...У сільському клубі засідає виїзна сесія народного суду Городнянського району. Слухається кримінальна справа про умисне заподіяння тілесного ушкодження середньої тяжкості. Санкція статті – до 4 років позбавлення волі або виправні роботи на строк до 2 років.

Фабула справи нескладна. Дві сусідки: одна пенсіонерка, інша – у розквіті жіночих літ - чомусь не мирили між собою. Частенько лаялися, зустрівшись на межі городів. Молодша при цьому була дуже нестриманою на язик, вживаючи вислови не лише образливі, але й брутальні. Того злощасного дня, коли все сталося, орали городи. До старшої на допомогу прийшов її дорослий син, що вже жив окремою сім‘єю. Це був міцний чолов‘яга років 30 з невеликим «хвостиком», на прізвище Т. Працював він на залізниці у Гомелі і за кілька годин мав поспішити на потяг. Тому на городі матері «вправлявся» з лопатою, поглядаючи на годинник. Між жінками вибухнула чергова сварка. Розпочала її сусідка, як то кажуть, на порожньому місці. Коли ж мати Т. стримано, але різко заперечила, молодша нецензурно облаяла її.

Син старшої сусідки миттєво відреагував – замахнувся на кривдницю ручкою лопати, маючи намір ударити її по «м‘якому місцю» трохи нижче попереку. Вона ж, вискнувши, відскочила й закрилася рукою, куди й прийшовся удар. Стався перелам, що викликало потребу лікування тривалістю понад три тижні.

 

Типове тілесне ушкодження середньої тяжкості. Фактичні обставини події були очевидними й не оспорювалися. Позиція захисту полягала у твердженні, що у тому конкретному випадку мало місце не навмисне заподіяння тілесного ушкодження, а з необережності. Бо Т. спрямовував удар не по руці, а в таке місце, де від нього не було б таких наслідків, а лише синець. Сенс такої позиції захисту полягав у тому, що стаття Кримінального кодексу, яка присвячувалася відповідальності за необережне тілесне ушкодження, передбачала покарання у вигляді позбавлення волі на строк до одного року або виправних робіт на той же строк. Була також застосована до даного випадку стаття, що передбачала відповідальність за заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, яке раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи з боку потерпілого.

Державний обвинувач наполягав на тому, що у даному випадку мало місце саме умисне тілесне ушкодження, оскільки на його уточнююче питання, куди був спрямований удар, потерпіла знітилася й відповіла «ну,.. по попереку» (тільки сказано це було російською мовою: «по пояснице»). Тому прокурор після промови захисника із запалом вигукнув: «На якій підставі адвокат твердить, ніби удар був спрямований по сідницях? Потерпіла ж недвозначно зазначила, що підсудний наносив удар по попереку?» Також російською, як це велося у ті часи. Тож і звучало це майже віршовано: «По пояснице - по ягодицам».

Захисник відповів питанням на питання: «А чи спроможеться мій шановний опонент провести кордон між попереком і сідницями? Є особи, в яких це саме місце починається безпосередньо за лопатками».

Не пам‘ятаю вже, із яких саме підстав, але Т. був засуджений до виправних робіт за місцем роботи, тобто до покарання, не пов‘язаного із позбавленням волі.
* * *
А ось приклад керівного головотяпства, що викликало конфлікт між ні у чому не повинними особами, справжню бурю неприємних емоцій і тривалу судову тяганину, звернення до Президента України. До речі, ефективне. Сталося ж таке.

Наявність у Ніжині військових частин давно вже не є таємницею. Серед іншого вони займалися й житловим будівництвом у місті. Вкоренилася, чи як писав Остап Вишня, «якось утрадиційнилася», не передбачена законодавством практика «позичати» жилу площу. Військовою частиною - у міськвиконкому і навпаки, у разі невідкладної потреби. Урешті це призвело до того, що відповідальні посадові особи заплуталися у взаєморозрахунках. Представники міськради твердили, що військові заборгували міськвиконкомові, а представники командування запевняли, що міськвиконком заборгував військовій частині, та ще й дуже. Як завжди, це боляче відбилося на простих, як кажуть, громадянах.

Життя ж не стояло на місці. Як казала одна дуже мудра жінка, «половина світу плаче, а половина скаче». У військовиків працював і перебував у черзі на поліпшення житлових умов лікар Л. Він із сім‘єю мав право на трикімнатну квартиру, а тимчасово мешкав у двокімнатній по вул. Шевченка. Військова частина побудувала багатоквартирний будинок по вул. Прилуцькій, де сім‘ї Л. й було законно виділено з дотриманням всіх формальностей трикімнатну квартиру.

