Адвокатам рекомендовано заводити окрему теку (так зване «адвокатське переведення») у кожній справі, якою вони займаються. Вона має містити копії чи принаймні витяги з найважливіших документів у справі, витяги з нормативно-правових документів та опублікованої судової практики, що мають стосунок до справи. Можливі також витяги із літературних джерел, засобів масової інформації та цитати з фольк- лору, які б прикрасили промову у справі. Дуже й дуже бажаними є плани судового слідства та промови тощо. Вичерпного переліку, звичайно, немає й бути не може, як і, останнім часом, обов‘язковості самої теки. Проте бажаність очевидна.

Я заводив зшитки паперів у переважній більшості справ, якими доводилося займатися. З часом із таких тек у відпрацьованих справах утворився досить цікавий особистий архів. Оглядаю його тепер і помічаю, зокрема, різну товщину тек – звичайно, чим складніша справа, тим товстіше й адвокатське переведення, але трапляються й виключення: справа нескладна, а товщина теки обумовлена . . . тяганиною. Вона ж має масу причин, найголовнішою з яких є перевантаженість суддів, недостатня кваліфікація й рішучість окремих з них (важко повірити, але існує дефіцит суддівських кадрів). На жаль, можливі випадки тяганини й через недостойну поведін- ку відповідачів-роботодавців, часом дуже поважних установ, підприємств, організацій. За їх поводження бувало просто соромно.

Ось переведення у справі мешканця міста, тоді ще селища, Батурина, відомої гетьманської столиці, С. Юрія Климентійовича. За його позовом до Борзнянського держ- лісгоспу про відшкодування шкоди, заподіяної трудовим каліцтвом. С. працював трактористом-машиністом І класу. Нещасний випадок стався о 12 годині 30 хвилин 22 липня 1996 року. Закріплений за С. трактор не був обладнаний блокуючим пристроєм запуску із ввімкнутою передачею. Сталося типове: трактор, заведений так званим «пускачем», рушив і наїхав на тракториста. Наслідок: тривале стаціонарне й амбулаторне лікування, інвалідність.

Законодавство передбачало у такому разі відшкодування потерпілому роботодавцем заподіяної матеріальної і моральної шкоди. Матеріальна шкода полягала у втраченому заробітку (пропорційно відсоткові втраченої професійної працездатності). Плюс відшкодування витрат на лікування, у тому числі на санаторно-курортне. Крім того, на наймача потерпілої особи покладався обов‘язок надати досить помітну одноразову матеріальну допомогу (не менше місячного середнього заробітку на кожен відсоток втрати працездатності). Існувала й норма відшкодування моральної шкоди (до 200 мінімальних заробітних плат).

Взагалі-то справи такої категорії не є складними, але чомусь вважалися важкими. Із настанням же достопа-м’ятних часів гіперінфляції, коли ми всі раптом стали мільйонерами, справи про відшкодування справді дуже ускладнилися.

На даний час, із набранням чинності із 01.04.01 Закону України від 23.09.99 № 1105-XIV «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», ця категорія цивільних справ зникла майже повністю. Держава взяла на себе клопіт компенсації витрат людині, потерпілій на роботі, утворивши відповідний фонд соціального страхування за рахунок відповідних внесків наймачів та працівників.

Правила відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров‘я НЕ під час виконання обов‘язків за трудовим договором, в основному залишилися незмінними. З 01.01.04 новим Цивільним кодексом України правове регулювання таких правовідносин дещо вдосконалене.

Відшкодування втраченого заробітку проводилося шляхом обрахування відповідного відсотку від середнього заробітку постраждалого. Він визначається дуже просто: заробіток за певну кількість місяців підсумовується і ділиться на кількість місяців підрахунку. Зрозуміло, й відповідним нормативним актом передбачалося, що місяці, прийняті до розрахунку, повинні бути повними, тобто не зі зменшеною кількістю фактично відпрацьованих днів за рахунок відпусток, хвороб, простоїв тощо. А саме ж почалася епідемія неповних виплат заробітної платні, що подекуди не закінчилася й досі. Найчастіше це робилося шляхом «добровільно-приму-сового» надання працівникові «відпусток» без збереження заробітної плати.

Так от, у випадку з С. поведінка представників держлісгоспу була на перший погляд цілком пристойною й правомірною: без поштовху ззовні був виданий наказ по підприємству про відшкодування С. шкоди, відбулося засідання комісії з питань охорони праці… І лише придивившись уважніше, починаєш помічати й не таку благосну картину: протокол без дати, наказ виданий 31.05.97, що набагато пізніше не лише минулорічного нещасного випадку, а й огляду постраждалого медико-соціальною експертною комісією, яка 19.11.96 визнала С. інвалідом другої групи з втратою 70% професійної працездатності. Проте, це не головне. «Родзинка» полягала у невірному, з урахуванням заробітку неповних місяців роботи, обчисленні середньої зарплати потерпілого. Вийшло 115 гривень 72 коп., тоді як насправді він складав 130 грн.62 коп. За рік, що передував каліцтву повних місяців набралося … аж три.

Зав‘язалося довге й нудне листування з лісгоспом, лісництвом, державною інспекцією праці. Довелося складати ще й додаткову позовну заяву, щоб врешті Бахмацький райсуд 13.05.98 зміг розглянути справу № 2-18 за позовом С. про відшкодування матеріальної й моральної шкоди. Позов був задоволений частково.

Чому частково і в якій саме частині? За час досудової, так би мовити, тяганини держлісгосп виплатив частку заборгованості, на врахування якої С. погодився. Тому належну до стягнення суму суд зменшив на 4.089 грн.66 коп. і визначив суму заборгованості в 11.583 грн.11 коп. й до щомісячного стягнення до 01.12.98 (дати чергового огляду медико-соціальною експертною комісією -МСЕК) – 97 грн. 97 коп.
Рішення райсуду до наступної судової інстанції не оскаржене. Тобто набрало законної сили одразу після збігу строку оскарження. Тішу себе надією, що через досконале вивчення питання всупереч відвертому спротиву відповідача. Проте недаремно говориться, що одержати позитивне судове рішення – це півсправи, треба ще добитися його виконання. Це теж виявилося справою непростою. Керівництво держлісгоспу використовувало найменшу можливість уникнути виконання чи принаймні відстрочити його.

Так, лісгосп звертався до Бахмацького райсуду із заявою про розстрочку виконання. Йому було відмовлено.

Знову, вже вкотре, довелося вести нудне й не завжди результативне листування з адміністрацією та «інстанціями». І так протягом багатьох місяців. Жоден лист не був просто задоволений або заперечений – обов‘язково вчинялася тяганина з уточненням та пропозиціями часткового задоволення. Врешті у лютому 2000 року С. вимушений був ще раз звернутися до Бахмацького районного суду з позовом про стягнення інфляційної різниці за затримку погашення заборгованості та перерахунок поточних виплат. Почалося видання наказів про часткові виплати та оспорювання очевидних законодавчих вказівок тощо. Довелося навіть подавати додаткову заяву про уточнення позовних вимог.

Нарешті 12.09.2000 суд засідав ще раз (справа № 2-299) і цей позов знову задовольнив, і знову частково, бо ж сякі-такі виплати провадилися. Але «частково» - це на суму 3.079 грн! Та ще й щомісячні стягнення зросли від 97 грн. 97 коп. до 116 грн. Здавалося б, чого ще? Мета ж досягнута! Але повернемось до назви цієї публікації. Інвалідом С. визнаний у листопаді 1996, а остаточно з ним розрахувалися у 2001 році!