У політичних баталіях за Верховну Раду України народився термін «озиме покоління». На мою думку він цілком застосовний до адвокатів, що професійно сформувалися й діяли після «хрущовської відлиги». Сталінських репресій у їх найбільш одіозному вигляді вже не було, адвокатам надали деякі права, але залишився обвинувальний ухил кримінального процесу. Найдурніший слідчий мав більше прав, ніж найрозумніший адвокат. І все ж ми дечого добивалися! Зараз, коли із прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу передбачається небувале розширення прав адвокатів, пригадувати про це особливо приємно: «були і ми колись рисаками»!

Ось адвокатське досьє 1990 року в справі Г. Займався я цією справою нетривалий час: із 19.04.90 по 03.05.90. Фабула справи досить проста. Мабуть, старожили пам‘ятають кафе «Картопляні страви» по вул. Петровського в м. Бахмачі. 10.02.90 тут продавали пиво. Відвідувачі наприкінці робочого дня були різні, здебільшого трударі.

Були й п‘янички. Зокрема такий собі А., 1929 року народження, водій госпмашини місцевого автотранспортного підприємства. До категорії осіб, що зловживають алкоголем відношу його на підставі того, наприклад, що допитана пізніше у якості свідка його дружина повідомляла, що у 1988 році вони поділили будинок. А також таке: «Розійшлися ми з ним через те що він багато пив. Часто приходив додому в нетверезому стані, пропивав гроші». Інші свідки повідомили також про те, що А. допивав пиво, залишене відвідувачами кафе.

На початку 19 години до кафе зайшов Г., 1958 року народження, – вантажник хлібозаводу станції Бахмач. Він узяв два бокали пива й присів до столу. Що відбулося далі, цитую за постановою старшого слідчого Бахмацького райвідділу внутрішніх справ від 18.04.90 про притягнення Г. в якості обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого частиною 3 статті 101 Кримінального кодексу УРСР, тобто у навмисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, які викликали смерть А.:

22.02.90 А. у лікарні вмер.

Із висновку судово-медичного експерта: «…Маються тілесні ушкодження у вигляді відкритої черепно-мізкової травми, перелома кісток основи черепу в передній черепно-мозковій ямці справа, що переходить через турецьке сідло в середню черепно-мозкову ямку зліва, субдуральної гематоми справа, забою речовини головного мозку, крововиливу в м‘які покрови голови в тім‘яній області справа…» І врешті таке: «Основною причиною смерті А. є травма голови, а саме забій речовини головного мозку із переламом основи черепу, і саме з цією травмою він міг пересуватися протягом двох днів після заподіяння їх». Останнє зауваження було потрібне у відповідь на нерозуміння, як же А. два дні виходив на роботу, поки не відбулося те, про що розповів на попередньому слідстві безпосередній керівник А.:

При ознайомленні із матеріалами справи по закінченні попереднього слідства одразу кидались в очі дві обставини, придатні для захисту.

По-перше, слідство було проведено вкрай поверхово. Так, уважний читач звернув, мабуть, увагу, що слідчий неодноразово підкреслив, що у відповідь на протиправні дії А. обвинувачений Г. наносив йому удари правою рукою в обличчя. Від них мали б виникнути тілесні ушкодження на лівій половині обличчя або на голові ззаду від падіння навзніч. А таких не зафіксовано. Натомість описані тілесні ушкодження, які мали б виникнути від падіння вперед, а не назад. Природно виникали питання, чи лише Г. бив А. цього дня й чи не отримав А. тілесні ушкодження наступного дня. Наприклад, на роботі.

По-друге, обставини справи навіть у викладі слідчого були такі, що невинуватість Г. була цілком очевидною. Він голими руками, тобто без жодного перевищення меж необхідної оборони, захищався від п‘яного дебошира, який поводив себе агресивно й образливо: виплеснув в обличчя Г. пиво, яким той пригостив його та ще й при цьому пошкодив йому носа.

Перша можливість була більш вірною, але вимагала б неабиякого хисту сищика й додаткових слідчих дій. Чітко усвідомлювалося, що слідчий у цьому не був зацікавленим – не працювати завжди простіше, ніж працювати. Довелося розробляти другу можливість.

