Закон чи обушок?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Роман братів Вайнерів «Ера милосердя» більш відомий за телесеріалом «Місце зустрічі змінити не можна». Часто цитованим став вислів одного з головних героїв цього твору капі-тана Гліба Жеглова: «Злодій повинен сидіти у в‘язниці!» Це навіть намагається використовувати  як прапор  то одна, то інша політична сила.

Менш відомою, але єдино правильною є позиція іншого героя цього твору – оперуповноваженого Володимира Шарапова:

- Якщо закон разочок під один випадок підім‘яти, потім під другий, потім почати ним затикати дірки кожного разу в слідстві, як тільки нам з тобою знадобиться, то це не закон тоді стане, а обушок! Так, обушок… 

Таку позицію зрозуміти важче, але вона  -  єдино правильна. Саме вона є, принаймні має бути, домінуючою в діяльності адвокатів. До речі, Жеглов у суперечці стосовно доведеності вини підозрюваного Груздєва зауважив, що Шарапову краще було б йти не в сищики, а в адвокати.Теза про непорушність закону є вірною не лише для кримінальних справ, а й для цивільних. І не лише для адвокатів. Це має бути непорушним принципом кожного юриста. Якщо він є порядною людиною.
 
Адвокат часто перебуває у стані нареченої: не він обирає клієнта - клієнт обирає адвоката. Хто саме обирає – тут є елемент випадковості, крім того, й клієнт не обов‘язково симпатична людина. Наприклад, зловживає алкоголем. Порушене право підлягає захистові, якщо навіть його носій показав себе не з найкращого боку. До того ж, при ближчому знайомстві досить часто виявляється, що людина ця не така вже й погана, швидше, нещасна або навіть є жертвою наклепу. На жаль, на превеликий жаль, зустрічаються й постраждалі від жіночої солідарності, якщо, наприклад, суддя жіночої статі  перебуває у переконанні, що «всі чоловіки – сво…», і діє відповідно. Ось один із таких прикладів.

*          *          *

У липні 1984 року мені було доручено надати правову допомогу мешканцю селища Дмитрівка Л. Андрію Івановичу у цивільній справі про поділ майна сім‘ї, що розпалася. Життєва ситуація була невеселою. У 1959 році молодий тоді механі-затор Л. одружився з дівчиною, педагогом за освітою. Прожили вони разом більше двадцяти років. Нажили двох дітей, побудувалися. Андрій Іванович багато і важко працював. Але … зупинився у розвитку власної особистості, залишився малописьменним механізатором. Тоді як дружину сам громадський стан сільського вчителя зобов‘язував відповідати статусу інтелігента. Андрій Іванович став захоплюватися алкоголем. А це – поганий друг. Так чи інакше, але фактом було те, що подружжя розійшлося й дорослі діти були на боці матері.

Головним у справі (а тривала вона загалом чотири з половиною роки!) було питання про суспільну групу двору. Бо колгоспні двори звичайно ділилися «по душах», а двори робітників та службовців – лише між подружжям. Господарство Л. виникло і протягом багатьох років існувало як господарство робітників та службовців. Бо ані чоловік, ані дружина, ані їх доросла дочка у колгоспі не працювали. Дочка вийшла заміж і виїхала ще раніше. У колгоспі Л. працював лише останні два з половиною роки.

І ось Бахмацький райнарсуд у колегіальному складі й під головуванням однієї дуже рішучої дами 27.06.84р.  постановив рішення про поділ майна, виходячи з того, що двір подружжя Л. відносився до суспільної групи колгоспних. Було складено касаційну скаргу. Нагадую: апеляційної інстанції тоді не існувало. Згідно з порядком, що існує й досі, скарга із додатками у встановлений строк була здана до цього ж суду. Порядок наче й дивний – подавати скаргу до суду, на який скаржишся. Проте, це лише на перший погляд, бо адресувалася скарга до суду другої інстанції – у даному випадку, до Черні-гівського обласного суду – а райсуд зобов‘язаний був негайно направити справу зі  скаргою до суду другої інстанції.

І отут почалося найобурливіше – відверті дії судді, спрямовані на те, щоб не допустити перевірки оскарженого рішення судом другої інстанції. Це вже само по собі свідчило щонайменше про недоброякісність його рішення. Інакше чого б заважати перевірці? 27.07.84р., у другій половині дня  Л. одержав поштою копію ухвали рішучої дами від 17.07 про залишення касаційної скарги без руху, оскільки, на думку судді, державне мито у скарзі було сплачено не у повному розмірі. Із категоричною вимогою доплати до 28.07.84р. У противному випадку скарга вважатиметься неподаною. Строк оскарження ухвали – 10 днів «з дня її винесення» (не з дня одержання копії, хоча постановлена ухвала була у відсутність Л.!), тобто теж до 28.07.84р. До речі, зауважу: 28.07.84р. був вихідним днем. Тому навіть виконати ухвалу було неможливо.

