Був такий російськомовний український поет Борис Чичибабін. Він ще у 1959 році попереджав:

«…Покуда взяточник заносчив
и волокитчик беспечален,
пока добычи ждёт доносчик, -
не умер Сталин».

У справедливості цієї перестороги довелося переконатися незабаром після того, як у 1972 році я приступив до роботи у Бахмачі. За юридичною допомогою звернувся громадянин С. Іван Григорович. Його привів вчитель сільської середньої школи. З їх слів вимальовувалася така картина.

С. Іван Григорович народився у 1924 році в с. Городище нині Бахмацького, а раніше Батуринського, району. Тобто на час німецько-фашистської окупації села був ще неповнолітнім. У жовтні 1942 року окупанти залучили юнака доглядати за кіньми. У грудні того ж року німецька військова частина разом з кіньми, а з ними й С., відбули на Східний фронт. При наближенні до місця боїв він утік з ешелону. Далі чи то перетнув лінію фронту, чи то вона перекотилася через його місце знаходження, але С. опинився у районі дислокації 309 стрілецької дивізії 1-го Українського фронту Червоної армії. Як і годиться, був допитаний «компетентними органами», зарахований бійцем і спрямований прямо на фронт до діючої частини. Велися важкі бої. Тому вже 9 січня 1943 року у бою він одержав важке поранення у праву руку, підібраний на полі бою. Руку було ампутовано на рівні плеча. С. визнали інвалідом Вітчизняної війни. Отримував відповідну пенсію, працював у Новохоперському районі інспектором заготівель, інспектором райсоцзабезу. Зі звільненням України повернувся до рідного села.

Й отут його наздогнали встановлені за Сталіна порядки надпильності й презирливо-принизливого ставлення до людини. Торжествувала, хоча й не проголошувалася офіційно, презумпція (від латинського «praesumptio» — припущення) винуватості, тобто такий антилюдяний стан, коли особа вважається винною, поки не доведене протилежне. Уявляєте: людину у чомусь підозрюють, можуть навіть позбавити волі – і хай вона доведе свою невинуватість?

Саме так сталося з Іваном Григоровичем. У листопаді 1945 року, мабуть, за відповідним запитом, до Батуринського райсоцзабезу на нього надійшла довідка-характеристика, яка містила й таке:

Папір «прикрашала» резолюція завідувача: «Інспекторові з нарахування пенсій. Викликати й забрати документи». Цього виявилося досить, щоб С. після дотримання деяких формальностей (засідання комісії та затвердження її висновків райвиконкомом) був позбавлений пенсії як інвалід Великої Вітчизняної війни. Пізніше, коли у 1996 році (через півстоліття!) я прийняв доручення на ведення у суді справи про захист його честі й гідності, довелося ознайомитися у райсоцзабезі з відповідною архівною справою. Довідався багато цікавого й абсолютно протизаконного. Найбільше -

про перевищення владних повноважень, коли інспектор райсоцзабезу привласнював функції слідчого або суду, допитуючи свідків;

про тлумачення сумнівів не на користь підозрюваної особи, як вже давно вимагало кримінально-процесуальне законодавство Радянського Союзу, а не навпаки;

про прийняття припущень як доказів, що також законодавчо не дозволялося;

про ігнорування посадовими особами, вихованими сталінщиною, однієї з наріжних засад кримінального права щодо того, що недоведена вина прирівнюється до доведеної невинуватості.

І річ тут не у моїй персоні, а у неповазі до законодавства з боку службових осіб. Не у 1945 році, коли щойно відгриміла найбільша війна і все ще було просякнуте справедливою ненавистю до ворога і зрадників, а державою правив нечуваний в історії диктатор. Тоді така запопадливість службовців була принаймні зрозумілою. Але ось Господь прибрав диктатора. Його ж найближчі посіпаки мусили розвінчати культ особи, а на місцях ставлення до людини з боку державних службовців не змінилося.

С. скаржився ще до нашого знайомства. Зокрема, у 1966 році, коли вже розібралися не лише з культом особи Сталіна, а й з волюнтаризмом Хрущова. Слід тільки було бачити з архівної справи, з якою запопадливістю намагалися будь-що довести, що скаржник був «бякою», у свої неповні 18 років співробітничав з окупантами. Старший інспектор райсоцзабезу виїжджав до села і робив те, на що не мав права, – допитував свідків. Вони ж могли посвідчити лише те, що С. і сам не заперечував: доглядав коней німецької військової частини і з ними був вивезений у бік фронту. Щодо ж найцікавішого – яким же саме чином С. опинився з важким пораненням у лікувальних установах Червоної Армії – вони, звичайно, жодної інформації надати не могли. Відсутність фактів була заповнена домислами. Мовляв, найбільш вірогідною версією є те, що С. був під час бою на боці німців, але у форменному одязі червоноармійця, одержав поранення, залишився на полі бою, де й був підібраний як боєць Червоної Армії, архівна ж довідка про його лікування - помилкова. І йому було відмовлено, і ще раз така відмова була підтверджена райвиконкомом, вже Бахмацьким. У подальшому Міністерство соціального забезпечення УРСР, відмовляючи у задоволенні скарг, саме на це рішення й посилалося.

Наше знайомство з С. ознаменувалося кількома скаргами, складеними вже мною, у тому числі до КДБ. Питання ставилося саме так: якщо я винен у зраді Батьківщині, так прямо і зазначте, притягніть до кримінальної відпові-дальності, а якщо я з якихось причин звільнений від неї, зазначте, з яких саме – реабілітуючих чи ні. Відповідь була негативно-обтічною. Уже на момент нашої зустрічі С. розувірився у можливості знайти правду. Тому, одержавши кілька негативних відповідей на складені мною від його імені скарги, подальшу боротьбу припинив і до юридичної консультації більше не приходив. Щоправда, одного разу, спекотним літнім днем, нас відвідав молодик у цивільному костюмі з демонстративно помітною кобурою під лівою пахвою, коли він розстібував піджак. Він представився співробітником обласного управління комітету державної безпеки і переконував не складати С. письмових звернень до голови КДБ Андропова Ю.В.

Так минули десятиріччя. Настали часи «перебудови». Потім «розбудови». Можна по-різному оцінювати їх економічні й політичні аспекти, а надто наслідки, але у відношенні свободи особистості прогрес поза сумнівом. Хоча стосовно окремих її деталей можна багато що обговорювати, зокрема, хотілося б сподіватися, що той самий обвинувальний ухил слідства нарешті буде виключений новим кримінально-процесуальним кодексом України. У законодавстві з‘явилися норми цивільно-правового захис-ту честі й гідності громадянина шляхом заявлення відповідного позову. При цьому підтвердити факти, які принижують гідність людини, мав доводити відповідач, тобто той, хто їх розповсюдив.

Повідомив С. про такі зміни до законодавства, які відкривали йому можливість реабілітуватись у судовому порядку шляхом позову про захист честі й гідності, спаплюженої характеристикою сільради, виданою у листопаді 1945 року. Він радо зустрів цю звістку й дав доручення на ведення такої справи. Це був грудень 1993 року.

Справу розглянуто 27 травня 1996 року. Рішенням Бахмацького районного суду від цього числа в справі № 2-54 позов задоволений. Іван Григорович став отримувати пенсію як інвалід Великої Вітчизняної війни. Кілька років тому його не стало.