За результатами попереднього слідства, захистом було заявлене клопотання про закриття кримінальної справи стосовно Г. через відсутність у його діях складу злочину. Аргументуючи своє переконання, натискав на ряд обставин. Г., наносив удари А. не на підставі особистих неприязних стосунків, бо таких зовсім і не було. Поведінка Г. по припиненню хуліганських дій А. була правомірною, такою, що заслуговувала не осуду, а заохочення. Це був правомірний самозахист: Г. захищався від нападу А. і його «собутильників».

Навіть, якщо на хвилинку погодитися з головною тезою слідчого про неправомірність поведінки Г., у його діях містився склад злочину не більшого, ніж, передбаченого статтею 105 Кримінального кодексу УРСР, яка передбачала відповідальність за необережне заподіяння тяжких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, за що передбачалася відповідальність у вигляді позбавлення волі на строк до одного року або виправними роботами на той же строк.

І врешті (не втримаюся від цитування себе), «матеріалами справи не виключене отримання потерпілим смертельних тілесних ушкоджень до або, що більш вірогідно, після зіткнення з Г., наприклад, при падінні й ударі головою об батарею в побутовій кімнаті автопідприємства».

Слідчий клопотання захисту відхилив. Мовляв, особисті непри-язні стосунки можуть виникнути й раптово. Ця ознака не є кваліфікуючою й названа лише на обґрунтування тези про те, що дії Г. не були хуліганськими. Поведінка Г. не була виявом необхідної оборони, «так як така припустима лише у випадках суспільно-не-безпечного посягання, а в діях А. присутні хіба що формальні оз-наки адміністративного правопорушення. У даному випадку має місце «віктивність» поведінки потерпілого, яка виключає дійсність посягання». 

І далі. А. і його товариш Ш. нападаючою стороною не були. Їх дії не були змовою, а носили спонтанний характер. Дії Г. носили умисний характер. Адвокат суперечить сам собі, коли веде мову про необережне заподіяння тілесних ушкоджень й одночасно твердить про відсутність складу злочину. Останній аргумент захисту (про те, що не виключено одержання А. смертельних тілесних ушкоджень за інших обставин і в інший час) відношення до справи не має.

Залишалося одне – оскаржити постанову слідчого прокуророві району. Повторював основні тези відхиленого клопотання, але у розгорнутому вигляді і в дещо інший послідовності. Почав з неповноти попереднього слідства, додавши, що не було перевірено місцезнаходження і стан А. (звідки з‘явився опік руки) у ніч з 12 на 13 лютого 1990 року, коли він не ночував вдома, а вранці 13.02.90 виявилася його неадекватна поведінка, через що він був доставлений транспортом автопідприємства, але чомусь додому, а не в лікарню. Чому він на запитання колишньої дружини, чи не побив його хто, назвав прізвище Ш. а не Г.? Шпилька на адресу захисту стосовно того, що її аргументація «базується на вірогідності» недоречна, бо, на відміну від обвинувачення, яке не може базуватися на припущеннях, захист на припущеннях є цілком правомірним.

Якщо навіть смертельні тілесні ушкодження й були заподіяні А. саме внаслідок дій Г., він не передбачав тяжкі наслідки, хоча й міг і повинен був їх передбачати, мова може йти лише про необе-режність, тобто про ненавмисну вину.

Прокурор погодився із скаргою в головному: не заслуговував Г. покарання більш-менш суворого, але вирішив питання оригінально. У листі на моє ім‘я від 03.05.90 № 01/Ж-90/01/2050 повідомив, зокрема, таке:

«Слідчому … дана вказівка перекваліфікувати дії Г. на ст.104 КК УРСР4 й справу відносно нього припинено з направленням матеріалів справи на розгляд товариського суду».

Слідчий підкорився вказівці прокурора. З таким вирішенням справи захист у моїй особі не був згоден, вважав його половинчастим. Однак відповідне клопотання заявленим не було, оскільки це суперечило б волі громадянина Г., який вважав неповне виправдання більш прийнятним порівняно з тяготами судової процедури, додаткового розслідування, тощо.