Ідіть туди, не знаю куди

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
(Продовження „Коли болить душа”)
 
(закінчення, поч. у №40)

Пошуком нормативного матеріалу вирішив не обмежуватися.  Від імені Л. звернувся за допомогою до науки. У особі автора роботи «Права людини і громадянина у Конституції України» Рабиновича Петра Мусійовича. Це – професор, член-кореспондент Академії правових наук України, що на той час очолював Львівську лабораторію прав людини і громадянина Науково-дослідного інституту державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України. Саме тут вивчається й узагальнюється практика Європейського суду з прав людини, перекладаються на українську мову його рішення. Бо не виключалася, що Л. доведеться скористатися правом, закріпленим у ч.3 статті 55 Конституції України:    
                
«Кожен має право після використання всіх національних  засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».

Допомога науковця була суттєвою. Зокрема, ми переконалися, що вислів «юридичне невігластво» не є занадто сильним. Його вжито не з бажання похизуватися і не з епатажу, адже відповідь чиновника міністерства свідчить не просто про юридичну непоінформованість, а про їх зарозуміло-презирливе ставлення до норм законодавства.
 
Питання про дію законодавства у часі є в юриспруденції не новим і давно вирішеним. Спір розглядається відповідно до процедури, яка діє на час розгляду. Рішення ж приймається відповідно до законодавства, що діяло на час виникнення правовідносин, з приводу яких виник спір, і не суперечить діючому.

Саме у цьому суть норми частини 1 статті 58 Конституції України про те, що «закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують  або скасовують відповідальність особи».

Теза «закон зворотної сили не має» не є абсолютною, бо ж існує й п.1 «Перехідних положень» Конституції України, згідно з яким: «закони та інші нормативні  акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України». Є й закони та підзаконні акти, що завідомо регламентують минулі події, тобто мають ЛИШЕ зворотну дію.

Науковець пояснив, що правовідносини щодо відшкодування наслідків аварії регламентуються безпосередньо Конституцією України, а не цивільно-правовими нормами. Держава добровільно взяла на себе ряд не обмежених ніякими строками обов‘язків, надавши громадянам відповідні права. Саме таке все законодавство щодо Чорнобильської катастрофи, бо прийняте ПІСЛЯ аварії на АЕС!

Дико вести мову про якийсь строк відносно невід‘ємного права на життя (ст.27), на особисту свободу (ст.29),  на свободу думки і слова (ст.34). Неможливо навіть уявити обмеження будь-яким строком, скажімо, право на життя. Чому ж припускається можливість обмежувати строком позовної давності передбачене ст.50 діючої Конституції України «право на безпечне для життя і здоров‘я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди»?

Такою є справжня вартість посилання чиновника з міністерства на те, що «Конституція України прийнята після прийняття вищезазначеної постанови Кабінету Міністрів України від 16 грудня 1992 р. № 706».

Отже, помиляються представники влади? Так, але ж вони – влада, сяка-така, обгиджена попередниками й наступниками, але влада. Кошти в їх руках, а спірні питання вирішуються, як відомо, у суді. Нібито й у відповідності до законодавства й справедливо. Але чи завжди це так? Прослідкуємо на прикладі справи Л.

*     *     *

Далі – мовою протоколу – лише факти, без коментарів.

До Бахмацького місцевого районного суду поступив позов Л. до Бахмацької райдержадміністрації, датований 23.04.03. Предметом позову було зазначено «стягнення вартості будинку, придбаного власним коштом, у зв‘язку із переселенням із зони обов‘язкового відселення». Ціною позову була зазначена сума 13.814 грн. 90 коп. На ведення справи був уповноважений старший онук Олени Феліксівни – Олександр. У задоволенні позову було відмовлено через пропуск трирічного строку позовної давності.

01.08.03 була складена і належно спрямована апеляційна скарга позивачки Л. 13.10.03 справу розглянув апеляційний суд Чернігівської області. Він ухвалив: скаргу задовільнити, рішення Бахмацького райсуду від 03.07.03 скасувати, а справу повернути до того ж суду першої інстанції під головуванням іншого судді.

Новий розгляд відбувся 03.12.03. У позові знову було відмовлено. Цього разу суд послався на те саме, на що посилалися й чиновники у негативних відповідях бабі Олені: вона не одержала направлення на переселення, тобто діяла всупереч постанові Кабміну і «Порядку відселення...» А всі наші судження щодо зворотної дії і таке інше просто проігноровані, ніби їх і не було.

Неправда була величезною, кричущою. Тому докладна апеляційна скарга була переповнена обуренням та новими аргументами. Не буду обтяжувати читача всіма законодавчими нормами, зазначу головне: позивачка ФІЗИЧНО не могла отримати те направлення, адже коли вона переселялася, то даної норми про направлення ще просто НЕ ІСНУВАЛО! І рішення про переселення було прийнято урядом 14 грудня 1989 року. А баба Олена переселилася у вересні!

Марно. Все марно. Ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області у задоволенні апеляційної скарги Л. відмовлено. За досить поширеною й порочною схемою: вести мову не по суті доводів апелянта, залишати їх без дослідження, відбуватися загальними фразами. Отак, наприклад:
 
«Судом першої інстанції в достатній мірі з‘ясовані обставини справи, що мають суттєве значення для вирішення спору, здобутим доказам в їх сукупності дана належна правова оцінка, висновки суду відповідають встановленим обставинам».

15.04.04 склав і касаційну скаргу. Не менш аргументовану й емоційно наповнену. Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21.09.06 (звертаю увагу: майже через два з половиною роки!) скаргу відхилено. «Аргументацію» Верховного Суду відтворюю дослівно:

«З наведених у скарзі доводів не вбачається, що при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій допущено порушення закону...».

І все. Жоден аргумент скарги не те що не спростований, навіть не досліджений.

Я категорично незгодний з таким станом «правосуддя» в Україні, але мені принаймні було зрозуміло, що відбулося. А відбулося таке, що судова система виявилася неспроможною впоратися із беззаконням, що чинилося у державі.

Скарг та позовів до місцевих судів виявилося стільки, що виникла потреба у різкому збільшенні штату суддів. Так, у Бахмацькому районному суді у порівнянні із часами «великого й могутнього» кількість суддів зросла втроє. Кожен суддя має право на певний рівень матеріального забезпечення, зокрема, у житловому питанні. Тому певний час діяла вказівка обходитися місцевими кадрами. Так, у стані гострої нестачі кадрів до суддівського корпусу потрапила певна кількість осіб, що не зовсім відповідають вимогам, які за фаховими та особистими якостями повинна уособлювати у собі людина, що наважилася чинити правосуддя. Так сталося, що скарг до найвищої судової інстанції стало надходити набагато більше, ніж їх можна було розглянути. Став утворюватись «залишок» нерозглянутих справ. Через деякий час їх стало так багато, що залізні ящики із такими справами «заполонили» не лише кабінети й коридори Верховного Суду, але «вихлюпнулися» до підсобних приміщень.

Нерозглянутих справ зібралося кілька десятків тисяч (!) Розглянути їх стало практично неможливим. Уявімо собі, як у цей час поєднувалися між собою вимоги про якість розгляду справ у найвищій судовій інстанції з їх кількістю.

Як можна було пояснити це бабі Олені? Що залишилося звертатися до Європейського суду з прав людини? Їй це виявилося вже нецікавим – онука до мене вона більше не надіслала...

Іще один рубець на серці. Ось коли болить душа адвоката... 

Е. Рохін