньому слідству можливість «спустити справу на гальмах», тобто самим закрити її. Проте, конотопчани затялись. Знову позиція захисту була проігнорована на попередньому слідстві та в суді. І знову довелося складати скаргу до суду другої інстанції. Цього разу другий вирок був скасований із закриттям провадження у справі саме через відсутність складу злочину у діях М.

Тріумф? Так, але не зовсім. Адже конотопські юристи, причетні до справи, залишилися не переконаними у невинуватості М.

Про існування тодішнього мешканця міста Городні Олександра Гарумбета (прізвище дещо змінено) я свого часу довідався з кумедної розповіді візника, що відвозив до нього додому, дружині, щойно придбану козу. Бо повернувшись до місця купівлі-продажу, де Гарумбет вже очікував із традиційною пляшкою, візник вигукнув: «Ну, й розумну ж ти, Сашко, худобину купив! Ще тільки доїжджаю до твого двору, а коза як закричить: «Гарумбе-е-ет!»

Цей громадянин став моїм підзахисним, коли у січні 1969 року вночі згоріла комора магазину, яким він завідував, з товаром на багато тисяч радянських карбованців. Виникла підозра, що це був умисний підпал з метою приховати велику нестачу. І за таким обвинуваченням проти Гарумбета було порушено і доведено до суду кримінальну справу. Слідство велося дуже мляво. Досить звернути увагу хоча б на одну деталь: місце пожежі, яка сталася у січні, було оглянуто (на предмет виявлення можливих доказів підпалу та кількості й асортименту згорілого товару) в травні. Проте, всі клопотання захисту відхилялися. Суд же за клопотанням адвоката повернув справу на додаткове розслідування, де вона й була врешті закрита через недоведеність вини Гарумбета.

Але це тільки тепер все згадується спрощено й цілком визначено – як великий успіх захисту. Швидко казка мовиться, та не швидко справа робиться: остаточному закриттю справи передував обвинувальний вирок, зауваження на протокол судового засідання з 50 пунктів, касаційна скарга (апеляційної інстанції тоді не існувало) і все, чим це супроводжувалось. Урешті це була важка праця й великий успіх, але пишатись цим чомусь не дуже хочеться – гризе черв’ячок сумніву: а раптом Гарумбет усе ж винен як не у підпалі, то в розтраті?

Перечитав написане й замислився. По-перше, автор чудово розуміє, що тема ця доволі об’ємна і тому важкувата у сприйнятті, та й не зовсім для газетного формату, тож напевно, треба взяти тайм-аут. По-друге, якось так нереально виходить, що автора супроводжував суцільний успіх. Ні, це не так. Бо торжествує й неправда, перебороти яку не вистачило сил. Тому умовна назва наступного розділу: «Коли в адвоката болить душа?»