Чи потрібні мемуари?

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Особам похилого віку притаманне бажання якось закарбувати у часі свою скромну персону. Найчастіше у дітях, їх талантах, вихованості, добробуті. А дехто це бажання втілює у написанні спогадів. Окремі з мемуарів являють суспільний інтерес, як відображення певного історичного відтинку часу, епохальної події, життя непересічних осіб. Навіть проста сімейна хроніка, викладена не дуже літературною мовою, має неабияке значення. Не лише як «домашнє чтиво» вдячними (чи невдячними) нащадками, а й певне, якщо не історичне, то принаймні краєзнавче значення.

На щастя, газета «Порадник» має у цьому сенсі напрочуд позитивні, гідні наслідування зразки. Пригадаймо, наприклад, «Місто моєї зрілості» Д.Д.Дороша у творчій й історичній обробці Михайла Виноградова, або «Бахмацьке коріння» В.І.Оверченка. Хотілося б стати в один ряд з ними, показати деякі характерні риси периферійної адвокатури України, зокрема Бахмацької, часів застою й розпаду радянської імперії.

Моє прилучення до юриспруденції (1962 р.) припало на час так званої «хрущовської відлиги», коли від ХХ з‘їзду КПРС (лютий 1956 р.), де був розвінчаний культ особи, минуло ще так небагато часу. Викладачі юридичного інституту із захопленням піддавали нищівній критиці колишнього Генерального прокурора СРСР А.Я. Вишинського  з його середньовічною теорією про «царицю доказів», якою вважалося визнання вини підозрюваним. Виключна шкода її полягала у намаганні теоретично обґрунтувати й виправдати катування при розслідуванні злочинів.
 
На початку 60-х років минулого сторіччя навіть могло скластися облудне враження про відносне благополуччя зі свободами особистості у нашій державі. На історичному тлі 300-річного татаро-монгольського іга, потім кріпаччини, від скасування якої тоді минуло лише сто років, братовбивчої громадянської війни, кількох десятиріч перебування у стані абсолютної більшовицької несвободи. Особливо для мешканців невеликих населених пунктів. Мовляв, ось лише окремі неприємності: Куренівська трагедія (березень 1961 р.), наприклад, або Новочеркаська (червень 1962 р.), Карибська криза (жовтень 1962 р.). До того ж, їх справжні причини суворо  утаємничувалися, подавалися до відому громадськості у перекрученому вигляді, здебільшого «списувалися» на ворогів. А от уже Чорнобильську катастрофу «вішати» на зовнішніх ворогів не наважилися, мабуть, через її глобальний характер. Проте, знайшли-таки цапів-відбувайлів серед «стрілочників» - працівників АЕС.  

Ще пам‘ятні були нещодавні сталінські репресії. Тому особи, яких притягували до кримінальної відповідальності, здебільшого визнавали свою вину. Щоб не було гірше. У суспільстві з‘явилося чимало колишніх «зеків». Й не за рахунок реабілітованих політв‘язнів, які не «прикрашали» себе татуажем і не любили згадки про Магадан чи Колиму. Від амністованих «класово близьких» у мові з‘явилися слівця з «блатного» сленгу. Табірні кривляння й фольклор просочувалися до побуту й моралі. Наближалися «застійні» часи. У кримінальному судочинстві відверто вже не проголошувалася, але залишалася пануючою теза «радянські органи не помиляються». (Жах полягає у тому, що судоустрій за цією тезою панує й у даний час, «органи», хоч уже й не радянські, досі домінують). Мені відома адвокатура кола не лише кількох райцентрів Чернігівщини, доводилося бувати у відрядженнях у Сумах, Івано-Франківську, Орлі Російської Федерації, у Казахстані. Основні зусилля вона зосереджувала не стільки на дослідженні доведеності чи недоведеності вини підзахисного, скільки на питаннях правильної чи помилкової юридичної кваліфікації вчиненого. На цьому полі дуже наполегливий (не лише знаючий!) захисник ще міг сподіватися на деякий успіх.