Але сталося непередбачуване. Родина ще не встигла оселитися у новій квартирі, а вона вже була затоплена гарячою водою - пропала штукатурка, шпалери, кахлі, паркет. Тому фактичне переселення сім‘ї Л. дуже й дуже затрималося. Через деякий час воно все ж відбулося. У звільненій 2-кімнатній квартирі за рішенням адміністрації та профкому оселилася сім‘я Р.

І отут як юрист вважаю доцільним висловитися на тему про поєднання фактичного з юридичним. Найкращим варіантом є гармонійне поєднання цих понять. Наприклад, людина заселяється у будинку після нотаріального, підкреслюю: саме нотаріального, а не будь-якого іншого, оформлення його купівлі-продажу (одна сторона купує, інша продає). Бо перехід права власності на нерухоме майно є дійсним лише у нотаріальному порядку.

Так от, у реальному житті цієї гармонії дотримуються не завжди. Навіть посадові особи, хоча вони мають діяти виключно у законний спосіб. Урешті питання двокімнатної квартири по вул. Шевченка у м. Ніжіні виявилося настільки заплутаним, що неодноразово розглядалося судами. Усі, наче навмисно, діяли не так, як потрібно відповідно до норм законодавства.

Сім‘я Л. тривалий час, не дуже поспішаючи, ремонтувала надану їм трикімнатну квартиру по вул. Прилуцькій, а оселившись, не виписувалася з колишньої.

Цю квартиру і військова частина, і міськрада вважали своєю. Військові вважали так, бо квартира, хоча й знаходилася у будинку міськради, але її спеціальним рішенням була визнана службовою, належною військовій частині. До того ж, на думку і за підрахунками командування частини, міськрада заборгувала їм досить значну площу житлових приміщень. Тому й діяли відповідно. Нишком, хоча й з додержанням юридичної форми, оселили у цій квартирі сім‘ю Р.

Міськрада вважала, що ця квартира належить їй. Бо надавалася військовій частині, так би мовити, «у позику», і військові не виконали своєї обіцянки повернути відповідну жилплощу. Тому міськвиконком прийняв рішення про скасування попереднього - щодо переведення 2-кімнатної квартири по вулиці Шевченка до фонду військової частини. А замість того, щоб передати спір на розгляд господарського суду, прийняв рішення про надання цієї квартири сім‘ї Н. і З., які гостро потребували житла. Був також заявлений позов до подружжя Л. про визнання їх сім‘ї такою, що втратила право користування квартирою по вул.Шевченка. Справа ця розглядалася і переглядалася судами різних інстанцій неодноразово. Врешті-решт позов був задоволений. На цей час у спірній квартирі вже мешкала сім‘я Р. Оселилася на цілком законних підставах – за рішенням адміністрації (командування) та профкому. Тому сім‘я Н. і З. оселитися тут не змогла.

Створилася ситуація незаконна з будь-якого боку. Міськрада не мала права надавати квартиру, яка не була вільною. Єдиною підставою для заселення квартири сім‘єю Р., як і будь-якою іншою, міг бути лише ордер. Його ж не було. Проте й вважати Р. «самоселами» теж підстав не було. Посилаючись саме на цю обставину, Р. заявляли позов про визнання їх права на проживання у даній квартирі. У позові було відмовлено.
Н. і З. заявили позов про виселення Р. з квартири без надання іншої жилої площі. Подружжя Р. доручило захист їх інтересів мені. Оцінивши викладену ситуацію з боку відповідності законодавству дій усіх учасників конфлікту, ми прийшли до наступного висновку:

1) Р. виселенню підлягають, але
2) з наданням іншої жилої площі, для чого
3) потрібно залучити до участі у справі й військову частину, і міськраду,
4) установити, хто ж кому врешті «заборгував» жилплощу, і на того й покласти обов‘язок надати квартиру подружжю Р. з дитиною.

 

Урешті спір вирішився саме так. Але спочатку родина Р. і я з ними перенесли ще неодноразові приниження, коли керівники не хотіли визнавати очевидні речі. Урешті довелося викласти все, про що тут розповідається, у скарзі на ім‘я Президента України. Як і годиться, папір був надісланий для вирішення по суті «по інстанціях» нижче. Тут «відписалися» від нас, проте перевірку зробили.

 

Остаточно спір був вирішений Ніжинським міськсудом 15.01.98. Р. було вирішено переселити у рівноцінну квартиру, обов‘язок надати її був покладений на міськраду. Виконком же Ніжинської міськради ухвалив рішення:

«Розглянувши клопотання... та з метою вирішення судового спору, який знаходиться в провадженні судів з 1994 року, міськвиконком вирішив надати квартиру №… по вул. … із двох кімнат, жилою площею 25,5 кв.м для переселення Р. сім‘єю з трьох осіб».

Ернст Рохін