Залишалося або підкоритися свавіллю, або скористатися нормою законодавства про те, що в разі пропуску процесуального строку з поважної причини (не з вини сторони у процесі) він може бути поновлений. Ми зробили друге.

Дуже довго довелося б розповідати тобі, любий мій читачу, скільки ще поневірянь і паперової тяганини ми звідали. На жаль, такою сумною й нудною є значна частина роботи адвоката. І все ж нам вдалося „прищучити” рішучу пані суддю:  голова обласного суду спрямував заяву Л. голові Бахмацького райнарсуду з пропозицією «розібратися з доводами, викладеними в заяві, та вжити заходи до призначення справи до слухання в касаційній інстанції». Голова райнарсуду так і зробив – й 11.12.84р. справа врешті була розглянута обласним судом по суті касаційної скарги. Її було задоволено, а рішення, постановлене під головуванням «занадто рішучої пані», скасоване з поверненням справи на новий розгляд до райнарсуду в іншому складі суддів.

«В іншому складі» Бахмацький суд розглядав справу Л. 13 травня вже наступного, 1985  року. Знову ділили колгоспний двір, але не на 4 частини, а лише на 3, без дорослої дочки. При цьому виник такий ось курйоз. Корову з телям і порося суд залишив позивачці із сином, а 1,5 тонни сіна, 200 кг зерна пшениці та 1,2 т картоплі присудив на користь мого підзахисного; але коли прийшла пора виконувати рішення - живність позивачів вже з‘їла фураж!

Рішення суду залишилося неоскарженим, бо Л. опинився у лікувально-трудовому профілакторії на примусовому лікуванні від алкоголізму. Мій любий читачу, не роби з цього факту поспішні висновки. Так звані ЛТП мало кого позбавляли від згубної звички – для цього потрібне самоусвідомлення, що ти хворий на алкоголізм, і палке бажання позбавитися від хвороби. Насправді ці установи були одним із засобів гноблення люду, його залякування. Згадаймо, що й така непересічна особа, як Володимир Кашка, був «клієнтом» ЛТП, але це було засобом тиску на цю людину з боку КДБ за дещо інші, відмінні від пануючої ідеології, політичні погляди. Між іншим, його туди запроторила, як і Л., та сама «рішуча пані».

Якось так склалося, що взяти участь у повторному розгляді справи я ніяк не міг – здається, хворів. Уже наприкінці 1985 року довідався про подальший перебіг справи. Виявилося, що у повторному розгляді справи Л. брав участь, перебуваючи під вартою, не маючи можливості запросити адвоката. Написав Л. листа, питав, як він опинився в ЛТП і як ставиться до нового судового рішення. Одержав відповідь, що з новим судовим рішенням не погоджується, а щодо того, як «опинився» у ЛТП, повідомив, що це є наслідком жіночої змови.

І ось нова скарга порядком нагляду (нині не існуючий порядок перевірки законності й обґрунтованості судових рішень, що набрали законної сили), адресована голові Чернігівського обласного суду, була складена у березні 1987 року. Це був об‘ємний і докладний документ (більше 10 машинописних сторінок). Аргументів було досить. Аналізувалися всі обставини, викладені у цій розповіді, у тому числі про примусове лікування і  курйоз із спожитим  фуражем. Голова облсуду на скаргу відреагував лише у частині курйозу, запропонувавши стягнути з позивачки на користь Л. вартість спожитого фуражу на суму 464 карбованці. Саме так постановою Президії Чернігівського обласного суду від 24.04.87р.  протест і був задоволений.

Торжество правди неповне. І ми з Л. подалися у подальші її пошуки. Заступник Голови Верховного Суду УРСР відмовився допомогти, наступна інстанція - заступник Прокурора УРСР. Скарга містила виклад і критичний аналіз всіх проявів беззаконня відносно Л.

І ось: ухвалою Судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР від 23.11.88р. протест задоволено у повному обсязі. Несправедливі судові рішення скасовані, а справа спрямована на новий судовий розгляд у іншому складі суддів.

Перемога? Так! Але Л. раптово вмер…

*          *          *

Людина вмерла, а проблема залишилася.  Днями спілкувався з особою, яка читала ці спогади і яку я маю підстави поважати і, навпаки, не маю жодних підстав сумніватися у її здоровому глузді. Й вона висловилася у тому сенсі, що розуміючи правоту Л., все-таки симпатизує трьом його опонентам (бо з власного досвіду знає, що то значить – довгі роки терпі-ти п’яницю). Це – особиста справа кожного, але закон порушувати не можна. Навіть стосовно правопорушників і взагалі несимпатичних осіб. Злодій повинен сидіти у буцегарні, але не будь-якою ціною, а лише на законних підставах.

Ернст Рохін

Від редакції. А як ви думаєте, шановні читачі? А як бути, коли той злодій так знає закон, що й комар носа не підточить під його „діяльність” і він безкарно обкрадає нас із вами – тоді що, теж поважати цей закон? Бо ж недаремно, мабуть, народ каже: „Закон мов дишло...”? Поділіться думками.