Коли "болить душа"

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Переглянув «Спогади» й замислився. Як можуть бути сприйняті  читачем ряд публікацій з розповідями адвоката про перемоги на судовому поприщі? Ніби вони слідували одна за одною й начебто головною фігурою у судовому процесі є адвокат. Ні, це зовсім не так, і було б дуже сумно, якби мої спогади й роздуми були сприйняті як звичайнісіньке собі дрібне й пусте вихваляння.

Навпаки, це – відстоювання професії. Особливо в очах юного покоління, яке роздумує над фаховим вибором, над питанням, що можна взяти за взірець, де чесно заробити на утримання сім’ї. От і вирішив розповісти про кілька «програних» справ (не люблю цього словосполучення, але  мовних шаблонів уникнути важко).

Для початку визначимося, що означає «програти справу».

Судові справи за предметом дослідження поділяються на кримінальні й цивільні. Останні за судовою підвідомчістю – на справи судів загальної юрисдикції, адміністративної й господарської. Є також справи про адміністративні правопорушення (про дрібне хуліганство, дрібні крадіжки, деякі порушення Правил дорожнього руху тощо).

Інколи, побіжно пояснюючи клієнтам різницю між кримінальними й цивільними справами, кажу: кримінальні – це за Достоєвським Ф.М. - злочин і кара, а цивільні – одна сторона тягне, а друга не пускає.
 
Програш кримінальної справи – це коли з адвокатом не погодились, що діяння обвинуваченої особи слід кваліфікувати за іншою статтею Кримінального кодексу, яка передбачає м’якше покарання, або з позицією про ви-правдання. Усі досі пригадані кримінальні справи, в яких позиція захисника врешті торжествувала, спочатку були нібито програні.

Цивільні справи мені подобалися більше, хоча особою «широко відомою у вузьких колах» був саме у кримінальних справах. Можливо тому, що такі справи звичайно гостріше сприймаються і мають гучніший громадський резонанс. Результат у цивільних справах, особливо з боку позивача, для досвідченого адвоката майже завжди передбачуваний. Непередбачуваний результат і є програшем. Бо ж допомогою ще досвідченішого адвоката має можливість скористатися й супротивна сторона, але врешті все залежить від правової обґрунтованості і доведеності позиції сторони. Окрім, звичайно, випадків, коли судову тяганину не витримує сам позивач або відповідач.

«Програш» цивільної справи є найчастіше наслідком необґрунтованої позиції, незаконності вимог або заперечень сторони, відсутність або недостатність доказів на користь її позиції. Якщо на боці цієї сторони виступав адвокат, програш найчастіше є прямим наслідком його недостатньої кваліфікації, нестачі досвіду, несумлінності у виконанні доручення або навіть недобросовісності (прийняття доручення на ведення завідомо програшної справи).

Хоча про останнє мову належить вести дуже обережно, бо інколи визначення обґрунтованості позиції сторони є справою дуже непростою. Тут талант легко можна сплутати з безталанням або, ще гірше, з недобросовісністю. Мені особисто доводилося жартувати, що, мовляв, зірки на небосхилі адвокатури сходять по справах, з першого погляду, безнадійних.

Програш програшу неоднозначний. Одна річ, коли довіритель попереджався про можливий несприятливий наслідок тяжби, але він, помилково вважаючи конкретного фахівця непереможним, наполіг на його участі у справі. У такому разі невдача не засмучує. Так само, як і тоді, коли «програш» став прямим наслідком помилкової позиції. У такому випадку деякою втіхою є сподівання, що у подальшому така помилка вже не буде припущена.

І зовсім інша річ, коли залишаєшся у переконанні обґрунтованості позиції довірителя, його правоти по суті, коли неправильно застосоване законодавство і торжествує неправда. Особливо, коли є підстави підозрювати корупцію.

Розповім про кілька таких випадків, що важким тягарем лягли на сумління і навіть за збігом років не забуваються, наче тяжка образа. Заспокоюєш себе лише усвідомленням того, що зробив все, що було можливим, і зробив саме так, як належало. Або тим, що довіритель передчасно відступився від боротьби. Ось один з таких прикладів.

