Одинак? - Живи на роботі!

  • Друк
Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Зазвичай у розповідях про конкретні справи прізвища справжніх дійових осіб позначається однією першою літерою. Проте у даному разі мова про такі далекі часи і про події, які ніяк не можуть скомпрометувати конкретного героя. Прізвище ж таке оригінальне і приємне у звучанні, що вважаю за можливе назвати його повністю: Кльова...

Чомусь цей випадок запам‘ятався, чомусь я свого часу відклав цей зшиток на тривале зберігання. Може, через те, що Кльова Іван Сергійович був молодшим за мене (йому - 21-22 роки, а мені щойно виповнилося 29). Але швидше через те, що це був один із перших у моїй, тоді ще куцій, практиці проявів наглого й тупого начальницького свавілля. Російською мовою це явище охрестили «бєспрєдєлом», а українська навіть не виробила точного синоніму цьому терміну. Бо ж все начальство – за дуже незначним винятком – на той час спілкувалося лише російською. Парадокс: терміну нема, а явище є.
 
Ваня Кльова з матінкою мешкав у селі Ільмівка Городнянського району Чернігівської області. У 1960 році закінчив Хорольський технікум механізації сільського господарства у Полтавській області й був направлений на роботу до Галівської ремонтно-технічної станції. У грудні наступного року призваний до дійсної військової служби у Радянській Армії. По закінченні служби повернутися до місця попередньої роботи не міг у зв‘язку з різким погіршенням стану здоров‘я матінки. Тому із жовтня 1963 року став працювати у найближчому відділенні «Сільгосптехніки» у с.Мощенці на Городнянщині. Працював без зауважень і стягнень. Мати одужала, і він став замислюватися над умовами праці та її оплатою у Мощенці порівняно з попереднім місцем роботи у Полтавській області. Написав туди і виявилося, що йому готові надати роботу відповідно освіті. І Ваня вирішив змінити місце проживання, для чого, перш за все, треба було звільнитися. 

27.04.67р. він подав заяву про звільнення за власним бажанням у зв‘язку зі зміною місця проживання. І отут почалося. На заяві керівник відділення наклав резолюцію: «Відмовити, так як в одинаків місцем мешкання є місце роботи. Тому за зазначеною причиною не можу дати згоду на розрахунок». Проконсультувавшись щодо своїх прав, Кльова І.С. на п‘ятнадцятий день на роботу не з’явився. Оскільки за законом працівник вправі звільнитися за власною ініціативою у будь-який час, але повинен попередити адміністрацію про це за два тижні.

І звернувся до суду із позовом про розірвання трудового договору і оплату вимушеного прогулу. Дізнавшись про це, керуючий негайно звільнив норовливого, але не за власним бажанням, як належало, а «за самовільний ухід з роботи», не розрахувавшись з ним. Постало питання про зміну формулювання звільнення й про оплату вимушеного прогулу та за затримку розрахунку. І почалася писанина – для мене заняття звичне і по-своєму цікаве, а от для Вані – тягомотне й принизливе. Його переселення на Полтавщину зірвалося. Мусив працевлаштуватися у Городні. А тим часом його старанно паплюжили, ніби він ледар і сутяга. І це за умов «розвинутого соціалізму» у державі, що пишалася, ніби вона є державою трудящих, де громадяни зверталися один до одного «товариш».

Куди ми тільки не писали! До робітничого комітету профспілки. Заяву повернули з резолюцією голови: «На розсуд суду». До суду - позовну заяву повернули для попереднього розгляду справи комісією з трудових спорів, якої у Мощенському відділенні «Сільгосптехніки» просто не було. Знову – до робітничого комітету профспілки, cформулювавши вимоги Івана Кльови таким чином: «прошу утворити комісію з трудових спорів, розглянути цю заяву,за негативного рішення розглянути її на засіданні робіткому профспілки й прийняти рішення стосовно покладення на керуючого … обов‘язку змінити формулювання про причини мого звільнення, щоб я вважався звільненим за власним бажанням, та виплату за вимушений прогул».Заява залишилася без відповіді. Мусили скаржитися прокуророві району. Він «відреагував» листом на ім‘я голови профспілки підприємства, яким просив «у найкоротші терміни розглянути заяву гр. Кльови І.С., про що повідомити до прокуратури Городнянського району й заявнику». Відповідь не надійшла. Писали ще на три адреси: до райпрокуратури, до райкому профспілки працівників сільського господарства, до райнарсуду. Відповіді не було. Поскаржилися до обласної прокуратури. Скаргу перевіряли, формулювання звільнення змінили. Щодо ж оплати вимушеного прогулу пізніше ще за одною заявою облпрокуратура повідомила, що рішенням робочого комітету профспілки Кльові Івану відмовлено. Продовжували писати. Врешті все завершилося благополучно. Помічник прокурора Городнянського району писав про це у місцевій газеті «Сільські новини» від 07.12.67р.:

…«Робітком під тиском т.Х. (називалося прізвище керівника відділення «Сільгосптехніки») протягом чотирьох місяців не приймав і не розглядав заяви т. Кльови. Грубе порушення трудового законодавства було виправлене лише після втручання народного суду, причому певна сума для оплати т.Кльові вимушеного прогулу була стягнута з т.Х.»

Усе? Усі задоволені, усі сміються? Так-то воно так, але трішечки не так, як полюбляла примовляти моя вчителька української мови. Чому свавільник так довго міг отруювати життя молодої людини? Як таке могло статися? Чи не було це проявом корупції й у той час, коли ще діяли могутні райкоми-обкоми?

Ернст Рохін