Проте, й це був прогрес у порівнянні зі  станом адвокатури у попередні десятиріччя репресій. Померлий у травні 2011 року 83-річний письменник і адвокат Аркадій Ваксберг так писав про початок радянської адвокатури: «Із знищенням старої судової системи була розгромлена й адвокатура. І тепер на «нових засадах» - найголовніше за класовою ознакою – вона «народжувалася заново», безглуздий декоративний доважок до залежного суду, псевдогарантія прав обвинувачених  і  підсудних». Слід зауважити, що у всіх випадках будь-якої залежності суду – від райкому чи від адміністрації – адвокатура перетворюється на «декоративний доважок». 

У мене, тоді молодого-зеленого, навіть виникав сумнів, чи не стає адвокатура вимираючою професією. На зміну юристам, вибитим репресіями й війнами, підготовленим нашвидкуруч на різних курсах, підросла й напрацювала досвід нова генерація правників. Ось-ось, із настанням недалекого вже райського життя (пам‘ятаєте «нинішнє покоління житиме за комунізму»?), кількість юристів мала дуже й дуже скоротитися, адвокати й прокурори стати непотрібними. Навіщо доводити вину чи невинуватість, якщо слідчі й судді будуть виключно висококваліфікованими й справедливими?

Так здавалося щойно спеченому юристу, людині зовсім недосвідченій. Проте, не лише мені. Доводилося палко дискутувати з ровесниками. Вони бачили зміни, хай іноді й під іншим кутом зору. Однак, предмет обговорення і суперечок вбачали всі.

Правдива інформація про дисидентів старанно приховувалася. Соромно визнавати, але разом з крикливою більшістю (меншість, що мала особисту думку, здебільшого мовчала) ми «засуджували» книгу Бориса Пастернака «Доктор Живаго», яку навіть  не читали. Мене особисто втішала та обставина, що академіка Сахарова не упекли до найстрашнішого табору, а лише заслали. Чому поважний науковець став виступати проти політики партії, просто не замислювався.    

Саме тоді відбулася розмова із патріархом Чернігівської адвокатури, який роз‘яснив, що життя адвоката не є марним, якщо за всю «кар‘єру» його зусиллями буде виправдано бодай одну справді невинувату людину. Він недвозначно натякнув, що на 25 найближчих років роботи адвокатам вистачить.

Прийшли нові часи. На політичне життя в Україні став помітно впливати Народний Рух України. При відборі кандидатів на повторне зайняття посади судді повноважні представники Руху іноді запитували претендентів, чи доводилося їм виносити виправдувальні вироки. Дехто посилався на наявність таких вироків у справах приватного звинувачення , де в разі наявності зустрічних обвинувачень, визнаючи одну сторону винною, іноді суд просто вимушений був виправдовувати протилежну. Юристи розуміють нікчемність посилань на такі виправдувальні вироки.

Розповім про перший справжній виправдувальний вирок на Бахмаччині новітнього часу, а  головне, як його намагалися якось дезавуювати, тобто відмовитись від його наявності . Людину вдалося відстояти, а вирок вважається скасованим. Хоча й не судом другої інстанції, а порядком нагляду. Відтоді іншого випадку виправдання не пригадую, хоча й не можу поручитися, що такого вже не було.

Квітень 1991 року, розквіт активності Руху й розгул гіперінфляції. Чергую в юридичній консультації, веду прийом громадян. Звертається розгублена особа інтелігентного вигляду. Розповідає, що близько  року тому, у травні 1990-го, опівночі, керуючи легковиком, він, Григорій Михайлович Ю., став учасником дорожньо-транспортної події. Є потерпілий, якому заподіяно тяжких тілесних ушкоджень у вигляді переломів обох ніг.

Ю. ж і на цей час не може усвідомити, з чиєї вини це сталося.
 
Ернст Рохін
 
Далі буде