*          *          *

22 березня 2001 року о 19 годині 21 хвилині на станції Часниківка Південно-Західної залізниці стався нещасний випадок з монтером колії Щорської дистанції колії Т. У цей день у складі 2-ї бригади 3-го околотку він до 16-ї години 50 хвилин працював на станції Доч. Далі цитую за актом службового розслідування: «Поїздом  № 6524 «Щорс-Ворожба» повертались з роботи до ст.Часниківка. Під час прибуття, не дочекавшись повної зупинки, Т. відчинив бокові двері вагону. Відкидна площадка не була закріплена фіксатором, тому після відкриття дверей піднялася. Поїзд загальмував і Т., утративши рівновагу, упав на землю. Права рука потерпілого потрапила на рейку і була травмована 1-ю  колісною парою переднього візка хвостового вагону». Руку ампутовано.

Одразу виникло питання, яка це травма: пов’язана з виконанням трудових обов’язків (виробнича) чи ні (побутова). Бо ж скаліченим на виробництві пенсія виплачується у дещо підвищеному розмірі, та ще й суттєві виплати понад пенсію. Отже, потерпіла особа прямо зацікавлена у тому, як буде кваліфікована травма. Однак, за виробничий травматизм відповідних керівників відчутно карають. Тому є особи, заці-кавлені у тому, щоб травма не була визнана виробничою.

Нещасний випадок з Т. був розслідуваний відповідно до Інструкції про порядок розслідування та обліку нещасних випадків невиробничого характеру на залізничному транспорті України (затв. наказом Міністерства транспорту України від 08.04.98 № 117). Хтось ще до складання акту вирішив, що даний нещасний випадок не пов’язаний з виробничою діяльністю потерпілого.

Коли Т. звернувся до юридичної консультації, а приймав його саме я, його розповідь і акт про нещасний випадок одразу викликали обурення нелюдським ставленням до потерпілого. І це не було викликано лише співчуттям до скаліченої людини. Повз увагу будь-якого юриста не пройшла б і та обставина, що нещастя сталося й через необережність Т., нехтування елементарними вимогами особистої безпеки та спеціальними нормами, що діють на залізничному транспорті. Але мова не про це, бо необережність потерпілого могла бути врахована при визначенні розміру грошового відшкодування шкоди. Чи була ця травма виробничою – ось у чому питання.

На той час діяло Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань на підприємствах, в установах і організаціях  (у редакції постанови Кабі-нету Міністрів України від 17 червня 1998 року № 923). Згідно з п.2 цього Положення

«за результатами розслідування складається акт за формою Н-1 (додаток 1) і беруться на облік нещасні випадки, що сталися з працівниками під час виконання трудових (посадових) обов’язків, у тому числі й ті, що сталися під час проїзду  з роботи на транспорті підприємства або на транспорті сторонньої організації, яка надала його згідно з договором (заявкою) за наявності розпорядження власника...»

Спірних обставин не вбачалося. Бо Т. був працівником залізниці, що підтверджувалося відповідним посвідченням, рухався з роботи на транспорті залізниці (за службовим квитком), тож до суду звертатися підстав начебто не вбачалося. Склав скаргу на ім’я Конотопського транспортного прокурора. Аргументував, що даний нещасний випадок є саме виробничою травмою. Зокрема, з посиланням на відповідні нормативно-правові акти. Наводив не лише цитоване вище  законодавче визначення виробничої травми, але й протилежне:

«нещасних випадків невиробничого характеру (не пов’язаних з трудовими відносинами) із непричетними до роботи залізничного транспорту громадянами, у тому числі … із залізничниками, що не перебувають на роботі…» 

Просив «забезпечити належну перевірку викладеного … й усунення припущеного відносно мене порушення вимог законодавства, тобто анулювання акту за формою НТЗ і складення акту за формою Н-1».

Відповідь надійшла листом Чернігівської транспортної прокуратури від 01.06.01 № 24ж/2001. «Роз’яснювалося», що можна звернутися до суду. Узагалі є враження, що значна частина роботи прокуратури з листами у Радянському Союзі зводилася до «відфутболювання». Цей «принцип», здається, зберігся й донині.

(ДАЛІ БУДЕ)
Е. Рохін